Урсус, або Ати-бати, йшли знімати. Переїзд на Західну Україну.

Перший виїзд за Київ. Знімальна група у кількості 80 чоловік + ведмідь Тіма їдуть в Тернопільську область. Нова фаза зйомок фільму «Урсус».

1-й переїзд. Україна, Тернопільська область, Джуринський водоспад.

9.30 Зібрати всю знімальну групу в одному місті й виїхати – це задача з області вищої математики. Весь вищий склад з виконавцями головних ролей, режисерами і оператором, на щастя, відправилися напередодні – готуватися до вкрай складних зйомок. Тому з 80 чоловік усього колективу в Києві на 20 жовтня залишалося 70-т. Теж не мало. 21-го 3 автобуси з людьми, 5 машин із звуком, світлом, технікою, гримерками і рефрижератором з ведмедем таки виїхали в житомирському напрямку. Разом з цим почали знімати фільм про фільм, для українського кіно не надто розповсюджена штука, та обов’язкова, як на переконання німецького продюсера «Урсуса».

До першої локації в Тернопільській області, Джуринського водоспаду, було 550 кілометрів. Шлях довгенький, якщо не зважати на те, що їхати з кіношниками те ж саме, що перебувати одночасно в командах КВНу і Що?Де?Коли. Звукорежисер розказує про запис виступу хору, монтажер – про роботу з Іллею Ноябрьовим, фотограф – про зйомки фільму «Брати» і таке інше. І це протягом усього довгого дня, який у дорозі тривав 14 годин. Чого так довго? Одного разу трейлер з ведмедем зупинила ДАІ за перевищення швидкості, але коли на питання міліціонера до водія про хабаря («чим можете допомогти?»), Павло Вякін, дресирувальник Тіми, запропонував міліціонеру зфотографуватися з їх ведмежатком, що викликало шок у правоохоронця. Потім весь караван, їдучи за вказівками навігатора, почав об’їжджати Дубно, і ця хибна, побита дорога в стилі «гоп-ца-ца» зайняла годину. Когось вкачало, хтось спав; одні мерзли, іншим було гаряче, як було ведмедю на українських дорогах – тільки йому, бідному, відомо, але, загалом, під музику Пітера Гебріела, Еріка Клептона і Ніно Катамадзе, добралися всі в цілості.

Проблема виникла вже на місці.

Вся група мала жити в мальовничому місці – в колишньому піонерському таборі «Рамашка». Та як раз, за півгодини до приїзду всього каравану, в таборі вирубилося світло. І караван, який орієнтувався на світло табору, зупинився, ніби осліплий. Густу гірську темряву лише трохи розбавляло місячне сяйво і краса зірок з Кассіопеєю по центру неба. Та це не змінило неприємного відчуття можливої ночівлі в автобусі – час наближався до опівночі, і холодно ставало стрімко (фінальні кадри фільму «Дещо»Карпентера - не згадувати). Десь між дерев я побачив ледь-ледь видиму якусь арку. «Залишки минулих цивілізацій», - подумав я. Коли з-під неї вийшов чоловік, і виявилося, що це, в 100 метрах від нас, і є вхід в «розкішні» апартаменти колишніх піонерів. «Розкішні» - це я забіг наперед, просто не має сил терпіти: крім того, що ніде не було світла, в окремих одноповерхових будиночках не було ні води (про гарячу і мови нема), ні душу, ні туалету, ні умивальників. Навіть резеток не було. Що вже говорити про WiFi. Оце точно минуле, дике і жахливе радянське минуле, яке з цивілізаційним процесом не мало нічого спільного.

Втім, сталося диво. Включили світло, та мова не про це. Десь за межами ліхтаря, позаду якого спершу нічого не було видно, виринув остов старого, зруйнованого костелу. Сама його присутність у цьому «ромашковому» чи то раю, чи то пеклі, викликала безумовну надію. Ми ще не знали, що буде наступного дня, що це - райське місце, чарівність якого відповідає на всі питання, в купі з тим, чому режисер Отар Шаматава і сценарист Заза Буадзе вибрали його для свого «Урсуса». Про це – в наступному блозі. Дуже хочеться спати…