Поезія Шевченка роз’єднує на «нас» та «них»...

Ще в школі читали, як малий Тарас Шевченко пішов шукати залізні стовпи, що підпирають небо... Особисто для мене саме в цьому вчинку суть Шевченка як поета і людини. Хоча було йому тоді чи то п’ять, чи то сім років. Інколи доводиться і треба робити такі речі, які не дають безпосереднього результату. Але дають величезну енергію пошуку, енергію романтизму та високих ідеалів.

 

Сьогодні, в 199-у річницю з дня народження Тараса Шевченка, скажу, можливо, крамольну для когось річ: поезія Шевченка не об’єднує, а роз’єднує Україну. На щастя, роз’єднує.

 

Роз’єднує на «нас» та «них». На тих, хто вважає Тараса великим поетом волі та свободи, і тих, кому ці поняття та цінності чужі й незрозумілі. На тих, хто жертвувують своїм особистим заради великих ідеалів демократії та незалежності, й на тих, для кого все це примари та непотріб. На нас — чесних та чистих людей країни, і на них, які знущаються над цією країною Що є сили.

 

Шевченко справді вододіл який не дає об’єднатися непоєднуваному. Бо нам, усій Україні, таке об’єднання не потрібне. Якщо в чисту джерельну воду додати багна, то вийде якась непридатна для життя каламуть. Тому хай вони окремо від нас плавають у своїй калюжі, насолоджуючись грязьовими ваннами корупції, тоталітаризму й невігластва, а ми будемо нести нашу місію очищення країни. Зокрема і завдяки Шевченку.

 

Адже, на щастя, нас більше: нас мільйони, а їх жменька. Ми — народ і нація, а вони — усього лише «сім’я».

 

Шевченко актуальний. Завжди і в будь-які часи. Відкрийте і читайте. Нічого не змінилося в нашій країні. «Німі на панщину ідуть». Ідуть, Тарасе, ідуть і сьогодні. Ну нехай не на панщину, а на проплачені мітинги з підтримки покращення, чи на вибори, щоб проголосувати за чергового поміщика, — суть така ж.

 

Янукович роздав премії імені Шевченка напередодні 9 березня. Але сьогодні країною керують ті люди, яким цей Шевченко чужий та непотрібний. Їм дають інші премії, в іншій країні, як нещодавно нагородили, наприклад, Ківалова та Колесніченка.

 

І на цьому тлі вся Україна — вічна твоя, Тарасе, «Катерина» — сплюндрована, обдурена, покинута... «Моя Україна — суцільна руїна», — як співає Скрябін. На жаль, так.

 

«Свої ж діти її розпинають». Ну це, звісно, не просто діти, а спеціально «обдаровані». Однак це не спростовує суті Шевченка. Щось там таке складне колись написав пророк Нострадамус, в чиїх катренах не може розібратися навіть професор літератури та історії. У «катренах» нашого пророка Шевченка все ясне й оголене, до болю до крику. Все ясно, все читається, як написане буквально вчора, чи ні — майже сьогодні вранці.

 

Тоді — Микола Перший і Енгельгардт, сьогодні — Янукович і Пшонка. Тоді — кріпацтво, заборона писати й малювати і в’язниця... Сьогодні — також в’язниця, також знущання й переслідування тих, кому ця країна дорога і небайдужа...

 

Однак при всьому цьому трагізмі і драматичності, при всій безпросвітності сьогодення (його сьогодення), Шевченко не плаче і не «скиглить», як Микола Янович. Він гнівається! І гнів цей праведний, величний та святий.

 

Це той гнів, що долає мури і рве кайдани, нехай аж через два століття без року. Це той гнів, що не має терміну давності.

 

Фахівці з літератури стверджують, що політичні переконання Тараса Шевченка важко ідентифікувати, бо він насамперед поет, а не політик. Я гадаю, це помилка. Бо такого великого політика, як Шевченко, ще не знала Україна. Тарас — це половина України. Він змушений був бути політиком, навіть не усвідомлюючи цього, бо така була його місія: захищати нашу землю,  нашу націю, нашу історію і культуру.

 

Бо у «Заповіті» Тараса Шевченка більше політики, більше експресії та дії, ніж у всіх чотирьох Універсалах Центральної Ради та всіх заявах сучасної української опозиції. Поезія Шевченка — це політика: це політика боротьби, свободи і визволення.

 

Саме такого Шевченка я люблю і розумію. «Кайдани порвіте» — ось де справжній Шевченко.

 

«Кобзар» Шевченка — це вічна книга. Це не пересічна збірка поезій, а сакральний для України текст, що має ядерну енергію.

 

«Період розпаду» його слова значно триваліший, ніж у всіх радіоактивних елементів періодичної таблиці. Він діє, цей «Кобзар», і діятиме вічно...

 

Колись 9 березня від пам’ятника Тараса Шевченка розпочалася велика демократична акція, яка в результаті закінчилася Помаранчевою революцією. І це було не востаннє, я переконана. Кобзар — це донор, що дає народові України кров оновлення.

 

Користуючись нагодою, хочу звернутися до всіх моїх колег з опозиції, до всіх людей, яким небайдужа України. Я знаю, що важко, я знаю, яка велика інерція зневіри, як набридло боротися, коли хочеться просто жити.

 

Та все ж, бодай іноді, шукайте залізні стовпи, ідіть за обрій. Робіть нездійснене. І тоді ми все здолаємо.

 

Наш поет не спостерігає пасивно за тим, що діється навколо. Він кличе і вимагає. Прокидайтесь та вставайте!