Пайок чи здобич

Для тих наших співвітчизників, які все ще лишаються радянськими людьми, українізація – це визволення, саме тому її так ненавидять пастухи електоральних отар

Київ досі «місто-герой». Принаймні, так написано на в‘їздах. Окрім того, що це зґвалтування граматики, це також паплюження здорового глузду. Якісь люди з-за Уралу влаштували тут бійню з якимись людьми з-за Рейну, в результаті чого Київ було зруйновано. Київ – місто-невдаха. Якщо є міста-герої, то мали б бути й міста-боягузи? Втім, огидний радянський новояз, який начальство досі перетирає своїми вставними щелепами, нічим не кращий за єдінонєдєлімскій сленг романівської москвопетербургії. Російскоє нарєчіє конструювали унтери пришибєєви. Пороті, покріпачені, закуті в колодки слова! Чого лише вартує мовна конструкція «всємілостівєйший»! Скільки разів має зігнутися язик і хребет, аби це вимовити? Творення неоковирних міфів супроводжувалося творенням абсурдних означень. «Отєчєствєнная война» - невдала для Бонапарта, ганебна для Романових – отримала таку назву у 30-х роках дев’ятнадцятого століття. За логікою, отєчєствєнная война – це війна між соотєчєствєннікамі (втім, у «вєлікій отєчєствєнной» так і було), але ж хіба Наполеон з Костроми? Окрім того сам узурпатор називав цю війну «другою польською». Втім, Романови, будучи німцями, тобто вродженими філологами-експериментаторами, не наважилися вживати цю назву, як офіційну (рештки смаку не дозволили), вона залишилася газетярською та літературною. Радянські керманичі мали геть інакше етнічне походження та класову свідомість, тож з «рєкомим» церемонилися не більше, аніж з усіма цими репресованими «імярєкамі». Ця мова, мовні конструкції, уявлення, які вони формують та консервують, отруюють половину населення України не менше, аніж викиди металургійних підприємств. Тож варто розібратися, з чим ми маємо справу. Ми не в стані логічно опонувати Москві, бо Москва не ґрунтує свою міфо- і мовотворчість на логіці, але виключно на абсурді. Скажімо, 4 листопада в москалів – державне свято: день визволення Москви від нас і поляків у 1612 році. Вони так не хотіли коритися слов'янам, що згодом 200 років жили під німцями (після Петра всі їхні царі й майже всі цариці були чистокровними німцями). Святкуючи таке державне свято, вони мають колимське нахабство розповідати нам за братерство та слов'янську єдність. Московія привласнює нашу самоназву «Русь», натомість народ Суомі обзиває фінами – тим самим словом, яким суомі називали московітів («фенаї») для того, щоб усіх заплутати. Литвинів вони називають білорусами, а жемайтів литовцями. З одногу боку, історія Московії – це не історія етногенезу, але історія формування, укріплення і розростання бюрократичної ракової пухлини. З другого боку, етногенез ми таки спостерігаємо – він ґрунтується на відторгненні Москви – етногенез старовірів. Старовіри в усьому відрізняються від населення православної орди – мовою, світосприйняттям, зрештою, антропологією. Старовіри завжди ненавиділи Москву, а згодом Петербург, і доклали до зруйнування імперії у 1917 році не менше зусиль, аніж секуляризовані євреї. Цікаво те, що коли сучасна московська людина намагається уявити свого «великоросійського» предка, вона бачить образ найбільш антимосковськи налаштованого старовіра. Всі ці білібінсько-нєстєровські зображення високих людей, з видовженими обличчями, великими уважними очима на тлі сосен і беріз – усі вони мають лише те відношення до московітів, що завжди ненавиділи їх. У ХІХ столітті бюрократія таки сформувала для себе у казармах і бараках поживний гумус – великоросійський етнос. Панівний і найбільш упосліджений етнос імперії, здатний любити тільки тих, кого боїться, звиклий відчувати любов до нагайки, якою його б’ють. В радянській людині цей антилюдський євгеністичний експеримент знайшов своє успішне завершення. І ми спостерігаємо це впродовж українських виборів: найбільш змоскальщені області є найзручнішими для влади. І чим нахабніша й брутальніша влада, тим краще за неї голосує Схід і Південь. Це так по-радянськи – проголосувати за пайок, як наші батьки працювали, а діди воювали за пайок. І за величну ідею, що пайок має бути рівний для всіх. Для тих наших співвітчизників, які все ще лишаються радянськими людьми, українізація – це визволення, саме тому її так ненавидять пастухи електоральних отар. Українець любить здобич, а не пайок! – ось гасло нового дня. Ти «схильний до втечі»? Що скажуть за те́бе Мєнти в протоколах і ангели в небі? Чи стіни пробиті, чи ґрати відкриті, Чи здобич на волі, чи пайка в кориті, Чи доля достойна і щастя дитяче У нирках сміється, в печінці заплаче… Смерть має косу і нас нею косить. Ми – зброю, транспорт, зв’язок, І досить!