Мільйон плече в плече...

Чи справді революційний Майдан, розбурхана Україна є політичним локомотивом для автократичної Росії та диктаторської Білорусі...

По обіді неділі, коли на Майдані зібралося людей, що було вже не пройти, не протиснутися, а з трибуни почали виступати лідери протестних акцій, якщо не помиляюся, то з боку, либонь, вулиці Володимирської, в небі враз з’явився рогатий чортик - невеличкий літальний апарат. Така собі саморобна крилата бабка. Керована, напевне, кимсь із спеціального кабінету, вона, знаходячись на висоті пташиного лету, легко маневрувала. то праворуч, то ліворуч над Майданом, прямуючи у бік стели. А наблизившись до трибуни, пішла в різке піке. На висоті вісьми-десяти метрів над землею, спалахнула несподівано вогниками на рогах, що однозначно свідчило: здійснюється відеозапис.

-          Рахують по головах, - сказав хтось у мене за спиною.

-          А що їм іще залишилося робити?

 Увечері читаю: МВС заявила, що в центрі столиці мільйон людей розмістити не може. Навіть надала розрахунки – можете ознайомитись тут. Але ось подивився я відео сюжет, зроблений журналістами української редакції "Радіо "Свобода" з висотного приміщення Федерації профспілок, і подумав, що рогатий дідько над майданом, а чи його хазяї явно злукавили. Переконайтеся самі.

Був мільйон на Хрещатику й ЄвроМайдані, чи ні, напевне, не так важливо, позаяк я останнім часом просто таки не зустрічав жодної людини, котра бодай би сказала, що це, мовляв, робиться. Хіба ж можна так ставитися до влади? Навпаки, знаю, що дехто тільки тому не пішов на чергове віче в центрі столиці, аби поміж людьми не зірватися. Бо так накипіло, наболіло…

Дивно інше.

Це ж треба мати таку мінорну , безрадісну карму , яка дісталася Віктору Януковичу. За дев'ять років (на Печерських пагорбах Києва знаходиться з 21 листопада 2002 року, куди вперше був призначений прем'єр-міністром України) його дії стали причиною двох напевне ж найбільших у світі протестних Майданів. Мільйони людей, переповнені ненавистю, диким гнівом, від якого, як сказав поет, " аж тріскається земля", проти фальсифікацій донецьких на тамтешніх президентських виборах, вийшли на головну площу столиці в 2004 -му. Але виявилося, що поміняти всього лише одного керівника держави, тим більше, коли він виявився ще й з гнилинкою, не змінивши саму СИСТЕМУ влади, - це аж надто замало. Практично неможливо оновитися без перевантаження всіх гілок влади, без люстрації чиновництва, правоохоронних органів, судової системи.

Зійшовши нарешті на головний престол, Віктор Янукович за три з половиною роки свого дивного  правління, точніше б сказати, створення донецького царату за наші гроші, справи в державі довів до того, що за останній тиждень на вулиці вже двічі, в холодну, зимову пору виходило по мільйону людей з єдиним гаслом: "Банду геть!". Другий тиждень дні і ночі в центрі столиці стоїть новий доленосний Майдан, зігріваючи серця українців потужною надією на те, що ось вже цього разу ми доб'ємося свого. Що в державі нарешті восторжествує верховенство права, буде створена система справедливих правоохоронних органів, чесних судів, почнеться справжня боротьба зі зміцнення демократії та свободи слова, проти корупції та хабарництва. І як день ясно тут одне, що добитися всього цього ми зможемо тільки на шляху до Європейського союзу. Бо там лежить золоте руно справедливого державотворення.

Світ подекуди з захопленням, де з насторогою, а подекуди і з відвертим переляком спостерігає за всім, що відбувається в нас. І неодмінно ж запитує: чому знову Україна попереду всіх?

Та тому, шановні, що вона ніколи вже не може стати ані Росією, ані Білоруссю. А її якраз хочуть загнати назад, в імперське стійло.

Україна завжди була найменш "зрадянщиною" в сім’ї “республік-сестер”. І не тому, можливо,  що ми вже такі мудрі та хитрі. Просто у нас є Західна Україна, політичний діамант у державному снопі, яка, не забуваймо, включно аж до 1956 року зі зброєю в руках боролася проти найжорстокішої в історії спецслужб – НКВС, проти радянського режиму, комуністичної ідеології. Там із молоком матері кожне дитя всотувало у свідомість поняття, що московіти всю Сибір засипали кістьми їхніх предків. А ще наші західники вже років із двадцять свій добробут підтримують за рахунок чесних заробітків у Європі. І для них Португалії, Італії, Іспанії, не кажучи вже про Польщу, давно вже другий дім.

Тому не дивно, що основний кістяк нинішнього Майдану – порядні і доброзичливі львів’яни, івано-франківці, буковинці, закарпатці. Переважно на них, на їх дивовижній згуртованості, заздрісній єдності,  кмітливості і господарності тримається устрій, залізна дисципліна майданної комуни. Он уже скільки днів (хоч би не наврочити!), ґрунтується режим добропорядності, заздрісно високої пісенної культури на Майдані, який це вже точно став справжнім серцем Європи. І за це треба дякувати Богові. Позаяк ці активні, діяльні люди справжні патріоти своєї держави,  для яких зовсім не гонористо, а вельми конкретно звучать слова з гімну: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу,і покажем, що ми, браття, козацького роду".

І якщо треба буде, то будьте певні, не роздумуючи покладуть голови за неньку Україну. Можна не сумніватися в цьому…

А ще на нинішньому Майдані мене до глибини душі вразила, схвилювала одна людина -  Володимир Прокопович Некляєв. Так, це білорус, колишній опонент Олександра Лукашенка на президентських виборах 2010 року, якого спецслужби жахливо побили за мовбито організацію протестних акцій у Мінську. Світ визнав його в’язнем сумління. Він відомий білоруський поет і прозаїк.

Некляєв виступав на Майдані 7 грудня, розповідав про репресії тамтешнього КГБ відносно тих, хто спробував було поїхати в ці дні до Києва. А ті, хто все таки дістався сюди, то це лише через ліси і хащі, оскільки білоруська влада понад усе боїться, аби до їхнього гетто не завезли бацили українського вільнодумства, організованості, спротиву режиму влади.

Володимир Прокопович уже в Києві написав хвилюючу, проникливу поезію, яку присвятив Майдану, Україні і гіркій долі диктатором замордованої Білорусі. Він читав її перед принишклим багатотисячним натовпом українських протестувальників, і його душили сльози. Це був крик душі людини, яка знала, що каже, до чого закликає. А поклонившись низько Майдану від свого народу, зійшов зі сцени і… заплакав. Було йому гірко від того, що білоруси не зуміли використати свого шансу в боротьбі з московським наступом на мову, культуру, що вони потрапили в западню жахливої диктатури. Вірш прозвучав, як пересторога від бажання влади знову піти під лабети Москви.

Думаю, що нинішній Майдан, розбурхана протистоянням проти влади Україна є політичним локомотивом і для Білорусії, і для Росії. Якщо демократичні, мирні протести грудня-2013 принесуть ефект із поверненням курсу на євроінтеграцію, то це покаже приклад сусідам, стане орієнтиром для них.

Як писав мудрий наш Кобзар: борітеся – поборете…

А таким я, власне, побачив Майдан 8 грудня ц.р. Дивіться нижче: