Справа Фемі Олаолу: не ходіть, діти, в Україну гуляти

"Не ходіть, діти, в Україну гуляти!" - так могла б зараз звучати дитяча пісенька. Крокодилів у нас, звичайно ж, немає. Зате є страшніші звірі - побутовий расизм та інституціоналізована дискримінація.

Кілька років тому я познайомилася з вірменом Арменом. Йому було десь п’ятдесят років, він чудово готував м'ясо, говорив російською зі страшним акцентом, безбожно плутав чоловічий і жіночий роди та звертався до мене «сестра» - з типовим підкресленим «е». Втікаючи від політичних переслідувань після виборів 2008 року у Вірменії, Армен втратив документи і застряг в лапах української бюрократичної машини на багато місяців – без права на роботу, без грошей. Колись забезпечений сімейний чоловік – тепер він працював на чорній роботі у одній київській забігайлівці і спав на підлозі у квартирі, куди його «вписали» співчуваючі активісти. І приречено чекав на допомогу з боку українських чиновників, які часто не хочуть розуміти різниці між біженцем, шукачем притулку та мігрантом, плюють на законні права цих людей, та не вміють поспівчувати жодному з них. Через таку інституціоналізовану дискримінацію іноземці часто можуть розраховувати лише на самих себе та на співчуваючих.

Не забезпечуючи Армену дотримання його прав і навіть не даючи йому можливості вижити, держава гарантувала йому лише одне – регулярні проблеми з правоохоронцями. Із ще гіршим проявом такого «піклування» з боку держави зіткнувся громадянин Нігерії Фемі Олаолу, який навчався у одному з вишів Луганська, і вже майже рік сидить у слідчому ізоляторі. Правоохоронні органи намагаються покарати його за самозахист.

І на сцену знову виходять співчуваючі. Вчора в Києві, Луганську та Сімферополі пройшли акції на підтримку Фемі. Чорношкірий студент та його друг стали жертвами расистського нападу кількох молодиків – подібні ситуації в Україні не те, щоб типові, але трапляються. Від інших цей випадок відрізняє обставина, що після побиття ногами, Фемі піднявся і почав захищатися розбитою пляшкою. Одного з нападників госпіталізовано – решта від госпіталізації відмовилися.

Тепер Фемі загрожує від 10 до довічного ув’язнення за замах на вбивство. Нападникам, як ви мабуть вже здогадалися, нічого не загрожує.

Побиття нігерійця і його товариша став однією з подій, які трапилися на фоні сплеску расистських настроїв у Луганську, зафіксованих моніторингом Центру дослідження суспільства восени минулого року. Все почалося з маршу проти «неукраїнської» кухні – в ході акції активісти били палицями символічного «шаурмена». Через кілька днів відбувається акція із закликами ввести квоту на іноземних студентів. Але це була лише прелюдія. Нагнітання атмосфери виливається у фізичні напади і символічний «шаурмен» майже закономірно перетворюється на живу людину. На початку листопада мішенями стають точки продажу шаурми та кілька студентів. 11 листопада жертвами стають Фемі Олаолу та його друг.

Політичний расизм – це, звичайно ж, лише вершина айсберга. Побутовий расизм, з яким стикаються люди інших національностей в Україні – інша тема, про яку мають що розказати ті ж студенти, біженці, резиденти, «нелегали». Рівень нетерпимості у нашому суспільстві чималий – станом на 2010 рік дослідження вказують на 7 етнічних груп, ставлення до яких можна схарактеризувати як «ізольованість» та «ксенофобія». Найгіршим є ставлення до представників негроїдної раси – лише 22% українців погоджуються, щоб вони жили в країні, не кажучи вже про готовність допустити їх на ближчу дистанцію.

Побутовий та політичний расизм – це два взаємодоповнюючі елементи, які і призводять до трагічних подій на ґрунті расової ненависті. Політичний расизм не виникає на порожньому місці, а потрапляючи у «сприятливе» середовище, його іскри можуть призвести до вибуху. Ці іскри можуть бути маленькі – в Луганську ксенофобські акції збирали лише кілька десятків людей – але вони можуть коштувати людям життя, здоров’я, свободи.

Однак побутовий расизм – це лише один із аспектів справи Фемі. Він – причина нападу. Причина ж того, що карають жертву, і що процес відбувається з грубими і абсурдними порушеннями (більше як півроку для суду не могли знайти перекладача зі знанням англійської), не лише в побутовому расизмі. Тут на поле виходить інша дискримінація, яку відчувають на своїй власній білій шкурі переважна більшість українців.

Варто лише згадати той факт, що мати одного із хлопців, які напали на нігерійських студентів, працює в Ленінському відділку, який і веде справу про напад. І тут все стає на свої місця, і стає зрозуміло як жертва стала злочинцем та чому в Луганську раптом зникли всі перекладачі. Адже ми живемо в суспільстві, де закон на боці сильного, а сила визначається грішми та зв’язками. У таких обставинах у студента-іноземця просто немає шансів. Як немає шансів у переважної більшості населення країни. У таких обставинах ми всі стаємо неграми – вразливими, безправними, а Україна – схожою на африканську країну.