Урсус, або Ати-бати, йшли знімати – 6

Тихий, спокійний день. Ведмідь Тіма спростовує напади захисників прав тварин, Отар Шаматава розказує бувальщину, а спеціаліст з німецької компанії Digital Images робить заміри для пост-продакшену…

6 день, Україна, Київ, Кіностудія ім. О. Довженка

11.00 Я підхожу на знімальний майданчик, тихо, щоб не завадити зйомкам, стаю біля сірого бутафорського молитовника, і не бачу, що майже торкаюся плечем центральної гравюри-картини-ікони зі Святим Георгієм, що пробиває списом змія. І тут до мене з криком підбігає режисер Отар Шаматава: «Ти що?! Це ж історична цінність!» Я відсахуюсь, а він сміється і вибачається, кажучи: «Та я пожартував — це елемент поганенького, але новенького реквізиту. У мене в такому дусі теж сталася колись одна історія».  І розказує: «Колись, в році 1987, ми знімали фільм десь в Кахетії. Поруч були руїни церкви, будови, звісно, неактуальної для Радянського Союзу. Ну, ми для фільму виготовили там молитовник під старину і намалювали фреску зі Святим Георгієм. А через десять років, я в тому ж місці проїжджав зі своїми друзями, і вирішив показати місце моїх колишніх зйомок. Приходимо: а там купа туристів і охоронці пропускають людей по кілька. Я й питаю, і через що ж такий ажіотаж. А мені кажуть — у нас тут мистецька цінність є, дуже стара фреска Святого Георгія, предмет нашої гордості». Так, кіно буває різним. І мені в цей день з цим особливо таланило.

За сценарієм в першій сцені 6-го дня знімають двір Фоми на Тбіліській кіностудії. Тут клітка, в ній стоїть Чола-Тіма у повний зріст, спираючись передніми лапами на ґрати — ну точно як людина. За кілька метрів перед ним спиною до клітки стоїть Ніко-Ніка Тавадзе, до якого прийшов Мурнау-Крістіан Ульмен, просити підписати його документи про розлучення. В проїзді — старий Range Rover, а за кермом — ефектна красуня Тамріко-Вікторія Варлей. Сцена цього драматичного діалогу з поєднаннями купних планів облич — дуже напружена і непроста: Фома з відразою. Змішаною з любов’ю, дивиться на Тамріко, Тамріко в останнє дивиться на свого чоловіка. І от в момент, коли пишеться звук, я візьми і ляпни якусь фразочку — другий режисер, здається, хотів мене вбити, а я зрозумів, якою легкою може бути смерть через зіпсований дубль. У кіношників все серйозно, не зважаючи на те, що на плівку вже не знімають і на цифру можна перезняти сцену хоч сотню разів.

З ведмедем, видається, значно простіше. Тіма ідеально слухається свого хазяїна-дресирувальника (батька?) Павла Вякіна. Чи може й не просто слухається — він сам до нього зачіпається, лізе обніматися, — любов, та й годі. Я питаю його про здоров’я ведмедя і знімальний процес, питаю чи не обтяжений він роботою і чи є веселим. На що Павло каже: «Пішли, подивишся». Тіма проходить повз вагончики-гримерки і кейтерінг, і йде між дерев. Вівчарка Тузік починає гавкати, граючи роль турботливого друга хазяїна. Павло хапає Тіму за лапи, провокує його відрити пащу, запихає в неї хліб, а потім намагається його ж забрати. Хто сміливий, зі згоди дресирувальника, наважується з ним сфотографуватися. Із «Кінокухні» ледве чи не вивалюються здивовані люди. А Тіма показує свої коронні жести, зокрема — жест із хлопанням однією лапою по ліктю іншої — «відвали», якщо не вдаватися у ненормативну лексику. До кількох глядачів з адміністрації поступово приєднуються актори, котрі пересилили страх перед диким звіром. Але кожний раз, коли Тіма когось обнімав, чи бодай повертав голову у бік людини, я інстинктивно присідав в очікуванні кривавої бані. Але — не в цей раз. «Урсус», як би кому не хотілося, — не фільм жахів. Хоча після проби зробити щось жанрово подібне у фільмі «Синевір» братів Альошечкіних бажання працювати у фільмах жахів, гадаю, мало у кого може виникнути — «Синевір» викликав жах, але тим, як він був злочинно погано продуманий, страхітливо зроблений, викликаючи сміх, а не переляк.

Втім, все вирішується просто, до цього, здається першим, додумався Любомир Левицький. Один раз «облажавшись» на своїй дебютній «Штольні», для роботи над другим жанрово-однорідним фільмом, містичним трилером «Тіні незабутих предків», він запросив варягів — знаючого свою справу оператора із Голівуду. Для «Урсуса», який є постановочно дуже складним і де використовується комп’ютерна графіка, мет-пейнтінг та механічні костюми, теж будуть працювати закордонні майстри. Зокрема, ведмедя (CGI) та всі старі будівлі в Тбілісі 1991-1992 років будуть малювати (робити мет-пейнтінг) в компанії із Саксонії Digital Images, яка почала займатися пост-продакшеном ще в 90-х, і працювала й для голлівудських фільмів (найвідоміший з низ — «Довгий поцілунок на добраніч» Рені Харліна). Представник Digital Images, Крістіан Хайне, буде 11 днів на знімальному майданчику. Для чого — хороше питання. Як приклад, сцена у зоопарку, яку поїхали сьогодні дознімати — коли Мурнау і Тамріко фотографуються на фоні Чоли-Нікі, а Чола починає ревти. Так от, Чола буде намальований. Бо в київському зоопарку Тімі не дозволили зайти в чужий вольєр. Комп’ютерна графіка іноді просто спасає кіно, а не тільки робить його ефектним.

Ярослав Підгора-Гвяздовський