Виступ перед представниками французьких ділових та політичних кіл

7 червня 2011 року

Вельмишановне панство!

Мені приємно виступати перед Вами, розуміючи, що поступово інтерес Франції до України повертається у попередні рамки – після кількох років перерви. Сьогодні вранці, під час зустрічі із представниками ЗМІ, мені задали питання про те, чому Франція перестала бути одним із адвокатів України перед Європейським Союзом і чи зможе вона повернути цей статус. Я відповів: зможе, якщо Україна зможе знову стати цікавою Франції. А стати цікавою Україна зможе у трьох випадках: по-перше, ставши сильним гравцем у регіоні, регіональним лідером; по-друге, запропонувавши нове економічне бачення і нові природні переваги; по-третє, створивши привабливий інвестиційний клімат для потенційних інвесторів. Все решта – від лукавого.

Подорожуючи Європою, я бачу, наскільки європейців (зокрема французів) дратують різноманітні чвари українських політиків. Українці у своєму містечковому намаганні звести рахунки одні з одними намагаються кликати у арбітри європейських політиків та європейські засоби масової інформації. Дуже часто корупція, що у минулі роки процвітала в Україні і з якою сьогодні намагаємося боротися, проникає в європейські структури і ми бачимо, як деякі ЗМІ та навіть євродепутати, вагомі експерти виступають із заздалегідь заангажованими заготовками, що пишуться, напевне, у одній із прес-служб українських партій. Принаймні, я не думаю, що внутрішня політична кухня в Україні настільки турбує європейське суспільство, як це хочуть подати деякі українські діячі.

Європа вимагає від України прозорості, стабільності, прогнозованості і модернізації. І Україна сьогодні відповідає готовністю йти назустріч Європі. Це дуже важливо. Особливо враховуючи те, що сьогодні Україну намагаються втягнути у економічні проекти, в яких вона може здобути тактичну вигоду, але натомість стратегічно може втратити суверенітет. Я маю на увазі Митний союз із Російською Федерацією, Казахстаном та Білоруссю. Сьогодні настає момент істини, час визначатися. Росія, у якій правлячі еліти готуються до президентської кампанії, хочуть мати конкретний результат, відштовхуючись від якого можуть вести розмову з виборцем. І цим результатом може стати намагання упокорити Україну. Саме тому вже зараз починаються делікатні натяки на те, що Україна може отримати взимку газ по 500 доларів за тисячу кубометрів, інші страшилки. Натомість  у випадку вступу України до Митного союзу ці санкції обіцяють не вводити.

Звісно, картина заманлива. І водночас оманлива. Особливо пам’ятаючи про сумний досвід економічних стосунків між Росією та Білоруссю. Україна не може не враховувати фактор сусідства з Російською Федерацією і той фактор, що Росія є головним економічним партнером України. Але тим більше Україна не може не пам’ятати про інший момент: про те, що спокуса легкого вирішення економічних питань може обернутися у недалекому майбутньому втратою суверенітету. Саме тому Європа для сучасної України мислиться як противага експансіоністським планам Росії. Дія породжує протидію, третій закон Ньютона справедливий і для політичних процесів. Чим більше Росія тисне на Україну, тим більше в України бажання рухатися в європейському напрямку.

Я не говорю про те, що Росія – це однозначне зло для України. Зовсім ні. І Україна має намір і надалі розвивати стосунки з Росією, Казахстаном, Білоруссю – але не вступаючи у Митний союз, а застосовуючи запропоновану Президентом формулу «3+1» - тобто, працюючи лише у тих напрямках, які не суперечать європейському вибору нашої держави.

Повернемося до франко-українських стосунків. Вони були майже ідеальними в часи президентства Франсуа Міттерана. Вони були по-діловому активними в часи президентства Жака Шірака. Але вони почали гальмуватися в часи президентства Ніколя Саркозі. І цьому є чимало пояснень. Вже голосування на референдумі по проекту Конституції Євросоюзу показав, що французьке суспільство боїться «привида польського сантехніка», як називали цей феномен у французькій пресі. Тобто, боїться притоку нелегальної робочої сили зі Сходу. Якщо боялися «польських сантехніків», то тим більше боялися «українських прибиральників», «молдавських асенізаторів» та інших нелегалів.

Сьогодні картина змінилася. Україна перестала бути потенційним джерелом нелегальної робочої сили. Так само відійшли у минуле побоювання іншого характеру (наприклад, те, що Україна, вступивши у Європейський Союз, може стати агентом впливу США в європейських процесах – аналогічно до Польщі). Натомість у багатьох випадках Україна може стати цікавою Франції та іншим країнам Євросоюзу.

Для прикладу: війна в Лівії затягується, «бліцкриг», на який розраховували представники європейських еліт, не спрацював. «Весна Магрібу» у випадку Лівії була більш ніж штучною, а тому де-факто провалилася. Це може призвести до загрози росту цін на нафту і вплинути на економічні процеси в Євросоюзі взагалі (особливо на фоні кризової ситуації у південно-європейських країнах). Україна у цьому випадку може нагадати про свої давні намагання стати впливовою нафтотранспортною державою, добудувавши нафтопровід Одеса – Броди до Гданська і значною мірою вирішивши питання альтернативних джерел поставок нафти в Європу. Франція може бути зацікавлена у цьому більше, ніж інші.

Те ж стосується продукції агропромислового комплексу. Україна і Франція можуть бути потенційними суперниками на ринку аграрної продукції. Пале можуть бути і союзниками, виробляючи спільну політику в цій сфері – особливо після того, як угода про зону вільної торгівлі між Україною і ЄС стане реальністю, в чому я не сумніваюся.

Вже сьогодні є чимало тем, які можна вирішувати спільно, не очікуючи, коли черговий раз кардинально зміниться ситуація в світі і у Франції (та й Європи загалом) з’являться нові загрози. Налагодження діалогу між Сходом і Заходом Європи може запобігти появі таких загроз. Я чудово розумію, що сьогодні основні інтереси Франції – на Близькому Сході та у Північній Африці. Ми спостерігаємо за новими ініціативами французького зовнішньополітичного відомства і щодо нового ладу для країн Магрібу, і щодо надання незалежності Палестині. Але водночас це не означає, що Україна не може найближчим часом повернути собі роль союзника Франції у здійсненні східної політики, щодо Сходу загалом (включно з Кавказом, Росією, Туреччиною, Середньою Азією тощо).

Розумію, що мої міркування можуть виглядати як утопія, але я знову повернуся до того, про що говорив на початках: Україна прагне бути державою, цікавою для зовнішнього світу. Вона прагне перетворитися на фактор, а не лише факт міжнародної політики. За останній рік покінчено з правовим та політичним хаосом в державі, взято курс на модернізацію, на втілення реформ, більшість із яких беруть за взірець саме європейську дійсність. Ми розпочали боротьбу з корупцією. Ми робимо кроки по виведенню коштів із тіні і по врегулюванню податкової сфери, боремося з зарегульованістю економіки та громіздкістю дозвільної системи. Тобто, найближчим часом, за якихось пару років Україна – і я в це вірю – стане дійсно сильною країною, впливовою країною, реальним фактором європейської політики.

Ми не просимося з протягнутою рукою в Європейський Союз – як бідні родичі, котрі просять їх прийняти за будь-яку ціну. Ми не хочемо у цьому уподібнюватися до деяких держав, що стали членами ЄС зовсім недавно, очевидно, не відповідаючи багатьом критеріям членства. Ми мусимо пройти свій шлях реформ і становлення, зростання і зміцніння. І ми його пройдемо.

Я щиро вірю в мою країну. Я щиро вірю в те, що Україна і Франція матимуть спільні інтереси і спільні програми. Я щиро вірю у європейське майбутнє України і у те, що найближчим часом новини з України будуть сприйматися по конкретних справах, а не у чорному світлі, як би цього не хотілося окремим українським політикам, що діють за принципом «чим гірше, тим краще».

Україну і Францію єднає тисячолітня історія взаємин, і вірю, що перед нами – велике майбутнє. Це – не пафос і не патетика. Це – переконаність.