Чому Росія має визнавати українські вибори?

Деякі міркування щодо геополітичної ролі того, що відбудеться у нас 28 жовтня

Напередодні виборів у нас за заведеною традицією багато говорять про перспективи визнання їх легітимності. І не лише всередині держави, але й за її межами. Традиційно обговорюється питання про те, що з боку ЄС та інших європейських (а також євроатлантичних) структур можуть бути спроби проголосити вибори в Україні нелегітимними, не визнаватися їх результати і т.д.

Звісно,для подібних міркувань є певні підстави, але ніхто не торкається іншої сторони цієї проблеми. Мова про визнання результатами українських виборів в Кремлі.

Очевидно, у нас “автоматично” прийнято вважати, що спостерігачі від РФ та СНД не знайдуть у нас порушень, проголосять вибори досить демократичними (звісно, не позбавленими певних вад, але справедливими), і що тут особливо нічого обговорювати. Проведуть прес-конференції, на яких будуть розхвалювати українське виборче законодавство та співати хвалебні оди мудрій українській владі? Тим самим, надаючи їй козирі у руки для продовження геополітичних ігор?

Однак чи маємо ми реальні підстави, аби вважати, що українські вибори обов’язково будуть визнані Росією?

За великим рахунком, для цього немає жодного підґрунтя.

Варто нагадати, як пройшов нещодавній візит до РФ українського президента. Під час зустрічі, яка не принесла жодного ефекту, російський президент В. Путін чомусь забажав торкнутися питань українських виборів, висловивши надію, що вони забезпечать подальший демократичний розвиток для України, а взаємодія країн набуде подальшого імпульсу.

Цікаво, чому це так російського президента зацікавила демократичність українських виборів? І з яких пір він виводить перспективи співробітництва із демократичності розвитку нашої країни?

Ще більш цікаво співставити позицію офіційного Кремля із висловлюваннями проросійських політиків в Україні. Серед них чільне місце займає В. Медведчук, який останнім часом не лише займається просуванням в інформаційному просторі власного проекту “Український вибір”, але й періодично критикує українську владу. У тому числі і у плані проведення виборів. Зокрема, не так давно він солідаризувався із західними спостерігачами, проголосивши українські вибори “повним фарсом”.

Ще цікавим є те, що його політичний проект, який вже досить давно веде активну рекламну кампанію, так і не бере участь у виборчій кампаній, але з іншого боку просуває ідеї про те, що вибори нічого не змінять, що всі українські політичні інститути мають бути змінені та замінені іншими і т.д. Виходить, що замість гри в межах відведених політичних координат, взято курс на делегітимацію українських політичних інститутів загалом. Очевидно, що у цьому процесі не останнє місце займає і проголошення українських парламентських виборів нелегітимними. Тим більше, що все це обов’язково знайде підтримку та розуміння серед багатьох українських громадян.

Тепер найцікавіше. Що все це може означати для розвитку подій в україно-російських взаєминах?

Припустимо, вибори проходять. Припустимо, що ЄС та інші європейські структури сприймають точку зору української опозиції, яка проголошує їх нелегітимними. Але й російська сторона також може не поспішати їх визнавати. Власне, а навіщо їм це робити?

Визнати вибори одразу – підвищити легітимність українського президента, посилити його позиції. Що це все означатиме? Що він зможе продовжити свою лінію, яка полягає у спробі якомога дорожче продати членство України в російському ЄврАзС.

Навіщо це Кремлю? Набагато зручніше використати шанс, аби зробити легітимність української влади сумнівною. Сказати, що, мовляв, вибори залишили багато питань. Дати можливість комусь із відверто-проросійських політиків виступити у Думі, розказавши про жахіття українського виборчого процесу? Загнати українську владу у стан ізоляції не тільки на Заході, але й на Сході, натякнувши, що лише союз з Росією вирішить їх проблеми.

От і скажіть тепер, навіщо Росії віддавати безкоштовно те, що можна вигідно продати? Тобто, визнавати  безумовну легітимність виборів, яку можна поставити під сумнів, а потім обміняти легітимність на приєднання до власних інтеграційних проектів?

Набагато раціональніше дочекатися реакції з боку ЄС, і, якщо вона буде негативною, приєднатися до критиків. Спостерігати за тим, як буде вибудовуватися нова стіна між Україною та Європою, а потім прийняти на новій Переяславській Раді делегацію від українського “Гетьмана”.

За таких умов для української влади найбільш розумним було б провести вибори так, аби щодо їх легітимності ні в кого не могло б виникнути питань. Незалежно від результатів. Адже парламент у нас – слабкий, депутати-мажоритарники – непостійні, і владі нинішнього президента ці вибори все одно не зашкодять.

У таких серйозних питаннях завжди слід мислити та діяти стратегічно. Думаю, для М. Саакашвілі було нелегко визнати поразку на парламентських виборах. Але він не тільки її визнав, але й надав опозиції можливість сформувати уряд. Так він зумів через тактичну поразку зберегти у країні стабільність, не дав перетворитися їй на арену громадянського протистояння.

Але українська влада більш примітивна та прогнозована. Зокрема,формування виборчих комісій із представників підставних партій, численні факти адміністративного тиску на бюджетників, масовий підкуп – все це показує, що влада всерйоз налаштована домогтися перемоги будь-яким способом. Що, до речі, вже помічають і представники міжнародних спостерігачів. Але що їм може принести така перемога? Очевидно, ізоляцію із перспективою перетворення на “південно-західний край” нової імперії, в якій вони будуть (у кращому разі) місцевими вождями, а не повновладними господарями.