11 жовтня запустився унікальний кінопроект — фільм «Урсус». Є можливість зазирнути за лаштунки знімального процесу і прослідкувати за ним від першого дня (в Україні), до останнього (в Німеччині).
1-й день.
Україна, Київ
Зйомки
українського фільму — це вже непересічний факт. Але «Урсус» — це щось більше.
Він профінансований 4-ма країнами, з використанням механічних костюмів та
комп’ютерної графіки, у 4-х країнах знімається з відомими акторами, що говорять
на 7-ми мовах… І це не все. Але це все треба втілити.
8.30 — це момент
«розвороту», тобто коли знімальна група викладає техніку, актори під’їжджають
на знімальний майданчик, а адміністратори починають хвилюватися. Власне, не
даремно. Бо перший день — це пекло і рай одночасно: жах у тому, що мають місце
мільйон незістиковок, а кайф — коли факти-ідеї-люди таки з’єднуються… Та
з’єднуються далеко не завжди.
Шукати місце
зйомок довелося ніби це скарб: точна адреса — будиночок в Дарницькому районі, —
відома дише обраним щасливцям, не давала результату, коли ми питали у перехожих
«а де це?» — кожний чомусь показував у своєму напрямку, і це було не чотири
рази, хоч ніби то можна піти лише на чотири боки, на чотири сторони світу. Не
допомогла навіть важка артилерія — актор і депутат Богдан Бенюк, позаяк пошуки
відбувалися у його компанії. Названу
адресу розпізнав лише один підстаркуватий чолов’яга, чия довга сива борода,
скляний погляд і метал у голосі вкладалися в образ монаха (що цілком можливо,
бо недалеко будується церква).
Як виявилося, ми
приїхали на знімальний майданчик ледве чи не першими. Трохи врятував ситуацію
швидко розгорнутий кейтерінг — сухарики-бублики, кава-чай. Плюс купа ще
невитраченої енергії, не розкурені дві пачки цигарок і чисто-білий екран ноутбуку.
Картина швидко
мінялася. Перший поверх будинку хазяїна ресторану «Кабачок-на-бочок», по дружбі
наданий кінематографістам, перетворився на знімальну фабрику. Безкінечні змії
шнурів на підлозі, засліплюючі лампи, «залізничні» рейки для камери тощо. Гараж
став місцем для плейбека (де переглядає знімальний процес режисер). Кабінет —
для художника-постановника. Сімейні фотографії зі стін були безжально зняті,
меблі, книжки і різне начиння — заштовхані по кутках. Щось згоріло в
генераторі. Забули один пристрій. Акторка запізнювалася… Кумедно, як цей безлад
і загальний броунівський рух кількох десятків працівників став логічним і
впорядкованим процесом, як тільки на знімальному майданчику з’явилися актори:
тільки до кімнати зайшов Бенюк зі своїми дотепами і влучними спостереженнями, напруга
щезла, а з появою Жозефіни де ла Баум був усвідомлений сенс — і цього проекту,
і її дуже дорого запрошення на цю роль. Штука в тому, що кіно — це певна магія,
вона не може існувати весь час, вона проявляється в якийсь момент. Коли всім
відомий добрий балагур Бенюк зіграв першу сцену, всі зрозуміли — це кіно, це —
талант, який не проп’єш. Коли на перший погляд маленька, тонкориса і
багряно-волоса де ла Баум потрапила у кадр — просто стало видно, як її «любить»
камера, наскільки вона кіногенічна, фактурна і гіпнотизуюча. А разом вони —
вдале поєднання двох абсолютно різних, але магнетичних полюсів. Для фільму — це
вже половина успіху. Щоправда, за сценарієм, вони — антагоністи. Бенюк грає
колишнього грузинського каскадера з українським корінням Фому Гоголя, який їде
(читай — втікає) з охопленого громадянською війною Тбілісі, везучи з собою у
фургоні ніби ведмедя, а насправді свого приятеля, невдалого режисера Ніко (Ніка
Тавадзе), перевдягнутого у костюм ведмедя. Героїня ж де ла Баум, американка
Соня Джеферсон, зустрічає цю дивну парочку в Туреччині, просячи її (яка втікає
також) підвезти до кордону з Болгарією. І Фома відразу, відчуваючи за її спиною
чортячі тіні, сповнюється до неї антипатією…
Після відзнятого
першого кадру з Богданом Бенюком всі вийшли на вулицю розбивати тарілку, —
невід’ємна традиція зйомок будь-якого фільму (кажуть, якщо тарілка у
кінематографістів, а у мореплавців пляшка, не розіб’ється, — доля «Титаніку»
тобі забезпечена). Тарілка розбилась. Гадаєте, всі кинулись пити шампанське? Та
де там — всі побігли назад до будинку. Грузинський режисер Отар Шаматава сухо і
по-спартанські розділяє роботу і задоволення: жартує, як-то кажуть, не
просихаючи, але без вина.
Питаю, чи не
боїться він цих зйомок, адже його попередні були рік тому, на серіалі в Грузії:
«Як можна», — відповідає, — «якщо ти вже почав колись щось знімати, вживаєшся в
цей процес, і вже забути його не можливо».
Для оператора
Сергія Борденюка ситуація протилежна, в тому сенсі, що він приїхав на зйомки
повнометражного ігрового фільму «Урсус», як з корабля на бал — ледве встиг
закінчити 30-денні зйомки 4-серійного телесеріалу, а перед цим — попрацювати на
зйомках короткометражки Зази Буадзе «І Бог зробив крок у порожнечу», того
самого Буадзе, який писав сценарій «Урсуса», і який не був присутнім в перший
день зйомок свого омріяного і найважливішого проекту в житті лишень через
трагічні обставини — смерть своєї мами…
Енергія Борденюка
аналогічна енергії Бенюка, певно знайомство їх було не випадковим — вперше вони
разом працювали ще 1983 року на зйомках «Загублених в пісках» Миколи
Ільїнського. «Борденюк, — жартує Борденюк, — це Бенюк, через якого пройшла
татаромонгольська орда». Та його жарти йдуть у слід за «наганяєм» підлеглих:
«Прокидаємося! — кричить він, — згадуємо де ви є!». «Ще раз таке скажеш мені, —
кидає він страшне попередження якомусь невправному розпоряднику, — буде «або ти, або я». Згладжуючи конфлікт, Бенюк
відразу починає розказувати анекдот, — і всі тепер вмирають від сміху, а не від
страху.
Черговий сплеск
емоцій — це вихід на майданчик дуже характерного азербайджанського актора Заура
Шафієва: його вигляд небезпечного мачо справляє враження на всіх, і просто
геніально вписується в сюжет про Талата, наркоторговця, який контролює Соню,
свою кур’єрку і давню наркоманку. Він заходить за спину Соні-Жозефіни, лягає на
бильця дивана і шипить над її вухом у загрозливому образі змія, чия жертва, яка
вже давно з’їла яблуко, з-дива хоче почати нове життя і залишити наркотики в
минулому…
Реальний час, коли
закінчився перший знімальний день, краще не називати — будь-який переробіток є
загрозою інфаркту для продюсера. Одне можна сказати — він закінчився. І ніхто
не вмер.
Ярослав Підгора-Гвяздовський
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.