Букет Табачника

Табачник із безсоромністю хлопчика з київської російськомовної інтелігентної родини

, якій так і не вдалося стати московською, заявив, що студентка прагнула подарувати йому квіти. Можливо, завтра ми почуємо заяву, що він від неї вагітний. Це сигнал суспільству: якщо ляпас сприймається як подарунок, то (не приведи Господи!) постріл буде сприйнято, як сюрприз, вибух, як салют.

Більшість респондентів незгодна зі вчинком студентки Дар’ї Степаненко, що мав місце на конференції міністрів освіти. П’ята частина респондентів не задоволена силою удару. 15% опитаних хотіли б, щоб у букеті, яким оперувала дівчина, був захований відрізок металевої труби, 25% вважає, що потрібно було застосувати інший сорт квітів – з шипами, 30% воліли б бачити удар вазоном з квітами й лише 10% тверезомислячих громадян бажають вирішувати проблему Табачника шляхом діалогу з Путіним.

Мене трохи лякають реакції суспільства. Воно не проявило жодного співчуття до міліцейського майора, вбитого у селі Семиполки під Києвом. Певною мірою це можна пояснити нашими культурними асоціаціями, адже прізвище вбивці – Запорожець. Ми чули це в старовинних думах: запорожець вбиває майора (чи мурзу) – і кому має співчувати правдивий українець? Життя переповнене символами. Нажаль, влада, яка перебуває не в українському культурному контексті, цих символів не розуміє. Тому не використовує адекватних програм управління суспільством, які саме з цих символів складаються.

Скажімо, нинішній режим гнобить опозицію замість того, щоб гратися з нею, грати нею. Опозиція – це важливий механізм стримування не влади, а саме суспільства, каналізування народного незадоволення в ніщо. Як тільки політиканів та опозиційних вождів не виявляється поряд з натовпом, він одразу вибиває двері Верховної Ради. І це – зауважте – натовп, складений із нещасних чорнобильців і боязких «афганців», які значно поступаються в агресивності дівчатам-студенткам чи бабусям-пенсіонеркам.

Влада має вишукувати найбільш активних незадоволених не для того, щоб їх ув’язнити, а для того, щоб дати їм депутатське крісло, посаду радника при президенті, або ввести до чергової «робочої групи» при Кабінеті міністрів. Пригодовані «незадоволені» швидше погасять народний протест, аніж п’яні міліцейські майори, у яких не вистачає клепки не повертатися спиною до односельчан.

Навіть простуваті американці зрозуміли, що для того, щоб перемогти Талібан, треба інтегрувати його представників до уряду Афганістану. Навіть Москва на пікові своєї могутності усвідомила (в шістдесятих роках), що мало просто розстрілювати і ув’язнювати українців, треба допускати їх до керівних посад в райкомах і виконкомах, щоб не гарчали по кущах.

Перевага держави в тому, що вона може відкусювати від свободи маленькими шматочками, але весь час: ввести обмін валюти за паспортами, заборонити камуфляж, посадити когось із молоді, надати додаткові повноваження ДАІ... Натомість люди можуть підніматися на захист свободи раз на кілька років й тому по балансу завжди у програші. Тому мета діяльності всих протестних груп має полягати в тому, щоб позбавити державу монополії на насильство. Без цього все марне. Натомість метою держави має бути нейтралізація протестних груп через допущення їх до виборів.

Нещодавно Азаров із Табачником відвідали Столипіна. Поки що не у пеклі. Прийшли з квіточками на могилу. Дехто в Україні вшановує видатних співвітчизників, а хтось – видатних людей, убитих співвітчизниками: Столипіна, Ватутіна, невідомого солдата... обидва пантеони потребують поповнення.