Чому депутати не голосують особисто

І не будуть голосувати

Розгорнута зараз у структурах громадянського суспільства дискусія довкола “невідвідування” депутатами пленарних засідань та неучасті у голосуваннях Верховної Ради нагадує якусь радянську кампанію по боротьбі зі спекулянтами.

Ідеологія схожа. От пересаджаємо усіх спекулянтів /перепишемо усіх прогульників, ін. настане загальне благо. При цьому, ніхто і не думає дивитися на першопричини негативних явищ, і не бажає визнавати, що спекулянти виникали від нестачі певних товарів та зростаючого попиту на них,а депутати-прогульники – від самої організації українського парламенту та від порядку заміщення депутатських постів.

Отже,від чого залежить обрання депутата за тією пропорційною системою, за якою було сформовано діючий склад українського парламенту?

Залежить від потрапляння у виборчий партійний список та від місця у ньому.

Хто визначає це місце? Номінально, вищі партійні керівні органи. Тобто з’їзд. Реально на з’їзді ніхто нікого не обговорює, а одноголосно приймають заздалегідь розроблений порядок, який реально формує дуже обмежене коло осіб. Такі вже у нас партії.

Від чого залежить цей порядок? У першу чергу, від особистих родинних зв’язків кандидата. Наприклад, місце для сина/доньки високопосадовця завжди знайдеться. Для інших – від їх фінансових можливостей. Сплатив “таксу” – і ти в парламенті.

Обидва чинники – це константа. Син/донька/брат/сестра не втратять свого статусу за 5 років каденції, тому можуть нічого не робити, прожити всі 5років на Канарах, і в сесійній залі не з’являтися. Їх все одно переоберуть, якщо “татусь” не втратить посаду. А як втратить, то все одно не переоберуть. Навіщо напружуватися і щось робити?

Те саме стосується і депутатів, що свої місця просто купили. Їм для переобрання просто необхідно накопичити певну суму до визначеного терміну. І зробити це значно простіше, якщо не витрачати час на особисте голосування, а віддати картку і “вирішувати питання”.

Нарешті, нечисленні публічні особи партії, які покликані працювати “головами, що говорять”, теж зароблять собі бали не у залі засідань, а на політичних ток-шоу.

Більше того, депутату просто небажано голосувати та активно брати участь у роботі парламенту з багатьох причин. Зокрема: 1) світитись та привертати увагу до своєї персони, перетворюючись на об’єкт спостереження журналістів (як той самий В. Ландик), їм зовсім непотрібно; 2) віддаючи картку у фракцію, ти демонструєш свою лояльність та надійність, заробляючи зайві бали.

Як не крути, але не ходити на засідання та не голосувати особисто – це найраціональніша модель поведінки для нинішнього українського “народного” депутата, що діє у рамках теперішньої політичної системи, та планує переобиратися за визначеною моделлю.

Звісно, можна зауважити, що переобиратися Рада буде за іншою, змішаною моделлю. Хоча вона,звісно, дещо змінить, але далеко не все.

Насправді, ми замінили одну погану виборчу систему на іншу, що є не набагато кращою. Половина місць буде розподілена за старим принципом (“свої люди” + “грошові мішки”), а тому ці обранці будуть працювати так само, як і їх попередники у парламентських кріслах.

Цікавіше з мажоритарниками. Що потрібно, щоб пройти від округу? Бажано залучитися підтримкою якогось потужного політичного бренду (ПР, ОО, УДАР), а потім планомірно “вбухувати” в округ гроші. Звісно, це не єдиний шлях, але один із найбільш перспективних. Що треба, щоб залучитися підтримкою політичного бренду? Потрібні знову ж таки гроші. Тому і на мажоритарних округах фінансове питання буде як ніколи важливим.

Відповідно, чим повинен буде займатися мажоритарник у ВР, щоб бути переобраним? Накопичувати фінансовий ресурс, щоб потім його перед виборами “вкинути” в округ. Де він це краще зможе зробити? Звісно, в парламентській більшості, яка відкриє йому доступ до державних ресурсів. В обмін на доступ він змушений буде гарантувати підтримку. Як це зробити? Найочевидніший спосіб – віддати картку для голосування.

Як не крути, але не ходити на сесії, не голосувати особисто та не виконувати свої депутатські функції – це найраціональніша модель поведінки для нашого “народного депутата”. І тепер, і, ймовірно, завтра, коли будуть зовсім інші прізвища прогульників.

І чого тоді ми від нього чекаємо?

Адже очевидно, що якщо місця продаються та купуються виключно за гроші або переходять у спадок, то час треба приділяти саме зароблянню грошей і налагодженню зв’язків, а не розігрувати з себе “справжнього депутата” перед виборцем, якого можна купити за пакет гречки та цукру.

Тому заміна контингенту у цьому борделі нічого не змінить. Так само як і перестановка місць.

Що реально може змінити ситуацію?

По-перше, це усунення партійної бюрократії від формування складу парламенту через закриті списки. Виборча система може бути предметом дискусії, але декілька принципів у ній мають бути відображені: хто проходить до складу ВР може визначати лише виборець, а не партійна або інша структура. Це означає відкритість виборчих списків. Звісно, відкриті списки у загальнонаціональному масштабі – це абсурд (ніхто не зможе упорядкувати не одну сотню депутатів), а тому доцільно розглядати варіант регіональних списків. Далі, у разі існування мажоритарних округів, голосування має проводитись у них за двох-туровою системою. Якщо за обрання депутат в один тур він може спиратися на “стійку групу підгодованих гречкою виборців”, то за умов двох-турового голосування ситуація суттєво змінюється. Суттєво зростає роль політичних чинників (провладний кандидат або ні), а також фактор обізнаності громадян у персоні політика.

За таких умов депутат буде змушений турбуватися про певну політичну популярність протягом усієї парламентської каденції, а не тільки про те, скільки і куди грошей заносити.

Далі, необхідно зробити кроки по професіоналізації політики та усуненні з неї бізнесменів, що реально депутатською діяльністю не займалися ніколи, не займаються та не будуть займатися. Здійснити це можна лише в один спосіб – зробити депутатський пост мінімально привабливим, усунувши усі наявні депутатські привілеї, серед яких на першому місці – необмежена недоторканість. Крім того, необхідно суттєво полегшити механізм розпуску та переобрання парламенту, як це реалізовано у більшості розвинених європейських країн. Приміром, у більшості європейських країн нашу кризу із мовним законом вирішили би саме через переобрання парламенту. Йдіть на вибори, одержуйте вотум довіри (або недовіри) вашим законопроектам, і голосуйте за них. До речі, підставою для дострокових виборів можна визначити неможливість нормального функціонування парламенту (наприклад, у результаті зіткнень), що одразу залишить у минулому практику парламентських бійок. Побилися? Йдіть на вибори по підтримку громадян.

Якщо депутат знає, що його 5-річний термін може завершитися через рік, і за цей період він не одержить навіть недоторканості, то він зайвий раз подумає, чи варто витрачати йому за таке щастя не один мільйон доларів, чи краще витратити цей ресурс на парламентських лобістів. Очевидно, що якщо депутатське місце не буде давати привілеїв, а самого депутатства можна легко позбавити, то це суттєво підвищить у парламенті кількість професійних політиків, які будуть займатися саме політичною діяльністю.

А тепер поміркуймо, чи потрібно це все у нас комусь?

Професіоналізація політики, зміна виборчої системи, усунення підстав для партійної корупції і т.д.?

Відповідь очевидна. Ні, тому що схема, у якій депутатство – це форма привілейованого спадкового дворянства, саме це дворянство цілком задовольняє. Виконавчій владі потрібні картки для голосування, депутатам – привілеї та доступ до грошей, суспільству – гречка. І лише небагатьох “обраних” турбує виконання депутатами своїх обов’язків.

То чому депутати не ходять на засідання та не будуть ходити на засідання і після виборів?