Христос акбар!

Проблема полягає у відсутності загальноприйнятих критеріїв, які дозволяють відрізнити церкву від антицеркви

Реальний актив усіх разом узятих партій, профспілок та громадських організацій Києва легко поміститься в кількох камерах Лук‘янівського слідчого ізолятора (активісти зазвичай худі, багато місця не займають). Натомість київський актив церков, протестантських деномінацій і харизматичних сект становить десятки тисяч чоловік. Вмістити їх здатен хіба що спеціально обладнаний за чілійськими пенітенціарними нормативами стадіон, або обширний концтабір (після в‘язничних бунтів кінця п’ятдесятих років всі великі зони були розформовані). Ми ще не беремо до уваги чисельність юдеїв, мусульман та поган.

Варто зауважити, що конфесійний актив глибоко інтегрується у діяльність своїх спільнот, адже жертвує не тільки зусиллями, але й грошима.

Політичний актив на таке майже нездатний. Революціонери готові пожертвувати свободою, але не сотнею доларів. Їх вибачає хіба лише те, що мало хто з революціонерів володіє такою сумою.

Незабаром конфесії витіснять партії не тільки з душ, але й з політики. Але вже нині пресі варто усвідомити, що боротьба, скажімо, за місце митрополита Київського і всієї України не менш суспільно значуща, ніж змагання за посаду президента України і всього Межигір‘я.

Біля ліжка хворого предстоятеля УПЦ антиукраїнські єпископи, підперті всіма потужностями Москви, інтригують проти автокефалістської фракції синоду, підпертої лише здоровим українським хуторянсько-сепаратистським інстинктом.

Проте, труднощі здобуття канонічної автокефалії – найменша з тих проблем, які стоять перед українським православ‘ям.

Деякі з цих більших проблем хотілося б, бодай кількома словами, окреслити, аби долучити читача до актуальності, яка незабаром заступить вибори.

Найперша проблема Православ‘я – це абсорбція уроків ХХ століття. Коли Церкві довелося вибирати між таїнствами та ідеалами.

Свого часу більшовики, виходячи з зовнішньополітичних міркувань, залишили на свободі кількох єпископів з тим, щоб створити на їхній основі дресировану церкву. Згодом Сталін, занепокоєний тим, що американські християни, які суттєво впливають на свій уряд, співчувають більше Гітлеру, аніж йому, навіть відновив патріаршество.

Радянські єпископи аргументували свою службу режимові тим, що в разі їхньої нелояльності сатані радянська територія взагалі залишилася б без здійснення таїнств. Нікого б не хрестили, не відспівували, не причащали. Завдяки їхньому угодовству вогник християнської свічки бодай якось миготів «під судиною».

Це серйозний аргумент. Який опоненти намагаються спростувати припущенням, що якби Церква в певні моменти не підпирала Сталіна, можливо, радянська влада і не пережила б 1942-го року.

Як зауважують дослідники, РПЦ спільно з КПСС спромоглася виховати радянський ідеал вірянина, який бере участь в обрядах, але не в житті церкви. Цей православний типаж домінує і нині.

Справа не у пошуку «історичної правди», не в нескінченному копирсанні в антикваріаті, але в тому, що подібний вибір щодо глибини компромісу зі світом, церкві доводиться здійснювати щодня.

Ті результати, яких в Росії досягли тоталітарними репресіями, на Заході одержують через репресивну толерантність. Злісні спроби впровадити християнський ідеал переслідуються не тільки в Саудівський Аравії, але й у Скандинавії.

У зв‘язку з цим загострюється проблема симулятивного християнства. Ми знаємо, що диявол – мавпа Бога. Що симуляція є одним з основних методів нечистого, що антихрист буде істотою, яка найбільше походитиме на Христа. В якій мірі ми можемо вважати церквою, скажімо, філіал КГБ, офіцери якого одягають ряси, зберігають апостольську спадковість і імітують обряди?

Власне, проблема полягає у відсутності загальноприйнятих критеріїв, які дозволяють відрізнити церкву від антицеркви.

Дотичною є проблема рамок, кордону, за яким людина вже не може вважатися християнином, навіть якщо причащається. Ці рамки кожна доба має визначати наново. У ІІ – ІІІ ст.ст. багато християнських спільнот не вважали християнами тих, хто йшов на службу до римського війська. Проте, вже на початку ІV ст. Арльський синод відлучає від Церкви вірян, які відмовилися від військової служби в мирний час. Суть Церкви не змінилася. Змінився світ і ставлення до нього Церкви. Нині Московська церква заміняє рамки віри на міжконфесійну прірву у своїй звичайній манірі абсолютизувати формальність і зневажати ідеали.

Ймовірно, багато хто з православних, можливо навіть священників за кілька секунд перед тим, як у підвалі бувшого інституту шляхетних дівчаток отримати в потилицю кулю з ТК (маленького «генеральського» пістолетика калібром 6.35 мм., яким користувалися при розстрілах, щоб череп не тріскав і не бруднив мізками підлогу і стіни), відчували себе не стільки мучениками, скільки нездарами.

Гадаю, вони запитували себе: чому я не записався до армії УНР у 1918-му, або хоча б у банду в двадцятому? Адже фінам, полякам, прибалтам вдалося відбитися. Отже, могли відбитися й ми.

І це проблема двох способів праведності. Найлегше пояснити прикладом. Я маю можливість спостерігати за діяльністю волонтерів, які допомагають онкохворим дітям. Більшість з цих чудових людей вважають за необхідне жертвувати своїм часом і грошима, аби хоч трохи допомогти. І це перший спосіб праведності. Але є й ті, хто прагне не тільки до самопожертви, але й до вирішення проблеми, тобто практикують другий тип праведності. Вони кажуть: ми доб‘ємося того, щоб цій конкретній дитині було зібрано 200 тисяч євро на пересадку кісткового мозку закордоном. І добиваються.

Вони кажуть: ми доб‘ємося, щоб в нашій лікарні всім вистачило ліків і реактивів, скільки б мільйонів це не коштувало. І добиваються.

Вони кажуть: ми доб‘ємося, щоб у Києві був побудований центр для пересадок кісткового мозку від неродинних донорів, хоч як би не впирався Кабмін. І (о чудо!) центр з боями, але таки будується. На відміну від «лікарні майбутнього» Катерини Ющенко. Вона, мабуть, належить до якогось зовсім третього способу праведності.

Уявіть, що ви живете через стінку з маніяком-педофілом, який щовечора ґвалтує свою маленьку дитину.

В якості праведника «першого способу», ви вдень, коли маніяк уходить на роботу до обласного управління освіти, намагаєтеся хоч трохи втішити дитину, допомогти їй, підтримати її. І це добре. В якості праведника «другого способу», ви спробуєте вирішити проблему – вдарите педофіла молотком по голові.

Страшні випробовування, які церква і людство перетерпіли у ХХ ст. вчать тому, що праведності першого способу недостатньо, не лише тому, що її мало.

Образ праведника, який стійко виносить удари долі, не піддається спокусам й допомагає ближнім, не те щоб застарів (він ніколи не застаріє), але вже є недостатнім.

Нам знову потрібен праведник, ціла Церква праведників, яка нападає на сатану. Такі бували в минулому, а нині вони потрібні більше, ніж коли б те не було.

Церква не може більше сидіти й чекати, коли прийдуть чергові більшовики, салафіти чи політкоректні сатаністи, щоб остаточно знищити її чи замінити віртуальною імітацією.

Її місце або при кермі, або в тюрмі. Або в підпіллі, або над владою.

Церква мала різні періоди, і кожний давав їй щось важливе. Був період, коли Церква складалась переважно з бувших юдеїв. І тоді вона на подальше навчилася незламності. Був період, коли вона наповнялася греками, і тоді вона опанувала філософію. Латиняни її впорядкували. Християнізовані варвари, як зі здивуванням відмічали римські хроністи, клялися на Євангелії, або на мечі, і взагалі не робили великої різниці між ними. Від них Церква залишила собі це ставлення до слова, як до зброї, і ставлення до зброї, як до способу донесення істини. У нас це було. Варто лише пригадати.

Конференція: «перспективи християнської революції: український контекст»