Про Вікіпедію і людську пам'ять

Недарма ж люди кажуть: про мертвих, або правду, або нічого...

Той, хто користується Інтернетом, живе активно і цілеспрямовано, хоче мати відповіді на практично майже всі питання, які б не виникали, обов'язково користується таким уже відомим способом розгадок, як Вікіпедія. Забиваєш слово, чи фразу в її пошукову систему, і читай підказку.

Вікіпедія жива і рухома частина загальної людської пам'яті, яка постійно поповнюється. Унікальне надбання нашого нинішнього високо і глибоко інформованого часу.

Я особисто замало не кожного дня заглядаю до неї, черпаю з цього джерельного колодязя різноманітні знання та інформацію. Не раз ловлю себе на думці про те, що як це раніше можна було обходитись без цього масиву унікальних знань. А ще точніше б сказати: на скільки ми в минулому були відсталими, що не мали цієї бібліотеки інформації. І якою є геніальна людина, котра придумала версію такого багатства.

Можливо, хто й не знає, що статті про найрізноманітніші історичні події, людей, явища і таке інше для цього розділу Інтернету пишуться не спеціальним авторським колективом, а, так би сказати, всенародно. Практично кожен бажаючий, хто пройшовши відповідну реєстрацію, ознайомившись із правилами гри, маючи відповідні знання, володіючи словом, хто пише грамотно, може запропонувати свій варіант віртуальної статті для Вікіпедії.

Але якось мені довелося спішно заглянути до джерела, забивши в пошук три слова: Василь Михайлович Кавун.

Історія цього пошуку така.

Родом я із Вінниччини. Із шістнадцяти літ почав трудитися в районній газеті. Першим моїм редактором був такий цікавий чоловік Андрій Іванович Катеринич. Сталося так, що його в наш новоутворений район, на своєрідне кадрове зміцнення, перевили з посади редактора газети в квітучій і багатій Бершаді. А саме там, у знаменитій Шляховій, практично у нього на очах зростав знаменитий голова колгоспу Василь Кавун.

Не зважаючи на свою посаду, А. Катеринич писати не вмів і не любив. Від випадку до випадку вимучував із себе вряди-годи передову статтю, що, власне, було його обов'язком. А ось розповідати…

Багато літ пройшло з тих, пір, а мені й по нині ще дивно і густо пахнуть у пам'яті, як живі картини, з яскравих переказів Андрія Івановича про Шляхову, про дивовижного і розумного господарника Кавуна. Про багатющі врожаї на бершадських землях. Про те, як Шляхова 1967 року представляла весь колгоспний устрій СРСР на Всесвітній виставці сільського господарства у Монреалі (Канада), як приїздили до Кавуна в Шляхову Микита Хрущов, Леонід Брежнєв.

Усе це підсилювалося тим, що з репродукторів, сторінок газет тієї пори широко розповідалося про депутатську діяльність члена Президії Верховної Ради СРСР В.М. Кавуна, який у тодішньому керівництві держави був фактично єдиним представником колгоспного селянства.

Згодом, я перейшов на роботу до обласної газети "Вінницька правда" і вже практично зблизька міг спостерігати за тим, як головою обласної ради працював В.М. Кавун.

Областю тоді управляв такий собі зарозумілий тип – Василь Таратута. Амбітний, самозакоханий, узурпатор і чинодрал. Звик до того, щоб йому ніхто і ні в чому не перечив. Усі зі страху все брали під козирок.

А тут несподівано членом бюро обкому партії і другою особою в області став інший Василь – Кавун. Був він людиною надзвичайно освіченою. На відміну від Таратути багато читав і знав. А слави мав – море розливане. Бо Микита Хрущов свого часу душі в ньому не чаяв. Усе колгоспне село СРСР орієнтував на роботу В.М. Кавуна. Як очолив державу Леонід Брежнєв, то й для нього Кавун теж був і народним академіком, і порадником в усіх сільських справах. Бо Василь Михайлович справді знався на організації колгоспного виробництва, був природженим земледухом. Мав глибокі знання людського життя і щиру, добру душу.

Завжди правилом було таке: яке б питання не обговорювалося в Вінниці, останнє слово завжди залишалося за Таратутою. Як скаже перший секретар, так і буде. Але чим славився Кавун, тим, що завжди був справедливим, ніколи ні перед ким не загравав.

Не став він цього робити і перед гордівливим Таратутою. На кожну подію, якийсь резонансний випадок в області мав свою приватну думку. І, найголовніше, не боявся її висловлювати.

Ось уявіть собі. Бюро обкому партії розглядає якесь важливе питання. Бундючний Таратута в кінці й каже:

- Я полагаю, что ми сделаєм вот так-то…

Усі запопадливо хитають на згоду головами. Так, мовляв, так, дорогий Василю Миколайовичу, звісно ж так воно буде правильно, як ви кажете...

Але тут піднімається Василь Михайлович Кавун і в дзвінкій тиші мовить:

- А я ось вважаю, що це неправильний підхід до справи, бо справедливіше, чесніше буде вчинити по-іншому…

Хто й коли міг у ті часи перечити першому. Та ще ж і членові ЦК КПРС, депутатові Верховної Ради СРСР. Але всі ці високі й помпезні "причепи" були і в Кавуна на абордажі. До того ж він був іще й Героєм Соціалістичної Праці. Шістнадцять років – беззмінним членом Президії Верховної Ради СРСР, куди В. Таратута міг зайти лише на тремтливих ногах, якщо його з якоїсь причини викличуть.

Так що тут у табелі про ранги був певний паритет і В.М. Кавун не дав себе взяти, що називається, під ноги.

Нами, вінницькими журналістами, усе ці чублення у "білому домі" сприймалися буквально на "ура!", як своєрідне передчуття майбутньої революції. Все це доволі активно в келійних умовах обговорювалося, позаяк ні написати про подібне, а тим паче будь-де опублікувати щось із цього приводу не можна було й мріяти. Вся преса була в партійних пазурах. Але не зважаючи на все це ми завжди були на боці Кавуна, він був нашим улюбленцем і кумиром. Насамперед тому, що ми всі страшенно ненавиділи забронзовілого, бундючного першого секретаря обкому. Відірваного від життя, справжнього тодішнього чинодрала.

Таратута, як мені розповідали знаючі люди, неодноразово звертався до вождів з плаксивими заявами про те, що йому "необычайно трудно работать с неуправляемым Кавуном, который мешает претворять в жизнь линию ленинской партии, подрывает личный авторитет первого секретаря обкома"

Словом, їх розвели: В.М. Кавун став першим у Житомирі.


За комуністичних часів мені не пощастило зустрічатися особисто з Василем Михайловичем. Але вже на початку нинішнього тисячоліття, одного разу я приїхав провідати в лікарні свого приятеля і там несподівано зустрівся, познайомився з Кавуном.

Гарної весняної пори ми вийшли в сад лікарні і, напевне, годин із п'ять поспіль розмовляли про життя-буття, про минулу і сучасне. Власне, більше розпитував я його. Бо він прожив справді цікаве, насичене яскравими подіями життя.

Уявіть собі, в шістдесяті роки минулого століття Василь Кавун якийсь час обіймав таку унікальну посаду – був головою Верховної Ради СРСР. Своєрідним почесним президентом СРСР. Ця особа лише відкривала і закривала засідання Верховної Ради, бо всіма справами між сесіями керувала Президія Верховної Ради, був в неї і Голова. Ці посади займали Підгорний, Брежнєв.

Словом, Василь Михайлович знав тих небожителів аж занадто зблизька. Вмів про них, їхні повадки і хобі яскраво та образно розповідати. Знав стільки цікавого, привабливого, особливо для мене, як для журналіста.

Говорили про Вінниччину, Шляхову, про Таратуту, про мого першого редактора – Катеринича. Згадував Василь Михалович рідне своє село Кобринове Тальнівського району Черкаської області, звідки він походив. Тепло розповідав він про свою сім'ю, в якій разом із ним народилося аж одинадцятеро дітей.

Пам'ять він мав блискучу. Мова в нього була яскрава, самобутня. Як зараз пригадую його репризу щодо діда Прокопа, який в Кобриновому жив поруч із Кавунами.

- Бідність була така, - згадував Василь Михайлович, - що словами все важко й передати. Ось у цього діда на всі випадки життя були лише одні-єдині полотняні штани, підперезані очкуром. Дід був живий, швидкий, працьовитий як та бджола. Від раннього ранку до пізньої ночі в роботі, копошиться як жук у снопу. Навіть на себе ніколи не мав часу оглянутися. Хоч би, даруйте, на те, щоб до вітру сходити. Ото ж, щоб не тратити часу на скидання і підняття штанів, як припече, у дідовій зодяганці, на задньому місці була така собі своєрідна кишеня. Розпірка. Коли він добре присяде, то вона й відкривається… Швиденько випорожнився і побіг далі…

Як я шкодував тоді, що у мене з собою не було диктофона. Домовилися, що якось я озброюся оргтехнікою і ми ще порозмовляємо. Бо Кавун був справжній кладень неперевершено цікавих історій з відомими всьому світові людьми, подій, випадків. Він із багатьма із сильними минулого світу був добре знайомий, дружив, зустрічався, переписувався. Зрозумійте, що мені, як журналістові, це було вельми цікаво.

Потім ще була випадкова зустріч серед Києва. Я знову кілька годин розпитував Василя Михайловича про різні випадки з життя на лавці обабіч Хрещатика…

Зізнаюся, я часто думав про те, що якось треба відкласти всі справи, взяти диктофона, набрати телефон Кавуна. Ніколи не перестану шкодувати за тим, що … запізнився. Приятелю своєму якось було сказав, що ось, мовляв, на завтра планую пошукати Василя Михайловича. Він аж підскочив:

- І не подумай, він, здається, уже помер…

Я швиденько заглянув до Вікіпедії і мені стало зле. Я запізнився більш як на рік. Василя Михайловича не стало ще в серпні 2009-го…

І тут я звернув увагу на саму статтю Вікіпедії. Вона подавала сухі біографічні дані про В.М. Кавуна, а нижче була розміщена статейка. Щоправда, заради справедливості замічу, над нею виділялася редакційна примітка, що, мовляв, ця інформація, можливо, є тенденційною.

Молодці колеги, що поставили цю пересторогу, аби не всі зопалу сприймали все за чисту монету.

Справді ж, цього не можна було не помітити. Позаяк це був справжній шматок бруду, викинутий поруч із портретом колишнього відомого партійного й радянського діяча, та ще й виписаний неоковирно, безграмотно, явно тенденційно.

Усе було схоже, вибачайте, на зашморгані штани з задньою розпіркою давно покійного діда Прокопа з Тальнівського району Черкащини. Через слово, в образливому варіанті вжиті вислови - "партократ", "творець застою", "чимсь схожий на Щербицького" і таке інше.

Кавун мені й сам декілька разів повторив під час наших зустрічей, що йому попервах була важко зрозуміти суть анархічного перебудованого духу Михайла Горбачова. І він у кількох розмовах тет-а-тет колишнього автора перебудови особисто закликав не відпускати так швидко віжки, не кидати все напризволяще. А входити в демократію, гласність послідовно. Як про це кажуть тепер на англійський манер – степ бай степ. Тобто, крок за кроком. Бо те, що відбувалося на межі дев'яностих років, було схоже на різке підняття водолаза з глибин на поверхню. Якби не прихопити кесонної хвороби…

В.М. Кавуну в Житомирі справді "повезло" на суперників із раннього демократичного крила перебудованого періоду, які підняли справжню революцію в обласному центрі. Кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР балотувалася місцева журналістка Алла Ярошинська. Сама вельми активна, підібрала добротну команду прибічників. Не останню роль зіграло те, що людям на той час справді вже добряче остогидла недолуга комуністична пропаганда, сіра радянська, безхлібна дійсність. І ворогом номер один у людей став саме він – перший серктара обкому Василь Кавун, хоча він з усіх сил усе робив для того, щоб поліпшити справи в області і обласному центрі.

За одинадцять років його "хазяювання" на Житомирщині було зроблено справді чимало. Я, знаєте, як кажуть, не полінився, і провів своєрідне дослідження з приводу одного – будівництва доріг на Житомирщині.

Дехто казав, що це була своєрідна фішка Кавуна - споруджувати під'їдні магістралі. З цього приводу він мені свого часу казав, що коли прийшов на Житомирщину, щиро подивувався – такого бездоріжжя не зустрічав ніде. В окремі віддалені села глибинки Полісся можна було дістатися лише в літню спеку…

Зібрані мною дані, в тому числі і з статистичних джерел, свідчать, що в вісімдесяті роки минулого століття на Житомирщині побудовано стільки доріг із твердим покриттям, як ні в якій іншій області України за всі роки радянської влади. Асфальтовані виїзди в світ отримали всі без винятку населені пункти.

В.М. Кавун, звісно ж, використовуючи зв'язки союзного значення, спрямував в область справжній бітумний потік. Насамперед, із Азербайджану, оскільки був у тісних дружніх контактах із Гейдаром Алієвим. Слава Богу, сама Житомирщина щедро багата на граніт, так що щебеню вистачало. Добра сотня асфальтобетонних заводів день і ніч теплої пори року готувала й стелила, стелила тверде покриття на дорогах. Роботу їх особисто контролював перший обкому.

У виставленій в Вікіпедії замітці про В.М. Кавуна в принизливій формі говорилося й таке. Ось рядок звідти: "В період його правління було здійснено декілька масштабних проектів, таких як підвісний міст через річку Тетерів, який коштував сотні тисяч рублів."

Чи не правда, сильний аргумент із приводу вартості. Начебто такі проекти зводяться безкоштовно, чи за щучим повелінням.

Якщо ви будете в Житомирі, пройдіть до підвісного мосту над Тетерів-рікою. Казка під небесами. Там зустрічаються мрійливі закохані. Від цього місця рукою подати до величавого меморіального комплексу пам'яті всіх полеглих, де за архітектора і виконроба був також Василь Михайлович Кавун. Запитайте, заради цікавості, що про цю рукотворну красу кажуть прості, незаангажовані люди.

Знаєте, нічого з собою в могилу не забрав Кавун. Райської краси Шляхову, яку він вибудував, буквально випестив за часів свого головування на Вінниччині, тисячі прокладених доріг за його безпосередньої участі на Житомирщині, висячий міст над стрімкою рікою. Все, все без винятку залишилося людям. І слава Богу!

То чи справедливо, що в Вікідепії, яку читають усі, про В.М. Кавуна сказано лише те, що було з ним в останній рік роботи – намагався, мовляв, придушити демократичні процеси, був партократом, "нагадував Щербицького - положення першого в області, а другого в республіці"?

Думаю, що ні.

Тому я минулу ніч присвятив тому, що написав для цього сегменту Інтернету, як я гадаю, об'єктивну статтю про В.М. Кавуна. З історією його бурхливого, стрімкого життя, діяльності на високих постах, заслуг і прорахунків також.

Знаєте, хто б і що не казав, але за рівнем знань, особистісної культури, особливо ж у справі персональних звершень кар'єрного росту, самовіддачі в роботі, людей рівних В.М. Кавуну в Україні зовсім і зовсім небагато. Чи ж треба їх папалюжити.

А ще думаю, що в історії, людській пам'яті люди мають залишатися такими, якими вони були насправді в житті, а не зображеними тенденційно, з явними політичними викривленнями. Це ж вельми справедливо кажуть, що про мертвих, або правду, або нічого…

Тому читайте в Вікіпедії мою статтю про В.М. Кавуна. Якщо є зауваження – пишіть. Разом усе відредагуємо, виправимо. Головне, аби було сказано неупереджено і справедливо.