"Комісія з етики" без моралі і без етики

Як захищаючи шарлатана і пройдисвіта розправлялися з молодим журналістом

Учора на Інтернет ресурсі «ТелеКритики» з’явився оригінальний пост Юрія Шеляженка: "Круглий стіл щодо захисту свободи слова від "теоретиків тонкої етики" - . http://blogs.telekritika.ua/?id=2815&

Окрім відео з цієї зацікавленої розмови журналістів, опубліковано й у вигляді своєрідного резюме висновок журналістського розслідування – «Про необ'єктивність та образливий характер тексту «Рішення Комісії з журналістської етики щодо заяви А. Слюсарчука».

А щоб ясніше уяснити читачам про що йдеться, то вся історія коротко виглядає так.

В Україні, як відомо, завівся злісний шарлатан і пройдисвіт на прізвище А. Слюсарчук, який спалив немовби на окропі двох останніх глав держави  - В. Ющенка та В. Януковича, посадив у калошу знаменитого міністра освіти і науки Д. Табачника. Вони заледве не висвятили  його на звання найгеніальнішого українця двадцять першого століття. Без будь-яких підстав поприсвоювали йому наукові звання і титули, вручили для керівництва серйозну кафедру одного з вишів. А виявляється, шахрай із освіти має, здається, лише будівельне ПТУ.

Так ось цей А. Слюсарчук усолодився в цій роль "наукового світила", як черв'як у хріні, чи не в першу чергу тому, що на цю позицію "генія", його повсякчас підсаджувала падка до сенсацій нинішня преса. Наша журналістська братія все більше й більше виходила з берегів розумного й пристойного, приписувала йому таке, що іноді явно виходило за межі реального. Ця слава давала войовничому хлюсту можливість із базовими знаннями муляра-штукатура, відкривати ногами двері найсерйозніших наукових лабораторій, називати себе видатним ученим. Заявляти про свої небачені відкриття.

Новоявлену месію, схоже, у славі розібрало так, як вовка опеньки: зупинитися він уже не міг.

Найстрашніше те, що авантурник і зух "практикував" у царині медицини. Що насправді стало загрозою для здоров’я і життя багатьох і багатьох людей, адже завдяки потужній рекламі до нового "світила" влаштовувалися на прийом довжелезні черги. І до того ж, думаю, не впорожні…

Маючи освіту на володіння лише кельмою, він почав братися за найскладніші хірургічні операції. У пресі тим часом з’являлися проблемні статті А. Слюсарчука щодо нових методів лікування… мозку людини, нервової системи і таке інше.

Як подібне могло статися, скільки не думаю про це – пояснити собі не можу. За винятком одного: таку славу могли зробити тільки гроші. І не в останню чергу на ЗМІ.

Але як же ж тоді він міг брати скальпеля до рук? На чому тренувався? Невже на жабах та мишах?

В обоймі тих, хто носився з А. Слюсарчуком, як чорт із бубоном, начебто й помірковані люди з нашого журналістського цеху (прізвища їх ви знайдете у Ю. Шеляженка ) -  https://sites.google.com/site/koloreception/r_2_2012_cje_sliusarchuk

Але на щастя вишукалися колеги, які не повірили в дива новоявленого ловкача. Серед таких виявився і молодий журналіст В. Богун. Відкрию тут таємницю, скажу, що це псевдонім одного удатного київського газетяра, який лише цими днями захистив дипломну роботу на кафедрі журналістики одного з університетів. Я не маю права розкривати його справжнє прізвище, тому назву його лише умовно - Володимиром С.

У Володимира я був науковим керівником дипломної. І коли члени державної комісії виставили йому "відмінно" за атестаційну роботу, стали розхвалювати за вміння розкривати тему, досліджувати матеріали, він зовсім знітився, почервонів, а тоді якось аж надто скромно сказав про те, що за свою скрупульозність, педантичність уже встиг добряче постраждати. І тут же на захисті дипломних робіт, сивим метрам від журналістики з державної комісії і юним своїм колегам-журналістам коротко розповів про те, як його минулого року переслідувала за публікацію статті «Великий комбінатор» у «Робітничій газеті» так звана Комісія з етики Національної спілки журналістів України.

Як із етичної – читай партійної "комісії Мостового" надзвонювали в редакцію видання, вимагаючи від керівництва замало не на волов’язі доставити їм автора публікації на засідання. Щоб вони могли йому "подивитися в очі", гадаю, що точніше буде сказати - познущатися над ним, принизити. Бо як же ж це, бачите, міг автор засумніватися в тому, що великий науковець, професор Слюсарчук, мовляв, насправді не є тим, за кого він себе величає, і що взагалі, як міг цей В. Богун таке сказати, що опублікована його наукова стаття в "Дзеркалі тижня" є заяложеним плагіатом. Він хіба не знає, що одним із керівників цього видання є сам голова "комісії з етики" НСЖУ пан Мостовий…

Словом, зухвалий терор із мораллю, погрозами тривав із тиждень. І все це, підкреслю, з-під вивіски Національної спілки журналістів України.

- Мені просто повезло в тому, що я при публікації скористався псевдонімом, а то, мабуть, уже були б знищили як публічного журналіста, -  заявив студент-заочник. – Ви ж погляньте, вся Україна в 2012 році вже знає, що хто такий насправді є Слюсарчук, а на сайті Національної спілки журналістів України і далі висить «Рішення комісії з журналістської етики щодо заяви А. Слюсарчука» за підписом голови Комісії з журналістської етики Володимира Мостового, де із мене, В. Богуна, роблять просто таки тирло. І це лише за те, що просто посмів засумніватися…

Я, чесно кажучи, попервах не все сприйняв на віру від Володимира С., швиденько заглянув до Інтернету. І замало не остовпів: справді, ця дивна «комісія Мостового», в традиціях пріснопам’ятних комуністичних трійок, буквально каменя на камені не залишає від двох публікацій В. Богуна – «Великий комбінатор» та «О журналистской этике и шарлатанстве», де, до речі, вказується, що стаття А. Слюсарчука в «Дзеркалі тижня» є передруком відповідей із інтерв’ю угорського вченого Юрія Бужакі журналу «У світі науки».

Іншими словами, виходило, що пан Мостовий  не любить правди, як пес мила. Тому вирішив провчити на всю Україну молодого журналіста «Робітничої газети» В. Богуна, а з ним  заодно і ще одного автора - Р. Барашева, який також публічно засумнівався в тому, що А. Слюсарчук є науковцем світового рівня.

Тому пан Мостовий за бияка, чи як тепер практикують – за біту, взяв так званий «Етичний кодекс українського журналіста», який, здається, якраз під його керівництвом і розроблений.

Щоб молоді колеги не в’якали. Щоб знали своє місце в журналістському стійбищі.

Думаю, що такі комісії з совкового моралізаторства  в погонах Національної спілки журналістів потрібні, як другий хвіст псові. Хіба, що як показала ця дивна і страшна історія з возвеличенням шарлатана, лише самому панові В. Мостовому, який з її допомогою вирішив провчити тих, хто заважав його виданню прославляти шарлатана і пройдисвіта.