Відповідь Віталію Портникову

Цими днями відомий журналіст і телеведучий каналу ТВі опублікував у журналі «Кореспондент» вельми цікаву, проблемну статтю, озаглавлену "Ви ж українці…" Ознайомившись із нею, я не міг промовчати…

Вельмишановний, пане Віталію!
Ваш лист до українців із приводу їх сумної, незаздрісної нинішньої долі, немовби дзвін на сполох. Бо в нашому теперішньому полку і справді немає ніякого толку. У нашому національному таборі поселилися сум і смуток, нас вороги беруть сотнями у полон буквально без зброї, а головне розкладають наші лави морально зсередини. Вся українська старшина продалася окупантам. Хто мав би організовувати спротив проти нового національного поневолення гордих нащадків козаків, уже давно сито годуються з рук новітніх "загарбників".
Чого лише вартий випадок із Одеської області, де над Крижанівською сільрадою депутати вивісили прапор Партії регіонів, тому що «всі за ПР». (http://dt.ua/POLITICS/chuzhi_tut_ne_hodyat2-106816.html)
Звісно, що сільські діячі з-під південної нашої Пальмири й українці в цілому до цієї ганьби прийшли не одразу. Бо, переконаний, і в тій таки Крижанівці, двадцять років тому, на зорі нашої незалежності, були люди, які ж, напевне, щиро вірили в високу зорю суверенної України. Гордилися нашою волею і покладалися на мудрість керманичів.
Але ми завжди примудрялися обирати собі за стернових пустопорожніх зайд, здебільшого куцих і обмежених людей, хитрих для себе і ворогів простого люду, як правило зовсім не лідерів. Не господарів. Швидше їх антиподів.
Якщо їх усі потужності і чесноти скласти докупи і розділити на чотири (за кількістю глав незалежної держави), то вийшов би звичайний литвинізм (від імені одного відомого чиновника, який завжди приречений на високий пост у державі).
Литвинізм – це неймовірно живуче пристосуванство у владі. Якщо продемонструвати його ідеальний зразок у всій величі, то треба просто оглянутися на життєпис одного Героя України. Який із помічника секретаря ЦК КПУ при всіх чотирьох президентах був за головного піднощика патронів і заряджаючого.
Ну, не вийде суверенної держави, коли головними виконробами на її риштуванні будуть перефарбовані ленінці.
А коли начебто незалежну Україну поневолила відверто неукраїнська, окупаційна влада, пішов із нею на відверту співпрацю, нелукаву зраду інтересів народу й титульної нації. Завжди плаксиво пояснюючи свої почасти протиправні дії якимись винятковими обставинами.
Литвинізм у дії, це голови міст, які поголовно терміново перефарбувалися в кольори регіоналів, це місцеві представницькі органи, які зрадили своїх виборців і цілковито лягли під антиукраїнську владу донецьких.
Литвинізм, це повна зрада правоохоронних органів, відступництво від клятви перед Конституцією і законами держави, повне й абсолютне підкорення волі загребущого "паханату".
Це справді чорна, страшна сторінка новітньої історії України.
Але чи є вихід із цього тупика?
Безперечно є.
Я геть розчарую фанатичних прихильників БЮТ-Батьківщини, бо скажу, що коли потрібно рятувати Вітчизну, то треба діяти рішуче – і навіть перепрягти коней на переправі остаточно і безповоротно. А це означає, що, як на мене, то нова політична сторінка української історії повинна писатися без… ЮВТ.
Так, пані Тимошенко потрібно випустити з в’язниці, позаяк суд і справді був несправедливий, політизований, упереджений. Але те, що під її керівництвом у ніч на Водохреща 2009 року було допущено велику зраду національних інтересів – неспростовний факт. За "мильною булькою" – начебто зниження розцінок на російський газ в 2009-му, виявилося десятиліття найвищої ціни у світі для України. І тому ми всі нині дотуємо Газпром і РФ.
Саме тому, як би це дивно не звучало, колишнього прем’єр-міністра потрібно звільнити з-під стражі і… судити чесно, народним судом. За кочубейство у Москві.
Ви скажете, що це практично нездійсненно.
Але народний суд, це, можливо, й осуд. Гнівний, народний. Бо чи такі нам лідери потрібні, за якими на кожному повороті історії ростуть "золоті верби"?
Саме Тимошенко організувала в Україні непорядний ринок мандатів народних депутатів. Безчесний обмін надій і сподівань виборців на мільйони доларів. Ганебне тушкування парламенту. А відтак, все це призвело до зради національних інтересів українців, які опинилися під протекторатом донецьких, котрі відверто служать Москві.
Ні, я не клонований "противсіх". Не підкуплений регіоналами борзописець.
Мене, пане Віталію, можливо, більше ніж вас, багатьох інших людей болить проблема вільної, незалежної України, розвитку демократії, свободи слова в ній
Котроїсь середи, на засіданні політклубу, який ви ведете на телеканалі ТВі, гості студії намагалися згадати, які ж видання нахабно закривалися владою в роки незалежності України. І нічого не могли пригадати. Окрім, якихось там проблем колишньої газети "Всеукраинские ведомости", пов’язаної з розголошенням комерційного таємниці щодо продажу футболіста Шевченка за кордон.
Забули, чи може не хотіли згадувати, що була така газета "Правда України", яка фактично першою в Україні стала опозиційним виданням до владного режиму. А може подумали, що незручно буде говорити про це перед вашим теленачальником Миколою Княжицьким. Адже, як не прикро згадувати про це, саме ваш патрон 1998-1999 років був одним із рупорів та глашатаїв корумпованого і диктаторського ладу Л. Кучми. Під проводом вірного кучміста, нині покійного З. Кулика, він що є духу боровся з усіма тими, хто лиш помислив погане про дорогого Леоніда Даниловича. Не кажучи вже про нас, які вперше приголомшеній Україні розповідали правду про підпільні рахунки державних вельмож на які переказуються гроші, про дорогі авто, літаки і гвинтокрили для еліти, дармові квартири для чиновників з АП.
Скільки ж тоді дошкульних уколів, ваш нинішній патрон випустив на адресу півсотні журналістів нашої газети, яка, можливо, дещо зарання виступила проти гніту бездарного правителя.
Але Майдан 2004 року підтвердив, що ми були стократ праві, коли стверджували, що кулики, піховшики, княжицькі – виявилися тривіальними заробітчанами, пристосуванцями. Хоч і сорочки на собі рвали перед телекамерами за русявого главу держави…
Справді, між режимами Л. Кучми та В. Януковича можна ставити знак рівності. Можливо, нинішні держиморди діють більш нахабно і зухвало.
Натерпівшись переслідувань, навіть ув’язнення в роки правління Кучми, я ні на йоту не задумуюся про те, чи повинен бути при владі після виборів-2012 донецький директорат.
Але навіть під тиском цих неспростовних обставин, не можу повірити в щирість намірів, вірність ідеалам українського державотворення більшості членів об’єднаної опозиції, зведених до передвиборного списку. Це, як на мене, проект майбутнього режиму №3 для України. Можливо, в дещо полегшеній у порівнянні з першим і другим (Кучми і Януковича).
Бо під крилом політичного ОО зібралося стільки політичного "добра", що довірившись йому ми, без сумніву, з часом знову опинимося в нинішній западні. (Просто не час і не місце доводити подібне в цьому посту).
Благо, є інші політичні сили в державі, тепер уже й суб’єкти виборчих перегонів.
Насамперед, ВО "Свобода".
Нині, це найбільш серйозна альтернатива і Партії регіонів, і так званій ОО. Позаяк, це не персоніфікований приватний проект під "лідера", вірність якому потрібно доводити або собачою вірність під дверима клініки, чи виправної колонії, або мільйонними внесками в "общак".
Тут усе вимірюється рівнем любові до рідної Вітчизни, самопожертвою заради звільнення українців від окупаційної влади. І хто мужній та справедливий, нехай вступають під штандарти цього ідеологічного об’єднання. Своїми голосами підтримають "Свободу" на виборах.
Це, пане Віталію, якраз джерело до вашої теми, прикладу про щасливий Ізраїль, який збирав сили для утворення своєї держави з усього світу і нині, як зіницю ока береже в своєму народові віру в невмирущу силу свого національного коріння.
Так же мають патріотично організовуватися, діяти нині й українці, яких різні поводирі за двадцять років привели на межу קאַפּעץ (мовою ідиш так позначається слово "капець". Не забудьте, читається справа вліво…)
Поруч із нами великий сусід Росія. Хіба двадцять один рік не довів нам усім, що вона ні хвилину не забувала про те, як би відновити своє панування над Україною. Хіба в когось є бодай щонайменші сумніви того, що всі антиукраїнські проекти, котрі протягнуто через ВР, готувалися в білокам’яній?
Є один-єдиний спосіб позбутися цього всього раз і назавжди. Це обрати в Україні парламент за національною ознакою.
Провести перепис населення, а потім відносно кількості людей певної національності виділити місця в вищому представницькому органі влади. 77 чи 74 відсотки українців, таким же відсотком місць вони мають володіти в ВР. Росіяни, приміром, складають 17 – стільки й відсотків їм виділити мандатів. Так же білорусам, євреям і іншим представникам національних меншин.
А кому довірити місця законотворців визначить всенародне віче. Тоді точно не буде в українському парламенті ні кнопкодавів, ні корупціонерів, лобістів, агентів впиливу інших держав. Тоді будуть чітко діяти противаги і стримування гілок влади. Нехай партії борються поміж собою за те, щоб їхніх людей висовували до парламенту. Юо вони найкращі фахівці, найчесніші люди…
Але це право вони будуть завойовувати тільки одним – вірним служінням інтересам нації і державі.
Тоді Україна, будьте певні, заговорить українською. І буде шанувати свою спадщину, своє коріння, про що нам так переконливо і вміло нагадує в своїй публікації відомий журналіст і великий патріот України Віталій Портников.
А що стосується українців і євреїв, начебто зрадливості одних, і буцімто фанатичної відданості інших, про що пише мій колега, то скажу так.
Я знаю двох відомих євреїв в Україні - Віталія Портникова і Дмитра Табачника.
Чому ж тоді вони такі різні? Один за Україну готовий, як я думаю, віддати все, а інший щоденно дбає про те, щоб вона געשטארבן.
Відповідь пошукайте в перекладачі мовою ідиш…