Чому не потрібні “програми розвитку української мови”

Або дещо про новітні ініціативи української влади

Прочитав про нову ініціативу нашого дорогого президента, пов’язану зі створенням якоїсь програми розвитку української мови. Очевидно, що таким чином влада намагається “згладити” гострі кути, пов’язані із ухваленням скандального закону про мовну політику.

Мабуть, так у чергове виявлено “послідовність”. Українська влада постійно намагається ухвалювати рішення, але перекладати за них відповідальність на інших. Саме так виникли міфічні “попередники”, що примудряються і через 2,5 роки “плювати в борщ” нинішньому уряду.

Така сама ситуація і тепер.

Ми закон ухвалили, але і вам ми теж дамо якусь програму. І у когось, можливо, складеться ілюзія, що вдалося всидіти на двох стільцях.

Якщо ви ухвалили правильне рішення, прийнявши закон “КіКо”, то чому ви його намагаєтесь пом’якшити? Якщо рішення неправильне, то навіщо його ухвалювати? Якщо ви самі не знаєте, чого хочете, то чого беретесь за ухвалення рішень?

Виглядає так, ніби йдеться про захист якихось індіанців у резерваціях, яким потрібно давати додаткові права на відкриття казино. Але ж США не називаються офіційно “федерацією індіанців”? А у нас, наче, офіційна назва “Україна”,що, мабуть, невипадково?

Загалом, я дуже скептично ставлюсь до будь-яких “державних програм розвитку”. Як показує практика, все це завершується масштабним відмиванням грошей. Та й взагалі, якщо хочеш щось знищити – треба довірити його розвивати пострадянським бюрократам.

Програми розвитку вугільної промисловості та сільського господарства успішно знищили і одне  і інше, але породили не один капітал.

Що може вигадати “совковий” бюрократ для розвитку української мови? Проведуть якійсь конкурс, видадуть накладом у 20 тис. книжку віршів якогось міністра або депутата, відкриють гранітний монумент Шевченку мільйонів за 100.

Уявляю собі, скільки зароблять на “відкатах”.  Адже вартість лавочок у метро журналісти можуть підрахувати, а от як порахуєш вартість “духовного продукту” (книжки або пісні)?

У нас уже є комісія по моралі, де дорослі та поважні люди визначають, що є порнографією, а що – не є. Хіба погана робота? А тепер ще, очевидно,хтось буде професійно розвивати українську мову. Звісно, це трохи гірше, ніж професійно дивитися порно, але теж непогано.

Регулювати сферу культури адміністративно-бюрократичним способом – це безглуздя. Якщо видати чиновнику 100 мільйонів на розвиток мови, то це означатиме, що він ці 100 мільйонів вкраде (або 99 мільйонів, якщо це буде чесний і порядний чиновник), адже не існує якихось об’єктивних критеріїв оцінки культурного продукту.

Про які програми можна вести мову, якщо перші особи держави та члени кабміну української не знають та постійно це демонструють? Довіряти їм щось десь розвивати, це все одно, що направити колишнього ув’язненого за педофілію керувати дитячим будинком.

Не потрібні нам жодні програми, а потрібно виконувати закони та Конституцію. Насправді, там все написано. Зокрема, про те, що українська – єдина державна, а російській – гарантується розвиток. А в законі “КіКо” сказано, що не повинно бути жодних обмежень для державного статусу української.

Для того, щоб раз і назавжди вирішити у нас в країні будь-які мовні проблеми, досить взяти на озброєння один простий та доступний для розуміння принцип: держава для громадянина, а не громадянин для держави.

Що означає статус державної для української мови? Він означає елементарні речі, що люди, пов’язані із державним механізмом, мають знати українську та використовувати її у виконанні своїх державних обов’язків. Зокрема, вживати під час офіційних засідань та вести українською документообіг. Якою мовою вони спілкуються у будь-яких інших обставинах – це їх приватна справа, яка не має нікого бентежити. Так само як і те, яку мову вживають звичайні громадяни.

Введення різноманітних регіональних мов та ратифікація різноманітних європейських хартій з цього приводу просто додає роботи чиновникам, які, очевидно, повинні вивчати та знати мову, якою користуються громадяни регіону, де вони безпосередньо працюють. Але це жодним чином не означає, що вини не мають знати або вживати української. Так само, як жоден французький бюрократ має знати французьку, при тому що регіональною може бути якась ельзаська, корсиканська або арпітанська.

Цивілізований підхід вирішення мовної проблеми наступний.

Громадянин має лише права, а бюрократ – лише обов’язки. Громадянин може звертатися до держаних установ українською або регіональною, а от чиновник має знати (і добре знати!) і українську, і регіональну.

А в перспективі чиновники високої категорії повинні володіти ще англійською та якоюсь з європейських.

Особисто я думаю, що якщо людина не може вивчити навіть таку нескладну мову,як українська, то вона, очевидно, не може бути кваліфікованим фахівцем та виконувати задачі державного рівня, оскільки мовні здібності – це один із показників інтелекту.

Тому замість вигадувань різноманітних програм треба здійснити наступне. 1) Звільнити з роботи усіх чиновників будь-якого рівня, що не володіють на високому рівні української. 2) Звільнити усіх чиновників, які не володіють на високому рівні регіональною мовою. Зокрема, обов’язково переатестувати усіх кримських бюрократів на знання кримськотатарської, а також перевірити володіння російською. Тобто на володіння російською згідно до стандартів РАН, а не різноманітних “новоросійських говірок”. 3) продемонструвати політичну волю виконувати це, “почистивши” склад Кабміну та місцевих адміністрацій.

Не знаєш кількох мов? Вчи! Не маєш часу? Йди у відставку, підучи та повертайся. Не маєш бажання? Йди в інші сфери. Приміром, у бізнес. Або у журналістику, адже російськомовних видань у нас все одно більше.

Це і буде реальною програмою розвитку української. І навіть більше – розвитку української державно-політичної еліти кваліфікованих та інтелектуально-розвинених людей.