"Пацани", або Історія однієї скандальної вечері

Новела з журналістського життя

Ранньої весни 1976 року я нарешті з полегшенням зітхнув, коли після напружених двотижневих боїв, залишив посаду заступника редактора районної газети в Шаргороді на Вінниччині і став власкором обласного видання – "Вінницька правда". Двічі за цей час мою персональну справу розглядало бюро райкому партії і обидва рази приймало однозначні рішення: "заборонити зняття з обліку районної партійної організації, через нестачу журналістських кадрів."
Мені пощастило в тому, що раннього ранку я прийшов до сектору обліку райкому партії і тамтешніх знайомих дівчат, за шоколадку вмовив виписати відкріплювальний талон партійного обліку. Мовляв, усе погоджено, переходжу на роботу до обласної газети. А щойно з’явився на роботі другий секретар райкому Володя Ульянов, молодий і активний парт вождь, який лише один із усіх зашорених членів бюро райкому партії розумів, що мені потрібно рости, а не засиджуватися в районі, дещо поміркувавши, все таки підписав документ на зняття з обліку. Я навіть устиг скріпити все печаткою райкому і поспішив на автобус до Вінниці.
Коли хвилюючись, переступив поріг кабінету редактора "Вінницької правди" Володимира Яковича Орлика, той, нахмуривши брови, враз сказав:
- Ти знаєш, у нас, на жаль, нічого з твоїм переходом на роботу не вийде…
Моє серце здавалося вирветься із грудей. Я не знав, чим відповісти на ці слова, позаяк міг лише здогадуватися про те, що могло статися після нашої вчорашньої розмови. Редактор продовжив:
- Поки ти їхав сюди, мені вже двічі телефонував перший секретар райкому партії Довгань, і попередив, що тебе на роботу брати не можна: на це є рішення бюро райкому партії. Тебе не відпускають із районної газети. Був і дзвінок від товариша Бовкуна, завідуючого відділом пропаганди і агітації обкому. Він теж вимагає залишити тебе на місці, не брати до нас…
Мені здалося, що в кімнаті начебто бракує повітря. Поглянув на вікно кабінету – кватирка прочинена. Поліз до кишені і витягнув відкріплювальний талон.
- Володимире Яковичу, - видавив натужно із себе. – Як же ж я можу повертатися на попередню роботу, коли вже не знаходжуся на обліку Шаргородської районної партійної організації? Я звідти, відповідно до ось цього документу, вибув…
- Та ти що! - замало не підскочив у кріслі Орлик. – Не може такого бути! А ну, покажи. Невже всіх ти об**ав… Оце по-нашому, по-журналістськи...
Так я став власкором обласної газети "Вінницька правда" по Тульчинській групі районів. На згадку про той давній епізод, у моїй трудовій книжці назавжди залишився розсерджений запис, зроблений гнівним редактором районки: "Через два тижні після подачі заяви на звільнення, самостійно покинув пост заступника редактора районної газети…"
Звісно, що житла в Тульчині для власкора обласної газети не знайшлося. Мене записали на якусь там особливу чергу, але що із неї, коли того року ніякого житлового будівництва в місті не велося. І нічого й надалі, так би сказати, на виріст не планувалося. Мене з дружиною і малолітнім сином поселили до гуртожитку ветеринарного технікуму.
Ось якось перший заступник редактора "Вінницької правди" Дмитро Дудкевич, який був моїм журналістським начальником, і каже. Ти, мовляв, спробуй домовитися з Лещуком, першим секретарем райкому партії, щоб ми якось із Володимиром Яковичем (мався на увазі редактор Орлик), могли під’їхати та юшки гуртом посьорбати. В неформальній атмосфері начебто іноді можна вирішити більше, а ніж на офіційному рівні.
Тут треба пояснити, що це був якраз той час, коли Вінниччиною управляли два важковаговики – знаменитий партійний бонза Василь Таратута і ще більш відомий голова облвиконкому Василь Кавун. Обидва члени ЦК КПРС, депутати Верховної Ради СРСР. Кавун ще й Герой Соціалістичної Праці. А за часів Микити Хрущова – голова Верховної Ради Союзу, себто неформальний глава велетенської держави. Була така почесна посада свого часу. Він відкривав засідання сесій Верховної Ради СРСР. І, здається, на цьому його функціональні обов’язки вичерпувалися. .
Так ось, поміж Таратутою і Кавуном повсякчас тривало своєрідне неформальне перетягування канату: хто більше з’явиться на сторінках "Вінницької правди"? Чиї ініціативи знайдуть більшу підтримку в масах. І знову ж таки все це вимірювалося через камертон відгуків у газеті.
Відтак, видання в області мало неймовірно високий авторитет, повагу, всебічну підтримку. Кожен критичний виступ тут же брався на контроль і в обкомі, і в облвиконкомі. Не приведи Боже, хтось не побажає зреагувати вчасно на критику, чи прислати формальну відписку – вважай обласні керівники йому тут же "сплетуть лапті".
Це був час, коли, як казали в народі, газетою можна було вбити і муху, і людину.
Редактор видання Володимир Орлик обирався членом бюро обкому партії, входив до цього вельми поважного колективного кастового органу. Але попри все був у нашого шефа і неймовірно високий персональний авторитет в області. Тому, що був він заслуженим фронтовиком і надзвичайно толковою, розважливою людиною.
І тому, коли першому секретарю Тульчинського райкому партії О.Т. Лещуку я лишень натякнув про можливість неформальної зустрічі з В.Я. Орликом, він одразу погодився. Сказав: за декілька днів усе обміркує, відповідно підготується, подасть мені сигнал.
Ось уже й та година, коли можна було б виїжджати на рандиву. Підходжу в обумовлене місце. І бачу: замість О. Лещука біля авто стоїть другий секретар райкому партії Іван Райчук. Справжній партійний пацюк. Головний комуністичний ідеолог району. Обличчя аж лисниться – від бороди до тім’я. Величезна лисина, рогові окуляри, все ідеально випрасуване, лискучі черевики на додачу, надають йому вигляд, як кажуть, людини з голочки. Такий, як на перший погляд, буде розмовляти лише фразами партійних ідіом. Ну, справжній Суслов, лише районного масштабу. Для повнити картини ідеального партократа не вистачає лише ґалошів на черевиках…
Одне слово, людина в партійному футлярі…
Райчук пояснив: першого секретаря, мовляв, зненацька викликав на килим особисто Таратута, адже незабаром пленум ЦК у Києві, а Лещук там має виступати. Просив вибачення за свою відсутність, але вечеря не відміняється. В Тарасівському лісі вже все готується, можна виїжджати зустрічати гостей на кордон району.
Тієї пори всі авто членів бюро обкому партії мали державні номери, які починалися на 09 із серією ВИА. Наступні дві цифри вказували на політичну вагу господаря новенької глянцевої "Волги". Машина мого редактора мала номер 09-30 ВИА. Так би сказати, останній в цій хтивій колоді, але вся доблесна міліція виструнчувалася, лиш забачить "козирну дев’ятку".
Справжньою гордістю редакції було те, що водієм автомобіля нашого шефа працював знаменитий на весь Радянський Союз чоловік – Максим Омелянович Твердохліб. Тієї пори в шкільній "Читанці" за четвертий клас було видрукувано про фронтовий подвиг подолянина, який під німецькими кулями і снарядами доставляв продукти харчування знаменитою "Дорогою життя" через озеро Ладогу до блокадного Ленінграду, а звідти вивозив дітей і поранених.
Прийшовши на роботу до "Вінницької правди", я буквально на пам'ять вивчив те, що писалося в шкільній "Читанці" про нашого водія:

"Максим Омелянович Твердохліб возив хліб через Ладозьке озеро Він був хорошим шофером. 31 грудня 1941 йому доручили вантаж особливого призначення - ящики мандарин із Грузії для дітей героїчного блокадного Ленінграда. Подарунок до новорічних свят

Ладозьке озеро широке, як море. Машину серед білих льодів видно здалеку. Сховатися нікуди. Німецькі винищувачі помітили машину і пішли в атаку. Шофер міг вистрибнути з машини, сховатися в заметах, а за вантажем приїхати на іншій машині, якщо цю розіб'ють. Але Твердохліб пам'ятав, що морозити мандарини не можна. Він почав нерівну боротьбу з ворожими пілотами. Кидав машину, то вліво, то вправо. Зупиняв, знову мчав уперед. Кулеметні черги пробили кабіну, розтрощили переднє скло, посікли кулями кузов "полуторки", відкололи навіть шматок керма. У шофера були поранені обличчя і руки. Нарешті, у фашистів скінчилися патрони і вони полетіли геть.

Коли Твердохліб довіз мандарини до місця, він не міг розтиснути відразу руки. Їх не можна було відірвати від уламку керма. Друзі винесли Максима з кабіни і перев'язали. Сорок дев'ять пробоїн було у машини, навіть деякі мандарини були пробиті кулями. Їх потім знаходили діти блокадного Ленінграду, які вчасно отримали подарунки…”

Від друзів-журналістів я знав про те, що Максим Омелянович був другом редактора - Володимира Яковича Орлика. Їх поєднувало особливе фронтове братство. Коли шеф у справах приїздив до району, завдання власкора полягало в тому, щоб насамперед потурбуватися про Максима Твердохліба. А в нього була одна персональна надійна мірка. Йому потрібно було тут же, по приїзді, налити грінчак у 250 грамів горілки, які він випивав залпом. І лише за другим, чи навіть і третім перекиданням міг щось для форми закусити.
Був це чоловік міцної статури, вельми добродушної вдачі. Він добре знав, що редактор у відряджені ніколи швидко не звільняється, тому спокійно лягав перепочити. Міг іще до вечора повторити прийом "за гребінь".
Увечері, коли потрібно було відправлятися додому, Максим Омелянович тихенько виїздив із редактором на трасу за райцентр, і зупинявся. Іноді й на годину-другу. Поки не з’явиться машина крупних габаритів у попутному напрямку - рефрижератор, "Колхіда", чи щось їм подібне. Тоді "козирна дев’ятка" ставала за спину транспорту великої комплекції і повільно волочилася додому, до Вінниці. Редактор знав, що перевиховувати Твердохліба - лишень собі з настроєм нашкодити: він був невиправний і некерований. Його потрібно було сприймати тільки таким, як він є. Він це заслужив.
І тому, коли за райкомівським УАЗом обкомівська "Волга" м’яко вкотилася під зелені шати Тарасівського лісу під Тульчином, ми зупинилися на галявині, де чоловіки доглядали за багаттям, на якому в великому казані вже вкипала шурпа, я вискочив із авто, поспішив до місцевого голови колгоспу, який командував тут усім обозом. Ще за хвильку туди змигнув Максима Омеляновича. Він спрагло випив, наче воду грінчак "Староруської", і весело передихнув: "Нарешті вибралися в райські кущі, а то все під обкомом та під обкомом доводиться куняти. Уже й у роті пересохло…»
Коли я повернувся під крислатий дуб, під яким стояв розкішний стіл, густо заставлений різноманітними запашними наїдками, редактор весело запитав:
- Ти куди зник, а то вже подумали, що дорогою згубився?
- Та я з Максимом Омеляновичем там дещо з’ясовував…
- Давайте вже наллємо, - майже перебив мене райкомівець Райчук. – А то чого ж ми сюди добиралися? Голова колгоспу трошки пізніше підключиться, він там із усім господарством розбереться. А нам треба рухатися, щоб комарня не загризла…
Заступник редактора Дмитро Дудкевич налив по черзі до кришталевих чарок. Орлик узяв свою в руку. Здається, вказівного пальця на ній не було. Розповідали, що його, немовби косою, на війні відтяло осколком.
Райчук довго виголошував тост від імені господаря, розхвалював газету, мудрість її керівництва, щось навіть було почав розповідати про робсількорівський рух та керівництво ним у Тульчинському районі. Все надзвичайно походило на партійний виступ на виїзному форумі з проблем розвитку керованої преси.
Слово у відповідь мав виголосити Володимир Якович. Мабуть, йому не хотілося вторити на бравурній політичній хвилі партійця, бо тільки-тільки закінчилися травневі свята з пишними демонстраціями, промовами. Стільки було вже всього наговорено. А написано про це ще, мабуть, більше. І тому редактор Орлик вільно й розважливо, звертаючись до нас усіх разом за чудовим столом на казковій природі, сказав:
- Знаєте, пацани! – Зробив паузу, набрав повітря в легені, начебто замахнувся на те, аби мовити далі ще щось простіше, дохідливіше, людяніше…
Але тут ураз обізвався Райчук.
- Як, як? – запитав він глухо, але водночас і аж начебто загрозливо..
- Пацани, - простодушно і вже зовсім якось м’яко, по-людськи, душевно відповів йому Орлик. – Ну ви ж і є такі, якими я вас назвав. Війни не нюхали, біди всенародної дорослими очима не бачили, і слава Богу. Молоді та гарні… Не те, що ми із Максимом… Під кулями та снарядами не раз в очі смерті дивилися. Скількох своїх друзів схоронили… А ви щасливі отроки…
- Я не пацан, - поклавши на стіл чарку так, що з неї виплеснулася замало не вся рідина, надутий лисий партієць повільно підвівся з-за похідного столу. – Ні, я не пацан – я другий секретар райкому партії… Я не одноразово залишаюся підміняти першого секретаря, і під моїм началом іноді опиняється доля замало не 80 тисяч людей. Ні, я не пацан…
Я поглянув на нього і на місці колишнього випрасуваного сноба побачив побагровілого, аж бурячкового від люті типа, лисина якого, здавалося, ось-ось лусне від нутряної напруги. Апломбу, самовпевненості, чванства. Він замало не тремтів від якоїсь дивної, малозрозумілої люті.
Заступник редактора Дмитро Климович Дудкевич усю ситуацію намагався перевести на банальний жарт, вирулити з ситуаційного цейтноту, куди нас усіх неждано-негадано зіштовхнув цей прилизаний партійний індик, який, виявляється, абсолютно не розуміється ні на мові людської сердечності, ні на світлій простоті теплого слова. Йому і в лісі на галявині подавай челядну трибуну, офіційні промови суконною мовою. Щоб усе вершилося за твердоголовим партійним протоколом.
Орлик перевів погляд на мене і враз сказав:
- Ти де його взяв? – І для моєї певності ще й показав скаліченою рукою на Райчука. Після цього жесту, бо таким указують на пришелепуватих кретинів, я зрозумів, що все – вже на самому старті вечері кінець. А, отже, і надії на мою майбутню квартиру в Тульчині – повна амба.
Я сидів в оціпенінні, сам собі не вірячи в те, що все це не якесь фантасмагоричне марення, а відбувається реально, наяву. Такий крутий сценарій вимислити, зверстати не міг би, мабуть, навіть і сам Микола Гоголь.
- Який я вам пацан? – усе не вгавав, немовби заведений харамаркав (п***ів), партійний чинодрал Райчук.
- Максим! Максим! – що є сили на весь ліс закричав Орлик.
На тому краю галявини, де весело, потріскуючи горіло багаття, звідки доносилися прегарні запахи, теж людей четверо, чи п’ятеро сиділо довкруги гірки ящиків, накритих білою скатертиною. Відтіль, зірвавшись на ноги вже квапився Максим Омелянович Твердохліб. Із кожним його кроком крах неминучого розриву, замість благоліпної, жартівливої розмови за столом ставав невідворотним. Я зрозумів, зупинити його вже неможливо.
- Давай машину, - немовбито аж заревів сердитий Орлик.
- Так іще ж шашлики, шурпа, Володимире Яковичу. – лопотів, нічого не розуміючи, що насправді діється, злегка захмелілий Твердохліб.
- Нехай він лопне від них сам, - одягаючи піджак, зі смаком вилаявся редактор. Мимо принишклого Райчука, попри мене, не прощаючись пройшов В.Я. Орлик. Гупнув дверима. За ним – Дудкевич. Максим Омелянович через відкрите вікно на мигах запитував у мене, що, мовляв, сталося. Звідки такий несподіваний гармидер? Я у відповідь тільки стенав плечима. Що тут поясниш, та ще й коротко - в одне-два слова?. Тут і самому собі всього безладу не розтовкмачиш, із чого взялася ця шура-бура, в одну мить повикидала нас із-за багатого столу.
Я махнув Максимові Омеляновичу рукою, мовляв, дорогою мої начальники, сподіваюся, в фарбах не раз перекажуть, що та як відбулося. На якого рутинерського самодура всі ми разом цього чарівного надвечірку наштовхнулися. І все, виходить, через мене. На душі було прикро як, мабуть, ніколи…
Райчук, у вигляді побитого пса, начебто з підібганим хвостом, бо весь якось зсутулившись, покрокував через галявину до людей, котрі теж здивовані таким різким поворотом подій за головним столом під дубом, піднялися зі своїх місць, з розкритими ротами дивилися в наш бік. Назустріч йому йшов голова колгоспу. Він ніс у руках із десяток чудово засмажених шашликів…
"Нехай і справді сам усе це проковтне", - гірко подумалося мені.
Авто зірвалося з місця.
Німа сцена.

***
Мені мимоволі пригадалася ця якась приголомшлива, аж нібито відлюдкувата, дика історія часів радянської дійсності, після того, як цими січневими днями побачив на кількох телеканалах повідомлення про чергові роковини з часу прориву блокади Ленінграду. На кадрах військової кінохроніки промайнула "Дорога життя" через Лагоду, старенькі полуторки, які тягнуться поміж льодовими торосами, "полювання" німецьких літаків за вантажівками.
Я забив у пошуковій системі Інтернету ім’я: Максим Омелянович Твердохліб. І був приємно вражений. Десятки і десятки різних сайтів розповідали про подвиг нашого редакційного водія. Я цілий вечір перечитував усе те, що написали люди про нього. В книгах, мемуарах, спогадах.
Тільки де б хто не спогадував про прорив оборони Ленінграда, "Дорогу життя" через Ладогу, неодмінно приводився приклад із героїчного подвигу подолянина Максима Твердохліба. Він на Ладозі справді був героєм номер один!

Але найприємніше те, що один із блогерів російського сайту Фонтанка.Ру буквально цими днями (29 грудня 2011 р.), виставив пост із розповіддю про святкові мандарини з полуторки Максима Твердохліба для голодних блокадних ленінградських дітей. (http://blog.fontanka.ru/posts/90448/#comments)

І що цікаво, молодий чоловік свою хвилюючу розповідь розширив фотодокументом військової пори. Зверніть увагу, яка скромна ялинка в дитячому садку фронтової пори. На ній красується паперовий серп і молот. А діти, либонь, нещодавно вибралися з-під жорстокого бомбардування. Погляньте, у скількох із них перебинтовані голови. В одного малюка, зображеного на дальньому плані, здається, немає руки…
Ось таким страждальцям віз новорічні цитрусові через Ладогу наш вінничанин дідусь Максим.
Немає давно в живих ні Максима Омеляновича Твердохліба, ні Володимира Яковича Орлика, ні Дмитра Климовича Дудкевича. І. Райчуком не цікавився, нічого про нього не знаю.
Але як кажуть, усе що не робиться, все – до кращого. Мабуть, усе таки дуже добре, що того вечора мій вінницький редактор назвав нас усіх пацанами, що партійний крючкодер заєрепенився з цього приводу і розкішна вечеря, фактично й не розпочавшись, тут же й розладилася, не відбулася. Що тульчинські вождики не виділили мені житло, що я ним не прив’язався до провінції. Бо вже незабаром трудився власкором газети "Сільські вісті" по західній групі областей, а потім журналістика того ж високого рівня привела мене й до столиці.
Цією незвичайною розповіддю хочу вшанувати пам'ять моїх журналістських побратимів – Максима Твердохліба, Володимира Орлика, який понад двадцять п’ять літ трудився редактором однієї з кращих обласних газет України – "Вінницька правда", блискучого журналіста і організатора газетного процесу, просто чудової людини Дмитра Дудкевича.
Земля вам пухом, царство небесне!.
Ми вас пам’ятаємо!.

На світлинах військової пори і картинах художників – хвилюючі події з життя "Дороги життя" через Ладогу.