Я не здамся без бою...

Коли завешився більш як стотисячний мітинг на проспекті Сахарова у Москві, першою зазвучала, як рефрен оновлювальних змін, харизматична українська пісня Святослава Вакарчука "Я не здамся без бою..."

Суботнього надвечірку у Москві завершився багатолюдний у понад сто тисяч росіян мітинг проти партії злодіїв і крадіїв. І що найважливіше, коли була виголошена резолюція цього багатоголосого віче, коли відгриміли на одному диханні на морозі випалені речівки як громовиці: "Росія без Путіна!", "Ми прийдемо іще!", гучномовці, мовбито підбиваючи підсумок емоційному виливу почуттів громадян, обізвалися музикою. І першою під хмурим московським небом, над ущерть заповненим проспектом Сахарова, зазвучала промовиста українська пісня Святослава Вакарчука "Я не здамся без бою".

Як лейтмотив шістнадцятидобових консультацій і зборів опозиції, підсумок до всього, що було сказано, проголошено немовбито молитви впродовж чотирьохгодинного многоголосого московського віче.

Потім звучало "Кіно" Віктора Цоя, ще щось. Але найбільш красномовним, значущим, перехідним від фонтану розхристаних почувань розгарячілого натовпу до філософського усвідомлення людьми того, що насправді сталося, що відбувається нині в післявиборній Росії – заряджена позитивом, харизмою лідера "Океана Ельзи" музика Святослава Вакарчука. Музика змін. У якій рефреном, немовби мантра звучать промовисті слова – "Я не здамся без бою…"

Можливо, ті, хто заряджав пісню для ефіру після мітингового бою мали за мету, якось перекинути звуковий, фонічний місток із грудневого 2004 року розбурханого київського Майдану, якого, без сумніву бачили всі тоді, до вщерть заповненого людьми проспекту Сахарова, вважаючи, що музика Вакарчука має стати бойовим і чуттєвим десертом до всього, що було сказано і почуто тут.

Думаю, це не суть важливо, що пісня "Океану Ельзи" "Я не здамся без бою" насправді написана вже після вікопомних помаранчевих подій – у березні 2005 року. Але музична енергетика твору настільки потужна, повносила, що і смислова любовна лірика пісні звучить як клич до людського оновлення.

Тому хочеться вірити, що коли москвичам бодай у чомусь хочеться повторювати події очищувальних подій київської помаранчевої революції, то це означає, що все у них удасться, правильно складеться. Що вони на порозі великих змін, і, насамперед, у справі розвитку демократії, свободи слова. Це, як на мене, свідчить про те що все-таки згине путінська авторитарність, з якої ліплять свою донецьку ущербну печеру і наші правителі…