Виробництво політичних ілюзій

Іллюзіоністи у високих кабінетах

Скандал довкола “підписання договору про інвестиції у будівництво LNG-терміналу із потужним іспанським інвестором” показав, що українська сторона уклала домовленість на понад мільярд невідомо з ким, сама заплуталась у тому, з ким і що вона підписувала, та плутає покази, посилаючи на технічні непорозуміння. Крім того, остання версія ситуація виявилася такою, начебто від імені потужної іспанської компанії підписав незрозумілій фрілансер-консультант, який на них не працює, а лише щось там радить, і “сам вирішив, що може підписати документи”. Як казав відомий парламентський диригент: “Оцініть красу гри!”

Угоду понад на мільярд від імені потужної іноземної компанії підписує той, хто навіть не є її співробітником, сама компанія ні про що не знає, але урядові кола вже видають переможні реляції.

Загалом, нічого дивного у цій ситуації немає. Це ніякі не випадковості або недоопрацювання окремих діячів. Ні, це така система роботи, заснована на масовому виробництві ілюзій та уявних образів.

Просто у даному конкретному випадку персональне нахабство та самовпевненість примусили суб’єктів припуститися низки помилок: 1) оголосити реальну назву відомої корпорації, що реально існує. Звісно, остання, до якої одразу виникла увага з боку ЗМІ, була просто вимушена якогось реагувати та все спростовувати; 2) показати у ЗМІ репортажі про захід,із оприлюдненням знімків, відео та прізвищ учасників, що дозволило журналістом одразу співставити факти та знайти у них нестиковки.

Очевидно, бажання публічно заявити про те, що вдалося досягнути бодай якихось успіхів, зіграло у даному випадку злий жарт.

Працювали б як завжди, тихо укладаючи мільярдні договори із маловідомими фірмами, що зареєстровані на прибалтійських бомжів, і, мабуть, такого гучного скандалу б не було. А так…

Але що робити, коли на виробництві ілюзій та створенні видимості побудована уся українська політика? І, у першу чергу, зовнішня політика? Як тут не сплутати власні вигадки та дійсність, коли тебе ніщо окрім вигадок не оточує?

От, приміром, з’їздив наш шановний президент на Генасамблею ООН,там вистояв чергу і сфотографувався із президентом Б. Обамой. Так само як і всі інші представники країн. Приблизно так само, як діти у Діснейленді фотографуються із Мікі Маусом. А українська влада уже називає це зустріччю із президентом США, під час якої відбувся обмін думками.

Один і той самий міст можна відкривати тричі. Потім відкрити ще кілька разів. Потім відкрити майже остаточно. Після чого ще трохи повідкривати, і з’ясувати, що на продовження добудови потрібно  ще 100 млн. гривень.

Спершу увесь передвиборний період розповідати про те, що “руїну подолано”, а потім визнати, що руїна тільки починається.

Спочатку обіцяють підвищення заробітних плат, а потім з’ясовується, що і ті, які вже є, регіональна влада має випрошувати за якимись особливими, невідомими процедурами.

Воюють із даними Держкомстату, стверджуючи, що інвестиції за два роки подвоїлися.

І все це на тлі традиційної для нас показушності та схильності до будівництва “потьомкінських селищ”. Із миттям асфальту перед візитами прем’єра, звільненням тих, хто думає щось сказати про реальний стан справ у країні, інформуванням робітників про те, яку зарплату вони насправді одержують.

І т.д. і т.п…

Фактично, виробництво ілюзій – це і є основний вид діяльності української влади. Вони продукуються просто в промислових масштабах.

Тому нічого дивного немає в тому, що останнім часом вони видаються все гірше і гірше, факти все гірше в’яжуться між собою, а глядачі помічають усі ті мотузки, за допомогою яких фокусники демонструють чудеса левітації.

У будь-якої ілюзії має бути бодай якийсь зв’язок із реальністю, відправна точка, за яку можна було б зачепитися. У даному випадку такого зв’язка просто немає. Інформація існує окремо, виступи політиків - окремо, а дійсність –  теж окремо. І особливого зв’язку між ними немає. Так, невеличкі точки дотику та перетину.

А якщо ти живеш у вигаданому світі,то навіть логічну та продуману неправду вигадати важко…