Чому коли Німеччина відмовляється від атомної енергетики, Україна продовжує розбудовувати АЕС?

Цікаві метаморфози часом трапляються в політиці, і не лише в українській. Приміром, лише минулої осені німецькі урядовці, очолювані пані Меркель, відмовились від планів згортання потужностей атомної енергетики. Це багатьох засмутило, але нікого особливо не здивувало, адже ці плани були «успадковані» діючим урядом від попередників – коаліції соціал-демократів і Зелених, котрі, власне, і були натхненниками й провідниками ідей переходу Німеччини до «чистої енергетики». Християнські ж демократи традиційно менш чутливі до проблем довкілля, ніж Зелені, та незрівнянно чутливіші до інтересів ядерної індустрії.

Однак, рано раділи її лобісти! У березні сталася аварія на АЕС у Фукусімі, що змусила уряди багатьох країн, які використовують АЕС, під тиском громадської думки критично розглянути стан і перспективи енергетичної галузі. І тут команда Меркель по-справжньому усіх здивувала, задекларувавши намір відмовитись від атомної енергетики вже до 2022 року. Причому зробила це із тією ж рішучістю, з якою за півроку до того ухвалила цілком протилежне рішення!

Навряд чи до цього її спонукало якесь раптове «прозріння», повне і всеосяжне усвідомлення проблемності та безперспективності подальшої орієнтації на використання атомних електростанцій. Вирішальним чинником стала прозаїчна соціологія, що відобразила неухильне зростання антиядерних настроїв, а відтак і шансів Зелених повернутися в урядові кабінети вже на наступних виборах. Не маючи змоги ефективно протидіяти протестним тенденціям, уряд просто перехопив ініціативу, і цілком ймовірно, що черговий поворот енергетичної політики на 180 градусів може відбутися не пізніше, ніж християнські демократи убезпечать свою наступну парламентську каденцію. А по тому можна й відтермінувати енергетичні реформи на невизначений період, аргументуючи це, приміром, економічними негараздами, що спіткали Європу.

Але вірогідно й те, що вони будуть змушені і надалі діяти відповідно проголошених намірів, залишаючись «заручниками» власних декларацій. Великі німецькі партії мають усталений електорат, що цінує послідовність і передбачуваність дій своїх обранців, а кон’юнктурні політичні «кульбіти» не до смаку виборцям, бо не сприяють ані реальному суспільному прогресу, ані стабільності. Грубе маніпулювання громадською свідомістю може погано скінчитися для «маніпулятора», позбавивши його політичного майбутнього. До того ж, якщо до чергових парламентських виборів урядом буде стимульовано масштабне інвестування у розбудову альтернативних потужностей сонячної, вітрової та біогазової енергетики, «розвернути» інвестора буде не лише важко, але й економічно небезпечно.

Тим часом складностей, і не лише економічних, у справі переходу до неядерної енергогенерації вистачає. Вразливим місцем сонячних та вітрових електростанцій є недостатня стабільність – вони аж надто залежать від добових і сезонних погодних особливостей, примх клімату. Для вирівнювання енергопостачання, уникнення «провалів» у подачі електроенергії в періоди пікових навантажень доведеться якось «запасати» частину виробленої енергії. Найреальніше це зробити за допомогою гідроакумулюючих електростанцій (ГАЕС), яких ще немає. Доведеться прокласти нові лінії електропередачі та реконструювати старі, побудувати трансформаторні підстанції, тощо. Все це технічно і організаційно цілком здійсненні завдання для добре організованої господарської системи, проте всі експерти погоджуються із тим, що впродовж «перехідного» періоду індустріально розвинена (тобто, енергоємна) Німеччина ризикує зустрітися із серйозними проблемами енергозабезпечення, котрі доведеться долати, найімовірніше, збільшенням імпорту. Але ж звідки імпортувати ту електроенергію, якщо інші країни ЄС також схильні йти німецьким чи подібним до нього шляхом?

Тут на думку спадає велика європейська країна, котра, попри усі Фукусіми і Чорнобилі, не виявляє жодних намірів відмовитись від атомної енергетики. Більше того, прагне будувати нові реактори, хоча нестачі електроенергії для її власних потреб не прогнозується. Так, це наша ненька Україна, котра цілком може надалі розглядатися Євросоюзом як своєрідний енергетичний «донор». Якщо можна покращувати стан довкілля, виводячи за межі ЄС шкідливі виробництва, то чому б не користуватися електрикою, генерованою українськими АЕС, закриваючи при цьому свої? Енергія постачається до ЄС, а всі проблеми «мирного атома» залишаються в Україні…

Поки що це лише припущення. Але ймовірність такого сценарію висока, адже плани подальшої розбудови українських АЕС так само вимагають коштів, як Європа – електроенергії. При цьому, однак, всі наші негаразди пов’язані із атомною енергетикою наберуть практично «невиліковного» характеру і справді жахаючого масштабу. Виручені ж від експорту кошти в підсумку будуть витрачені на потреби тієї ж атомної енергетики… То може, доки подібний сценарій не втілився у життя, Україні варто переосмислити власну енергетичну стратегію, як цього вимагають природоохоронці, і собі долучитися до прихильників забезпечення чистою енергією, і не з політичних, а з екологічних міркувань? Йдучи «слід у слід» за європейцями ми зможемо, принаймні, відмовитись від нарощування встановлених потужностей АЕС і збільшити питому вагу енерговиробництва від використання відновлюваних джерел. Позитивний приклад, до речі вже є – у Криму сонячна електростанція побудована австрійськими фахівцями віднедавна живить п’ять тисяч осель. Певен, варто докласти зусиль, щоб цей перший приклад не став останнім.