Один з моїх добрих знайомих, спостерігаючи за тим, як розгортаються в Україні події, передав мені фільм Пола Шойрінга "Експеримент" та наполегливо порадив його подивитися. Сказав, що ми не до кінця розуміємо природу проблем, з якими зараз намагаємося впоратися, і що у фільмі багато що пояснюється. А ще він звернув мою увагу на статтю Соні Кошкіной на LB.

Сьогодні я цей фільм все ж таки подивилася. Сюжет незвичайний. Психолог набирає групу добровольців для участі в експерименті. Склад групи доволі строкатий: пацифіст, звільнений за скороченням штатів з будинку догляду за людьми похилого віку, панк, віруючий, просто "бравий мачо" та інші. В цілому, це різні, але абсолютно нормальні, адекватні люди, яких об’єднує тимчасова матеріальна скрута, і які хочуть трохи заробити легких грошей.

Умови експерименту прості. Учасники діляться на дві групи. Одна виконує роль в’язнів, інша – їх надзирателів. На два тижні їх поселяють до якоїсь закинутої й забутої в’язниці з усіма атрибутами пенітенціарної системи: грати, нари, спецформа, дубинки, параші...

Впродовж двох тижнів вони мають виконувати зовсім нескладні обов’язки та дотримуватися певних, знову ж таки, зовсім не обтяжливих правил. Дрібні провини умовних в'язнів повинні "адекватно каратися", але будь-яке насилля суворо забороняється. У випадку успіху експерименту кожен учасник отримує грошову винагороду - 14 тисяч доларів. За в'язнями та надзирателями здійснюється цілодобове спостереження психіатрів. Якщо учасники експерименту перейдуть межу та вдадуться до насилля, вмикається червоне світло, експеримент припиняється і всі позбавляються грошей.

Я не буду далі переповідати сюжет, щоб не псувати ефект очікування тим людям, які, можливо, захочуть його подивитися. Як на мене – фільм вдалий. З чудовою грою акторів, особливо Едріана Броуді та Фореста Уітакера. Кажуть, що перший фільм "Експеримент" Олівера Хіршбігеля, знятий на аналогічну тему в 2000 році, ще ефектніший. Але я не про художні якості. Мова про інше.

Справа в тому, що подібний експеримент дійсно проводився. І не в кіно, а в реальному житті. Його так і називають – Стенфордський тюремний експеримент американського психолога Філіпа Зімбардо.

І на екрані, і в реальному житті експеримент закінчився повним крахом, катастрофою, провалом. Його довелося екстренно припиняти.

Бо люди, які ще вчора були мало не друзями, які починали експеримент з жартами та поблажливими насмішками один над одним, за кілька днів перетворювалися на звірів, які були готові вбивати один одного, знущатися один з одного, нищити один одного.

Під мікроскопом тюремної психології режисер показав нам, що таке є насправді ЛЮДИНА. Пол Шойрінг зробив спробу спростувати Максима Горького ("Людина – це звучить гордо") . Звучить-то воно може й звучить, але виглядає зовсім інакше. Він показав, як за 24 години володіння владою з будь-якого зовні культурного, соціально-відповідального і вихованого індивіда злітає весь багатовіковий пил цивілізації. Джоконда і Ренесанс, Вагнер і Шекспір, Liberté, Égalité, Fraternité (Свобода, Рівність, Братерство) – весь цей цивілізаційний вантаж – на смітник заради змоги насолодитися владою над ближнім.

Він показав, як отримавши владу над людиною, віруючий стає маніяком, мачо – садистом. Це шокує.

Не випадково на самому початку фільму показано шматки історичної хроніки і сцени з дикої природи: леви роздирають зебру, гієни полюють на антилопу, люди жбурляють один в одного - спочатку каміння, а потім гранати. Ідея проста. Хто вона є, людина? Це - Кант з Гегелем і Бетховен з Мікелланжело. Чи людина – це лише вершина харчового ланцюга? Істота для поїдання інших? І не тільки в прямому, в канібальському, а й в психологічно-світоглядному значенні.

І в основі цього феномену лежить тільки один фактор – влада. Влада однієї людини над іншою. Влада абсолютна, без гальм і правил, з відчуттям безкарності. Навіть мінімальна влада слабку людину із слабким до пороків імунітетом перетворює на потвору за 24 години. Особливо це помітно у фільмі в "еволюції" героя, якого грає Форест Уітакер (той самий, що знявся у Джима Джармуша в картині "Пес-примара. Шлях самурая"). В нього такий кінотипаж, що він здається муху не образить ані в житті, ані в кадрі... Але саме він, за наявності гумового кийка та спецформи надзирателя, в момент отримання влади над іншими перетворюється на карателя, який насолоджується від кожної хвилини знущання над умовними в'язнями, від їх страху, від їх болю, від їх смерті. Насолоду в прямому значенні слова – еротичну, він від цього відчуває себе майже Богом. Саме він вирішує замінити заборонене насилля на крайнє приниження людини і це спрацьовує. Саме цей образ і є аналогом "головного портрету" країни і саме такий експеримент останній час відбувається в Україні. Всіх нас теж намагаються поділити зараз на умовних в’язнів та реальних карателів. От тільки у "наших" карателів замість примітивних гумових кийків та театральних тюремних камер працює налагоджена за останні півтора року каральна система з адміністраціями, прокуратурами, податковою, міліцією, СБУ, примітивними та аморальними депутатами більшості, клептоманами-міністрами. І навіть із Зімбардо, що спостерігають за всім цим ззовні з цивілізованих демократичних висот, тримаючи палець на кнопці з червоним світлом.

В фільмі вже через декілька діб у театральних тюремних камерах по-справжньому ґвалтували слабких, занурювали головою в параші непокірних, вбивали відчайдушно сміливих. Залякування, шантаж, рекет, приниження... Саме так і в нашій країні поводяться зі своїм ув’язненим народом сьогоднішні тимчасові надзирателі, які в 2010 році завоювали країну. Країна потрапила в "Експеримент": людей перетворили на безправних в’язнів, у яких немає захисту, немає куди сховатися, а мовчазні спостерігачі ззовні не поспішають вмикати червоне світло, щоб припинити цей експеримент. Скільки в цей конкретний момент "відщебнули" собі рядові та високопосадові митники з підприємців, скільки згребли тих нещасних копійок на хабарі податківці, скільки занесли тому чиновнику, щоб "вирішити питання" та, навіть, не для того, щоб жити, а щоб вижити.

Аморальна влада без гальм - в основі всіх цих процесів. Можливість безкарно знущатися над іншим, застосовувати силу, принижувати – ось їх реальна "політична система" і їх "конституція". Їх закони і їх суди – це всього лише каральні інститути та каральні загони для всіх тих, кому "не пощастило" при розподілі ролей вдягнути костюм надзирателя. Суддя карає тих, на кого вкажуть пальцем. Прокурор виконує наказ зверху. Слідчий не розслідує справу, він шукає підстави для арешту, і все це проти мільйонів людей, яким випала невдячна роль в’язнів у великому розподілі благ.

І що цікаво, владні кати – ззовні нормальні, пристойні люди. Вони, мабуть, вечорами вдома все ж не відривають крильця мухам, не розтинають живих жаб і не наступають навмисно на хвоста кішці. Вони просто вважають, що виконують свою роль, яка їм досталася. Януковичи, пшонки, кузьміни, азарови, нечвоглоди, вовки вранці, прощаючись з сім’єю та дітьми, не кажуть: "Ну, до зустрічі, я пішов нищити людей, приїду на обід". Вони справді вважають, що роблять правильну справу, служать системі, виконують роль охоронців-наглядачів, приносять жертви... Бо вони добре знають, що в цій країні, як і у фільмі "Експеримент", за спробу руйнації солодкої аури колективного насилля тебе можуть легко перетворити з карателя на в'язня. Тому й стараються.

Це потім уже вони каються та кивають на інших. Часи, мовляв, такі були, "вибачайте, що так получилося". Я пам’ятаю, як відразу після Помаранчевої революції один Генеральний прокурор клявся, що не приймав участі в репресіях проти мене в 2000 році, знав, що справи сфальшовані, і щиро бажав мені добра... А те, що тоді покидали у в'язницю половину моєї родини та всю мою команду, що мій 70-тирічний батько в казематах став інвалідом, а мама – втратила здоров'я... - то таке, "іздєржкі проізводства"... Так поступали тоді, так поступають і зараз з кожним, хто протистоїть насиллю та рекету.

Гімлер, який усіяв половину Європи найстрашнішими в історії таборами смерті, також в останні місяці війни "рятував" в'язнів і кивав на Гітлера, як на головного винуватця нацизму. А він... Він просто робив свою роботу...

В цьому трагічному фільмі всі добровільно брали участь в експерименті за гроші.

Поки всі ми добровільно без гідності та опору погоджуємося бути учасниками експерименту в своїй власній країні, ми будемо добровільними приниженими в'язнями. І так буде доти, доки ми будемо жити за правилами цієї чужої гри.

В згаданому фільмі один герой зауважує іншому: якщо хтось позбавляється права отримати по морді, він негайно перетворюється в найхоробрішого сміливця на планеті. Ці слова сьогодні, як мантру, повторює "головний портрет" країни та його найближче оточення.

Можна проломити голову стільцем народному депутату з іншої, не своєї партії, можна напитися, сісти за кермо і задавити кількох людей, можна витягнути з кишень найбідніших останні копійки, можна вкрасти мільярд з бюджету і віддати його своєму сину, хай бавиться в бізнес. МОЖНА ВСЕ! МОЖНА, БО ЗА ЦЕ НІЧОГО НЕ БУДЕ.

...І все ж, я переконана, що всупереч логіці авторів фільму, всупереч психологам, - це не природа людини, це природа системи. Система виховує вовків. Не тих благородних та відфотошоплених, що дивляться, наприклад, зі сторінок журналу National Geographic, а простих, реальних, кровожадібних вовків, що прагнуть роздерти жертву. Так їх виховує ця система. Такі закони і правила у їх лігвищі. Всупереч моєму улюбленому Кіплінгу, за таких обставин "виховання", виходять не Мауглі, виходять Шарикови: Лук'янови, Чечетови, Богословські, Нечвоглоди або Вовки...

Колись Маріо Варгас Льоса, той самий, який нещодавно отримав Нобелівську премію, так визначив відмінність між країнами нормальної розвиненої демократії та країнами недодемократичними, недорозвиненими. "В перших, - сказав він, - я не боюся людей у формі".

Ми також недорозвинені в цьому плані. Мусимо погодитися. Бо більшість також боїться людей у формі – податківця, що начебто хоче наповнити бюджет, міліціонера, що начебто захищає наше життя, і рядового пожежника, що прийшов начебто перевіряти правила пожежної безпеки, а насправді ми знаємо, чим закінчуються ці благі наміри... Про всяк випадок, громадянин боїться всіх, хто має причетність до культу – культу приниження людей. Ми знаємо, що цей культ потребує постійних жертв, а жертви – це всі ми. Тому більшість думає, що краще сховатися, мовчати і не висовуватися. Бо якщо не підкоротися цим маленьким служителям культу приниження, то прийдуть старші, більш ненаситніші...

Більшість людей хоче тільки одного. Щоб їх не чіпали. Це – по перше. І, якщо дуже сильно поталанить, перейти з касти принижених, в ту касту, що принижує, перейти на інший бік грат. Це – по друге. Саме тому ми двадцять років не можемо вийти з цього експерименту, який і далі триває. Саме тому немає ні єдності, ні соборності, про які так гарно понаписувано на біг-бордах до державних свят.

І мова тут не про російськомовних чи україномовних, не про католиків і православних, не про львів'ян і донеччан. Мова про них і про нас. Про карателів і про їх жертви.

Раджу подивитися цей фільм, бо там не тільки викарбуваний діагноз носіям влади, які сьогодні втратили людську сутність. Там викладений концепт виходу. Експеримент почав розвалюватися на очах, коли один умовний в'язень за номером 77-м припинив боятися. Його обрали, як показову жертву, щоб іншим було не повадно. Його брили наголо, забивали до полу смерті, топили, принижували, позбавляли їжі, але він не підкорився їх правилам, він відмовився жити "по поняттям". Але це був лише початок. Експеримент остаточно рухнув тоді, коли за цими вовчими правилами відмовився жити один з надзирателів. Він не упивався владою над іншими, він не отримував задоволення від насилля, він не відчував себе сильнішим, коли хтось валявся в крові біля його ніг. Він сказав "ні" своїм і став на бік умовних в'язнів. До нього "свої" віднеслися особливо жорстоко, бо розуміли, не фізична сила зламає їх абсолютну, безкарну владу, а мораль та сила духу одиниць, які скажуть "ні". Ці двоє непокірних і стали початком кінця експерименту, а власне безконтрольного насилля. І тоді всі інші в'язні знайшли в собі сили повстати. Страх перед цим повстанням примусив колишніх карателів в паніці бігти, не розбираючи дороги, незважаючи на наявність кийків, шокерів та іншої зброї. Але вбігти їм не вдалося... Їх наздогнали... І тільки після цього мовчазні спостерігачі включили червоне світло, після того, як в'язні самостійно припинили насилля та наругу над собою.

І за нас цю роботу ніхто не зробить, ніхто ззовні не зупинить цей експеримент криміналітету з країною, крім нас самих. Ми мусимо все змінити, не переймаючи їх аморальність та їх звички. Просто потрібно і серед надзирателів і серед умовних в'язнів мати тих, хто набереться мужності не грати за їх правилами і допоможе це зробити всім іншим.

Наприкінці фільму один з в'язнів запитує у 77-го, чи і надалі він вірить в те, що в еволюційному розкладі люди вищі за тварин. Так, сказав 77-й, ми все можемо міняти. Скільки у нас 77-х? Я з вами.

Ми теж можемо все змінити. Експеримент над Україною час припиняти.

До речі, все ж таки, при всій повазі до Шойрінга, я - на боці Горького! Але фільм раджу подивитися.