Великий референдум ний блеф

Або дещо про реальне призначення сумновідомого закону

Інформація про те, що президент підписав закон про проведення Всеукраїнського референдуму, не стала ні для кого особливою новиною, хоча до останнього моменту у декого могли бути примарні надії, що Гарант Конституції не стане схвалювати законопроект, що прямо суперечить Основному закону.

Чому суперечить? Дуже просто. Даний закон передбачає можливість затвердження на референдумі нової редакції Конституції. При чому, жодного слова про те, хто цю редакцію має розробляти, у законі немає. Тим самим, закон ігнорує конституційну процедуру, що прописана у самому Основному законі, та передбачає необмінне затвердження будь-яких змін 2/3 складу Верховної Ради.

Фактично, законопроект відкриває для президента перспективи зміни Конституції України, що можуть бути реалізовані хоча й у сумнівний, але позапарламентський спосіб.

Ясно, що все це не могло бути непоміченим громадськістю. Зокрема, представники опозиції, ще задовго до того як закон було ухвалено, вже озвучували сценарій, згідно до якого нинішній президент планує провести через референдум нову редакцію Основного закону, згідно до якої він зможе переобратися у парламенті.

То що ж, розпочато реалізацію саме цього сценарію? На перший погляд, усе вказує саме на це. Законопроект ухвалено після того, як перспективи формування конституційної більшості у новому парламенті не видаються настільки вже очевидними. Тим більше, що вибори показали значне падіння підтримки влади, а, отже, і зменшення перспектив для президента бути переобраним на виборах.

Однак, за більш ретельного вивчення все виглядає не настільки очевидним.

По-перше, мені незрозуміло, чому всі опозиціонери маже одноголосно проголосили, що референдум означатиме неодмінну підтримку бажаних для президента змін. Якщо взяти результати останніх виборів, розділити кількість голосів, одержаних ПР, на кількість виборців, які одержали бюлетені, то вийде трохи більше 29%. Причому, за вкрай низької явки. Оце і є той максимум, який має влада. З усіма своїми мертвими душами та “каруселями”. А на референдумі слід набрати 50%.

Звісно, можна сказати, що референдум просто фальсифікують. І не важко припустити, що, у разі його проведення, дійсно фальсифікації будуть масовими. Але який тоді смисл проводити референдуми, якщо можна просто фальсифікувати президентські вибори?

З багатьох позицій зробити це набагато легше. Чому? Технологія відпрацьована (чого не скажеш про референдуми). Вибори – протистояння особистостей, яких можна стравлювати між собою. Можна вивести у другий тур якогось одіозного політика, і зіграти на суперечностях між регіонами. У випадку ж референдуму усі противники влади будуть вимушено об’єднані у рамках одного табору.

Та й як привести на референдум виборців? Очевидно, треба буде закласти у текст конституційних змін якусь “приманку”. Приміром, той самий державний статус для російської. Але це, знову ж таки, може і мобілізує підтримку, але так само мобілізує і противників.

І заради чого це все робити? Задля того, аби у неконституційний спосіб “подарувати” парламенту право обирати президента? Дуже сумніваюсь, що сам президент про це мріє, адже все це поставить його у підкорене положення по відношенню до власних “холопів”, які зможуть виторговувати для себе преференції та впливати на політику постіними погрозами переглянути своє рішення.

Підсумуємо усі попередні міркування. Референдум зі зміни конституції – сумнівна із правової точки зору процедура, яка суттєво вплине на легітимність української влади закордоном. Його проведення вимагатиме залучення значних ресурсів та не дозволить повністю використати політтехнологічний потенціал. Зокрема, у плані розпалювання чвар серед опозиції, виставлення підставних кандидатів та одіозних політиків і т.д.

У підсумку президент стане залежний від парламенту, з яким буде змушений ділитися владою та, відповідно, грошима. Кому і навіщо це може бути потрібне?

Багато хто згадує у цьому контексті відомий конституційний референдум О. Лукашенко у Білорусі, який, фактично, започаткував нинішній режим у цій державі. Але це порівняння не досить коректне, оскільки на той момент (і до цього часу) Лукашенко був дуже популярним політиком. Провівши референдум, він конвертував свою підтримку у конституційну базу. Але у нашого президента жодної реальної та вагомої підтримки у суспільстві немає.

Тоді навіщо ці все це? Очевидно, що настільки недвозначний закон не міг бути ухвалений просто так.

Особисто я не сумніваюсь, що питання змін Конституції буде піднято найближчим часом. Власне, для цього існує і Конституційна асамблея, для цього ухвалено і вищеназваний закон. Однак далеко не факт, що вся ця процедура буде такою вже лінійною.

Давайте подумаємо. Якій інтерес президента? Очевидно, залишатися у власному кріслі якомога довше. Бажано, аби не було жодних виборів, щоб не відволікатися від свого насиченого розвагами життя. У чому інтерес середньостатистичного депутата? Те саме. Він хоче сидіти у своєму кріслі (фізично чи номінально) якомога довше. За крісло він заплатив чималі гроші, а тому хотів би, аби це щастя не закінчувалося ніколи.

Тепер пригадаймо кілька цікавих прецедентів із недалекого чи не дуже далекого минулого.

Наприклад, коли востаннє у нас формувалася конституційна більшість? Це було тоді, коли влада та більшість опозиції у єдиному пориві ухвалили нинішній закон про вибори народних депутатів. Той самий закон, який, як з’ясувалося пізніше, позбавив опозицію законної перемоги на виборах та неодмінної парламентської більшості.

Як тоді пояснювали своє голосування опозиціонери? Правильно. Вони казали, що цим вони врятували Україну від ще гіршого закону. І це при тому, що їх голосування взагалі не було потрібне!

Що завадить і у новому парламенті сформуватися конституційний більшості у приблизно такому самому складі, аби “врятувати Україну” від чогось страшного?

Далі, згадаймо приклад проголошення референдуму президентом у 1996 році, аби затвердити текст Конституції, який не могла ухвалити Рада. Тоді це призвело до відомої конституційної ночі, під час якої перелякані депутати таки схвалили Основний закон.

Третій прецедент. Коли відбувся конституційний переворот 2010 року і було повернуто стару редакцію Конституції, то перед депутатами стала реальна проблема того, що і їх повноваження можуть скоротитися на рік. Тоді вони дуже оперативно та без особливих проблем ухвалили зміни, згідно до яких продовжили свою діяльність на рік. Цим вони показали, що для того, аби довше зберегти власний статус, вони готові на будь-які компроміси.

Отже, те, що проходило раніше, може бути використане і у майбутньому. Себто: 1) референдум може бути використаний як привід для активізації конституційного процесу у парламенті; 2) факт його проголошення може виправдати створення конституційної більшості та ухвалення певних рішень спільними зусиллями влади і опозиції; 3) чинником появи такої більшості цілком може бути перспектива продовження повноважень самих депутатів.

Приміром, розроблять якийсь проект Конституції, де буде передбачено державний статус для російської, президент проголосить референдум із його ухвалення, а парламент “врятує” від нього країну, ухваливши нову редакцію Конституції, де повноваження центральних органів влади можуть бути приведені до російського стандарту (7 років). Або вигадають що ще.

Думаю, що у цьому закону найголовніше те, що у суспільстві проголошені кілька тез (і проголошені українськими опозиціонерами): 1) будь-який референдум – на руку президенту; 2) його проголошення – шлях до безмежної влади глави держави.

Однак реально набагато зручніше та простіше будь-які рішення приймати через парламент.

Кілька сотень депутатів набагато простіше купити, ніж кілька десятків мільйонів громадян. При обговоренні у парламенті все вирішується спокійніше та швидше. А якщо парламент доповнити Конституційним Судом – то це взагалі рецепт від будь-яких проблем. Навіщо ще сюди, у цю відлагоджену систему мішати якийсь там народ із якимись референдумами?

Однак на основі закону можна спокійно блефувати, тиснути, вибудовувати дивовижні коаліції, які будуть обґрунтовуватися загрозами референдуму.

Тому я не сумніваюсь, що у наступні три роки буде дуже багато говорити про референдуми, будуть навіть видавати укази про їх проведення. Але дуже сумніваюсь, що хтось реально збирається його проводити. Це дуже трудомістка та дорога справа. Навіщо і кому потрібні такі проблеми та витрати?