Урсус, або Ати-бати, йшли знімати – 10

Українська Ніагара, литовсько-польско-угорський замок, французько-британська акторка. Фільм «Урсус» розвивається в усіх напрямках – в географічному, національному і культурному.

10 знімальний день, 12-й день від початку зйомок. Україна, Тернопільська область, Джуринський водоспад, Червоноградський замок.

7.00 Холод собачий і темно, як взимку. З двору чується притлумлений гул, якого раніше не було чутно. Це водоспад. Вночі на нього не можливо було зауважити через певну його віддаленість і повну нашу втому. Втім, в кінці тунелю колишнього піонерського табору «Ромашка» було світло, і не тільки тому, що тепер це дитячий оздоровчий табір, в розкладі якого ранкова та вечірня молитва, а тому що освітлювачі ставили лампи і ліхтарі з 4-ї ранку (чи ночі?). За 200 метрів від нашого місця таборування ліс, здавалося, палав білим світлом і стогнав в низькому діапазоні – видовище та звукова палітра вражаючі: шалено бурхливий, гучний і повноводний Джуринський водоспад, освітлений з усіх сторін, виглядав мов мініатюрна, але не менш переконлива Ніагара. Саме тут (через неможливість під’їзду, скажімо, до Манявського водоспаду) було вирішено знімати одну з найскладніших сцен фільму – як знімається інший фільм.

Виходило дуже кумедно: напередодні почали знімати фільм про фільм «Урсус», в якому є сцена, як знімається фільм. Та це ще не все. За сценарієм герої «Урсусу» (як ми пам’ятаємо, кавказького бурого ведмедя) знімають фільм за книжкою Джеймса Олівера Кервуда «Грізлі», у свій час екранізованою з назвою «Ведмідь» тим самим режисером Жан-Жаком Анно, який в «Урсусі» постає з прізвищем-анаграмою Жанно. І він знімає фільм про ведмедя. Це гра, чудова для тих, хто хоче показати свою кінематографічну ерудицію… Хоча я вже все розказав, соррі…

Сцена біля Джуринського водоспаду за рівнем складності досягає 10-бальної шкали. Аби все зняти так, як задумав режисер Отар Шаматава та сценарист Заза Буадзе, запросили компанію «Фільмотехнік» (ту саму, з допомогою кранів якої творяться багато складнопостановочних і дорогих фільмів в Голівуді, на кшталт «Титаніку», «Трансформерів» чи «Форсажу»). Вони пригнали сюди два крани, причому якщо один мав справжню камеру Arri Alexa, то другий - бутафорську камеру, на вигляд точну копію Arri з початку 90-х, в час існування героїв Нікі, Фоми і Соні. А ще одна камера, теж Arri, стояла на штативі над водоспадом.

Далі в кадрі збиралися актори, ведмідь, людина в костюмі ведмедя і статисти. Смішно, але серед них, перевдягнутими, стояли як іспанські ветеринари ведмедя, надіслані компанією-посередником продажу послуг Тіми, так і німецький супервайзер – він контролює процес зйомок, аби було правильно зняті сцени з подальшими використанням комп’ютерної графіки.

Монтаж світла і кранів зайняв, можливо, годин з п’ять. А потім годинами тягнулися спроби таки зняти заплановану сцену. Справа в тому, що Жозефіна де Ла Баум, працюючи в кадрі з людиною у костюмі ведмедя, робила все добре і швидко. Але коли на маленькому острівці посеред водоспаду мусив лягти Тіма, а плаття Жозефіни вдягав дресирувальник Павло Вякін, все перезнімалося безліч разів – Тіма опускав голову на траву лише на кілька секунд, і коли його хазяїн відходив, він піднімав голову назад. Чудовий, витривалий і талановитий Тіма цього разу відмовлявся лежати в незручній позі в статичному положенні. Потім, розвертаючись на вузькому як для нього містку, він дупою впав у водоспад – аж серце йокнуло – добре, що водоспад є каскадним, інакше… «Тіма просто не любить нічого не робити, - каже Павло, - навіть якщо нічого не робити є роботою. Він в житті сам до мене підходить, штовхає лапою, або риє землю, таким чином кажучи щось робити – вивчати нові трюки чи повторювати старі. Я ж з ним так і почав працювати: спочатку один мій знайомий запропонував мені показати тільки-тільки розучені Тімою номери в цирках Мадриду і Валенсії; потім одна рекламна компанія попросила зняти лише один кадр, як Тіма встає зі стільця, опираючись передніми лапами на стіл; а вже через місяць-другий, ця реклама, і розповсюджене мною через інтернет відео з ним, обернулося великою кількістю запрошень на телебачення та в кіно. Тепер ми тут, і це – супер, але все одно, лежати на одному місці – вище сил Тіми».

Скільки дублів зроблено – не зручно вже й питати у оператора Сергія Борденюка. Та він і сам все розуміє, кажучи: «В кіно, як із жінкою – постійний компроміс».

На майданчику з’являється загримований Богдан Бенюк у костюмі валійця. Всі статисти тут таки кидаються до нього брати автограф чи сфотографуватися, чи просто погомоніти-ні-про-що. Перед Жозефіною, яка сидить на стільці в платті XIX сторіччя, він починає щось насвистувати, на що актриса відповідає гомеричним сміхом. Питаю у Бенюка, що це має означати. Відповідає: «Ми позавчора були в Івано-Франківську в ресторані, і я показав пантоміму, і Жозефіна просто під стіл сповзала від сміху. А взагалі вона неймовірно проста у спілкуванні – ми думаємо, що якщо до нас приїжджають якісь закордонні зірки, то вони обов’язково мають бути інакшими. Ні, вона адекватна і дуже талановита дівчина – її очі в грі просто таки виражають душу. Це потрясаюче».

Сцену вдається закінчити посеред дня, а далі – бігом, щоб встигнути в світловий день, - до розвалин Червоноградського замку. Місце – безпрограшне. Рештки двох башт і костелу виглядають містичною візитівкою минулого, і допоміжним трампліном сьогодення – знімати в подібних локаціях, означає вбити двох зайців: і ефектні декорації в кадрі, і їх безкоштовне, природне використання. Причому, є момент і ексклюзиву – у повнометражному художньому кіно Червоногородський замок ще не знімали. Власне, з відсутністю туристів тут проблем не має, але, може, після виходу «Урсуса» нарешті візьмуться за голову наші можновладці, адже замок є частиною того міста Червонограду, яке ще 1448 року (!!!) отримало магдебурзьке право.

Прикол усього знімального дня в тому, що в кадр потрапляли майже всі учасники процесу – і фотографи, і освітлювачі, і звукорежисери, бо ж знімали справжній знімальний майданчик і (майже) справжню зйомку фільму.       

Ярослав Підгора-Гвяздовський