Депутат не повинен бути "розумним"

Він має бути ”народним”

Думаю, що найуспішнішим учасником виборчої кампанії, яка ще не розпочалася, можна назвати В. Колесніченка.

У той час, коли його парламентські “колеги” займаються банальним підкупом громадян за допомогою гречки та олії, він провів блискучу виборчу кампанію задовго до її початку, та забезпечив собі місце у парламенті, не витративши нічого.

Отже, що потрібно для успіху?

Спершу треба ретельно вивчити свій електорат. Що він являє собою як група, які в нього групові інстинкти, які найпростіші цінності. І найголовніше. Як він себе ІДЕНТИФІКУЄ (”роботяги”, ”підприємці”, українці, росіяни і т.д.)

Далі, на основі цього вхопитися за якусь із цінностей, зробити щось масштабне та видовищне, аби продемонструвати відданість груповій ідентичності. У цьому контексті “мовний закон” – це просто засіб показати цільовій групі виборців, що ти “свій-своїсінький”.

Після чого непогано було б закріпити цей ефект, провівши атаку на щось, що сприймається цільовою групою як вороже. Наприклад, на спаплюжену мову клятих галичан.

 Нарешті, для повноти ефекту бажано зіграти на полі базових антипатій цільової групи. Наприклад, оголосити війну пропаганді гомосексуалізму.

Отже, підсумуємо кроки досягнення успіху: 1) вивчити групу; 2) зробити дещо, що покаже свою приналежність до групи та бажання захищати її цінності; 3) здійснити нападки на реальних або уявних ворогів групи; 4) оголосити війну тим, кого група найбільше ненавидить.

Готовий сперечатися, що перемога на виборах у п. Колесніченка вже у кишені.

Цікаво, що аналогічну схему демонструють і кандидати по зворотній бік барикад.

Наприклад, п. Фаріон у електорально-політичному сенсі демонструє стратегію, подібну до стратегії п. Колесніченка, але зі “зворотнім вектором”.

Спершу здійснюється потужна акція, спрямована на ідентифікацію з базовою електоральною групою. Загальний ефект закріплюється нападками на групу, що сприймається базовою як ворожа. Наприклад, можна образити носіїв російської мови.

Звісно, що про жодні суспільні трансформації за таких умов ні в кого і на думку не спаде згадати.

Успішні українські політики грають на емоціях низького рівня у середовищі власного народу. Чому? Тому що звернутися до електорату зі змістовними, серйозними програмами – це приректи себе на неминучий програш.

Уявимо собі ситуацію.

В окрузі балотується кілька кандидатів.

Перший спирається виключно на адміністративний ресурс, і розраховує досягнути результату залякуючи бюджетників.

Другий займається організованим підкупом. Одержавши необхідну інформацію про відповідну соціальну структуру, він цілеспрямовано роздає ”пайки” пенсіонерам, інвалідам, ветеранам і т.д.

Третій грає роль блазня. Оголошує ”Хрестовий похід” проти ЦРУ, педофілів, та угорських футбольних арбітрів. Обіцяє у разі перемоги усім і кожному віддати вклади часів СРСР протягом місяця. Урочисто клянеться їздити до парламенту на старому велосипеді. Танцює на площі гопака (опціонально – ”яблочко”). Ходить із розмальованим обличчям  і т.д.

Четвертий йде до людей із продуманою програмою змін. Наприклад, висуває ідею скорочення тиску держави на дрібний та середній бізнес шляхом скасування численних перевіряючи установ та звільнення їх співробітників. Пенсійної реформи із переведенням на накопичувальну модель забезпечення. Ліквідації нинішньої застарілої системи пільг та видозміни шкали пенсійного забезпечення у відповідності  до суспільного внеску кожного. Антикорупційних заходів, що передбачають різке скорочення кількості державних службовців із одночасним підвищенням вимог до їх кваліфікації, відповідальності за правопорушення, та, зрозуміло, і заробітної платні. Реформування системи освіти, що передбачатиме скорочення кількості ВНЗ, зменшення державного замовлення, підвищення оплати за навчання, що має призвести до підвищення інвестиції у наукову діяльність ВНЗ, матеріально-технічне забезпечення, зарплату викладачів, а тому - до стрибка у якості освіти. Ліквідації прокуратури як репресивного органу та заміни її системою виборних громадами прокурорів, що відповідатимуть за державне обвинувачення у суді. Заборони відчуження суспільного майна у інший спосіб, ніж шляхом аукціону і т.д. і т.п.

Хто з них переможе?

Не буду вибудовувати моделі електорального вибору у подібній ситуації, але не маю найменших сумнівів, що четвертий кандидат не матиме ЖОДНИХ шансів.

Висунути програму серйозних реформ в Україні – це шлях лише нажити для себе купу політичних ворогів. Будь-які реформи, якщо вони не будуть нагромадженням декларацій та дурниць, вимагають в Україні переходити до серйозних справ, які не можуть не зачіпати чиїхось інтересів. Звільнення суспільства від тиску “перевіряльників” означає потребу звільнення великої кількості людей. Так само, як і реформа державної служби чи правоохоронних структур. Чи може така реформа бути популярною в Україні? Чи може бути популярною серйозна пенсійна реформа? Чи може бути у нас популярною будь-яка реформа у тих, хто звик жити у межах нинішньої суспільної моделі? Моделі, в якій, поруч із величезними олігархічними ”паразитами” суспільни соки потроху тягнуть і маленькі ”гельмінтики” на не надто високих, але дохідних посадах?

Набагато простіше підтримати чергового демагога, з’їсти пакет гречки, або зробити вигляд, що ти злякався ”дядечка чиновника”. Так простіше.

Думаю, тому у нас зараз так полюбляють розказувати про жахливий передвиборчий тиск. Так просто набагато простіше виправдати перед собою власне безвідповідальне ставлення до виборів.

До речі, нинішні народні обранці роздають гречку не стільки тому, що їм це подобається, а тому, що цього від них ВИМАГАЮТЬ самі виборці. Спробуйте відкрити якусь громадську приймальню будь-де. Переважна більшість буде до вас звертатися не з ідейними пропозиціями, а з ВИМОГАМИ дати мат. допомогу, пайок, щось з одягу і т.д. А якщо хтось спробує відмовитись під приводом, що це не є політичні задачі, то він гарантує ставлення до себе подібне до ставлення Гітлера до євреїв.

Український політичний дискурс вражає загальним обсягом безглуздості та відвертої дурні, які щоденно виголошують вітчизняні політики.

Але кажуть вони це все не тому, що самі вони дурні. Звісно, серед депутатів в Україні вистачає не надто розумних ”елементів”. Але вони, здебільшого, не з’являються на публіці. Публічні ж політики у своїй масі кажуть не надто розумні речі не тому, що вони так думають, а тому, що цього від них очікує публіка. Публіка ж, у свою чергу, теж не настільки дурна, але звикла до безвідповідальності, тому робить вигляд, що вірить у найбезглуздіші обіцянки. Щоб потім знову лементувати, що ”їх обдурили”.

Д. Корчинський якось проникливо відзначив, що наш  ”депутат не повинен бути розумним, а має бути народним”. Додам, що це не означає зовсім, що він має бути дурнем, але дуже бажано, щоб він виглядав на публіці трохи несповна розуму. Інакше жодних шансів у нього не буде.

Тепер найголовніше. Якщо суспільство регулярно обирає собі владу на основі критеріїв, які більше годяться для цирку, ніж для політики. Якщо воно не вимагає від своїх обранців зв’язаної та раціональної програми дій. Якщо критерії вибору далекі від реальності. Якщо ніхто навіть не намагається задуматись над тим, як політики планують виконувати свої обіцянки. То ЧОГО конкретно воно очікує від ”обранців”?

Обираємо клоунів, а чекаємо на те, що вони нам покажуть ”Гамлета”? Продаємо ролі у кінопостановці за гроші, але чекаємо, що актори зіграють на рівні ”Оскара”?

Обман політиків в Україні зупиниться лише тоді, коли суспільство буде готове не обдурювати себе самостійно.