У сто крат прикріше про це говорити в світлий день нашої Незалежності, але треба, конче потрібно. Якщо ми самодостатній і гордий народ…
Я, власне, маю на увазі дикунський випадок у центрі Києва, який описав на своїй
сторінці у Фейсбуці підприємець Іван Філіпович (читати тут)
щодо відвідин ним одного з закладів мережі "Кофе Хаус", де рашівське керівництво
вимагає від своїх співробітників спілкуватися з відвідувачами виключно російською
і тільки російською. Наче ви знаходитесь у якомусь смердючому Водкінську, чи Бодуну-Опохмєлєнському.
Уявіть собі, якби цього
домагалися в мережі ресторанів японської, китайської кухні. Хоча заради
справедливості відзначу, що для росіянина кава, як для пса нечищені фісташки.
Йому, звісно, подавай, щось міцніше…
Але тут, як не важко здогадатися,
суть навіть не в національних смаках, а в великодержавному самодурстві, в бездарній
імперській політиці, яка п’янить і дурманить окремі шалапутні голови і навіть через
двадцять із лишком літ після розпаду СРСР, часів, коли расєйська була буцімто
мовою міжнаціонального спілкування. Тепер туполобі, коли незалежна Україна опинилася
в новій загарбницькій окупації на чолі з урядом без українців, намагаються
відновити своє панування загарбанням певних мовних територій. Ну, не вдається нав’язати
Україні масштабний "руській
мір" від Путивля до Карпат, давай хоча б оголосимо рашівським плацдармом у
центрі української столиці мережу кав’ярень. Що, без сумніву теж є чистої води апартеїдом
відносно титульної нації нашої держави.
Як боротися?
Розпеченим залізом по заполітизованому псевдо бізнесу: вимагати штрафів від інспекції
з питань захисту споживачів (ось допоміжна адреса), можливо, навіть виставляти пікети
під закладами, роз’ясняючи українцям, що відвідувати такі заклади – матеріально
підтримувати окупантів. І звісно ж
вимагати від опозиційних депутатів реагування на це кричуще неподобство. Аж до
позбавлення ліцензії на ведення подібного політичного бізнесу. Позаяк, не захищаючись від цієї безпардонної,
зухвалої агресії, ми вочевидь
втрачатимемо свою омріяну незалежність.
Розмірковуючи над цими
проблемами, я мимоволі наштовхнувся на один значимий штрих. Якщо точніше – на знімок
німецької фотохроніки часів другої світової війни. На світлині, до речі, чудової технічної якості, зображено центр
міста Харкова за фашистської окупації. Зверніть увагу на таку обставину -
скільки до кадру частинки вулиці потрапило написів, вивісок, оголошень
українською мовою, а скільки німецькою. То чия окупація огидніша – німецька чи
рашівська? Адже нині, ігноруючи всі вимоги законів української Конституції намагаються
викорінити мову титульної нації. Що це, як не апартеїд?
У Харкові ці проблеми
ще актуальніші. Провідники знищення всього українського різні добкіни і кернеси
з усіх екранів телевізорів нині кричать, що колишня перша столиця України і вся
Харківщина, мовляв, споконвіків були "рускім город" і "рускоговорящей
стороной". Однак, це велика пропагандистська, на користь російської імперії,
брехня. Ось офіційні дані першого загальноросійського перепису населення, який
пройшов 1897 року. Він показав, що в
містах Харківської губернії на той час мешкало 198774 малороса (українців) і
145504 великороса. Не кажучи вже про сільське населення, яке поголовно було
українським. Якщо хочете пересвідчитись у справедливості сказаного мною
– будь ласка, заходьте
до даних того перепису сюди. Тут чітко вказано розподіл населення саме за
мовною ознакою. Схоже, той перший перепис проводився якраз за цим принципом.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.