Історія - не дівка на виклик…

Слідами одного відомого "подвигу"...

           Можливо, ви вже знаєте, або ось-ось почуєте цю новину, прочитаєте про неї більш детально. Сьогодні, 30 серпня 2013 року в Росії, у Підмосков’ї, за участі вищих посадових осіб держави відкривають іще один витвір гігантоманії відомого грузина Зураба Церетелі, – бронзову, в 4,5 метра заввишки скульптуру партизанці Зої Космодем’янській.

            До цього варто ставитись начебто по-філософськи: їхня держава, їхні порядки, свої герої й ідоли, нехай  на кого хочуть, на того й моляться. Якби не повзуча, довжиною ось же у двадцять два роки, мімікрія – сліпе і бездарне наслідування в Україні всього, що діється в Росії. І насамперед у справі цементування, бронзування осоружного сталінізму. Того, який засуджує свободу слова і права людини, виняткову цінність людського життя, поваги до іншої думки.

        Ви забули, як приблизно рік тому маленький власник Кремля, іще до зміни його  В. Путіним, картинно помахував карликовим пальчиком до 192-сантимитрового зросту В. Януковича: "Главное – беречь наши общии ценности…"

          До таких "общіх ценностєй" їх міфічного "руського міра" належить і "подвиг" Зої Космодем’янської.

          Звісно, що шкода, вельми шкода молодого задурманеного сталінською пропагандою життя, але віддане воно насправді, як мовиться, ні за цапову душу.  Справа в тому, що вісімнадцятилітня З. Космодем’янська насправді була звичайною терористкою, яка сліпо виконувала наказ Й. Сталіна від 17 листопада 1941 року. Суть його зводилася до того, що верховний головнокомандуючий вимагав знищувати всі населені пункти, зайняті противником, якщо вони знаходяться в десятках кілометрів від лінії фронту, шляхів сполучення регіону. Це фактично був наказ приректи на голодну, холодну смерть сотні тисяч осіб цивільного населення, яке було винне лише в тому, що воно опинилося в зоні бойових дій, за лінією фронту…

      Так ось, "партизанка" Космодем’янська свій героїзм проявила лише в тому, що взявши сірники і смолоскип, морозяної зими йшла палити стріхи осель простих громадян села Петрищево Рузського району Московської області. Її упіймали на підпалі мешканці саме цієї "дєрєвні" – (відповідника цьому слову  в українській мові, либонь, немає, або просто я його не знаю), і здали окупантам.

    А що, скажіть, будь ласка, їм, простим людям, здебільшого жінкам із дітьми, немічним старикам, які залишилися в селі, було роботи? Невже допомагати "партизанці" – палити свої стріхи домівок, аби тут же замерзнути на морозі небаченої сили? Адже факт, що якби доблесна Зоя успішно виконала своє завдання, якогось там партизанського командування – від села Петрищево мав би залишитися тільки попіл…

     Запитується, яку б шкоду цим "подвигом" нанесла Космодем’янська німецькій армії? Та ніякого. А селу? Загубила б немало безневинних людських душ, яким не було б куди подітися в тріскучий мороз.

     Більше того, коли німці відступили з цього району, органи НКВС буквально догори дном перевернули "дєрєвню" Петрищево, закатували не одну сім’ю місцевих жителів, вишукуючи тих, хто начебто здав німцям героїчну сталінську терористку Зою, міфічну партизанку Таню.  Так що Зоя Космодем’янська і після своєї смерті  затягнула на той світ іще десятки людей…

      Чи потрібна нам отака "спільна історія" зі сталінською Росією, про яку в Україні в унісон із московськими ідеологами безпардонно молотять язиками табачники, симоненки? Чи потрібні нам такі герої?

      Історія – не дівка на виклик, котру можна кожної доби перевертати відповідно до забаганок клієнта. Нашими героями можуть бути лише люди, які справді боролися за незалежність і свободу українського народу, нашу національну гордість і дух. І аж ніяк не сталіністи, які завжди смертельно знущалися з людей, і нині активно пропагують своїх кривавих "звитяжців"…