Мишоловка: хто замовляє українську політику?

Чи платив хтось з нас хоч копійку політику? То чого ми тоді від них вимагаємо?

Хто платить, той і замовляє музику. В тому числі політичну. Поки за політику платить виключно крупний бізнес – вона обслуговує виключно його інтереси.

Українські партії нічим не відрізняються одна від одної, окрім лозунгів. Більшість політсил не утруждають себе навіть дотримуватися одних і тих самих лозунгів, а невиконані обіцянки перекочуються з однієї кампанії в іншу. Ідеологічна платформа доуточнюється безпосередньо перед кожною виборчою кампанією, а в окремих політиків може змінюватися і в її ході. Папірець «Ідеологія» відкладається до наступної кампанії одразу після виборів, навіть якщо партія отримує владу.

По суті, кожна партія є бізнес-проектом свого лідера,  у рідких випадках групи осіб. Політичний бізнес передбачає інвестиції у виборчу кампанію. Інвесторами політичних проектів виступають олігархічні групи і представники великого бізнесу. Для більш дрібних доброзичливців немає ні інструментів залучення коштів, ні закликів робити такі внески. Бізнес-модель не передбачає.

Політичні інвестиції бувають стратегічні, а бувають портфельні. Бувають і венчурні проекти, коли фінансування отримують «темні конячки» - "на «авось»". Колись так вскочили в парламент «зелені». Сьогодні найвдалішою венчурною інвестицією можна вважати «Свободу». Ще бувають інвестиції у флангові кампанії і спеціальні операції, як наприклад було у Катеринчука на виборах Черновецького. «Рух за єдність» Бойка і «ваша-дружина-американка» Козака, КПУ(о) ще кілька прикладів флангових проектів.

Дрібний партійний інвестор (роздрібний покупець місця-двох) працює на «спотовому ринку», який формується  за залишковим принципом. Партії-лідери можуть продавати в роздріб більше половини місць до відповідної Ради чи у владі.

В чому профіт інвесторів? Метою стратегічного інвестування є прихід до влади партії з перспективами повного відшкодування затрат у вигляді посад, державних активів і землі, контрактів на бюджетні замовлення і іншими статусними іграшками. Портфельні і стратегічні інвестори меншого калібру можуть націлюватися на 1-2 вагомі посади (Міністерство, Держкомпанія або холдинг).

Портфельні інвестори можуть керуватися і більш абстрактними цілями, формуючи грунт для подальшого лобіювання, втягуючи молодих лідерів у свою «сферу впливу», чи перестраховуючи/хеджуючи свою стратегічну ставку на іншу політ-силу . Венчурні інвестори можуть фінансувати кілька проектів одразу, протягом відносно довгого часу. А раптом «вистрелить»?

Вітчизняний політичний механізм працює як біржа обміну сьогоднішніх інвестицій в  політичну чи електоральну кампанію на завтрашнє відшкодування посадами, активами, контрактами. Де в цій схемі місце громадян? Їх місце в кабінці для голосування - партії розглядають громадян як обмежений ресурс, який забезпечує прихід до влади. Голоси виборців - фішки за картярським столом – переможець забирає все.

Ситуація зміниться лише тоді, коли самі громадяни стануть гравцями, тобто інвесторами. Коли самі будемо створювати власні представницькі структури (партії, профспілки, спільноти),  фінансувати їх, формувати порядок денний і вимагати від своїх представників тих результатів, ради яких і довіряємо власні гроші. Сьогодні в країні нема ні народних, ні антинародних партій. Є тільки партії-бізнеси. Більш вдалі і менш вдалі. Нічого нового. Як завжди безкоштовний сир виявляється приманкою в мишоловці. Такі справи, - як писав Курт Воннегут.

Замість післямови

Давайте тренуватися збирати кошти на мале. Ось, наприклад, мій друг журналіст Руслан Петричка розпочав збирати кошти на футбольну форму для дитячої команди Чорткова за допомогою безкоштовної програмки на Facebook.  2500 USD є великою сумою, яку в Чорткові не вдається знайти навіть серед серйозних бізнесменів. А от платіж в 10 USD навряд чи зробить когось з читачів цього блогу багатшим, чи біднішим. Але справу добру зробимо. Долучайтесь, будемо тренуватися в самоорганізації. Деталі про акцію і переказ грошей тут:  http://goo.gl/9C8wu