Чому закон про референдум не має жодного відношення до демократії

Деякі загальні міркування

Ухвалення Верховною Радою та підписання президентом закону “Про референдум” викликало неоднозначну реакцію в Україні.

Дехто з політиків одразу встиг це проголосити черговим кроком до реалізації народовладдя, і навіть намітив програму для майбутніх референдумів. Дехто ж одразу виголосив думки, що таким чином влада планує легітимізувати свої сумнівні з законної точки зору кроки.

Проте, загалом, сама ідея прямого народоправства через референдуми залишається у суспільстві досить популярною Причини цього є досить зрозумілими.

Дійсно, що може бути більш демократичним ніж пряме волевиявлення народу? І хто проти цього може протестувати? Тому, зрозуміло, коли спитати на вулиці громадян про те, як вони ставляться до ідеї проведення референдумів із певних важливих державних питань, то не треба бути пророком, аби передбачити ствердну відповідь.

Однак за подібними міркуваннями криється не надто виразна, але помітна навіть неозброєним оком демагогічна пастка.

Власне, будь-яка відповідь прямо залежить від постановки питання. І ще від того, які альтернативи пропонуються.

Те, що вас хтось про щось питає, щем зовсім не означає, що ви справді чимось управляєте. Править швидше той, хто наділений можливістю самі питання формулювати та ставити перед кимось.

Уявімо собі ситуацію. Начальник в’язниці збирає своїх “підлеглих”, та пропонує їм висловитися голосуванням щодо питання, чи хочуть вони одержати повну порцію баланди, чи лише половину. Звісно, вони обирають першу альтернативу. Після чого, начальник має всі підстави проголосити, що “меню затверджене у всенародний спосіб, шляхом голосування усього колективу”. Формально це буде правильно, але змістовно… Змістовно все залежить від того, хто визначає питання та які альтернативи закладає.

Далі, хто і як безпосередньо формулює рішення, які мають ухвалюватися референдумом?

Закон стверджує, що це ніхто інший, як сам народ. Очевидно, усі ті 3 млн. громадян, які мають все це скріпити своїми підписами.

Чи дійсно три мільйони громадян можуть розробити текст Конституції або Закону?

Як ви собі це уявляєте? Виходить умовний Іван Іванович на площу, і починає виголошувати свої пропозиції, Петро Петрович – свої і т.д.?

Звісно, що референдум сам нічого не приймає та не розробляє, він лише затверджує прописані кимось рішення. І цей хтось може бути або індивідом, або колективним органом, але явно не усіма виборцями. І навіть не їх помітним відсотком, бо написати текст конституції або закону у ході зборів на стадіоні-стотисячнику просто фізично неможливо.

Таким чином, це означає, що хтось може написати, наприклад, нову редакцію Конституції, зібрати належну кількість підписів, винести новий текст на референдум та одержати суспільне схвалення. В теорії.

Однак для такого схвалення не потрібне повне прочитання та уважне розуміння самого тексту. Достатньо однієї цікавої та популярної норми (заборони продажу землі, державного статусу для російської мови), яку можна “розкручувати через ЗМІ”. Але проголосують не за одну норму, а за повний текст, який розробив невідомо-хто і невідомо з якою конкретною метою.

Приміром, та сама Конституційна асамблея, створена одноосібно діючим президентом. Новий закон відкриває для неї (і для подібних структур) можливість підмінити собою парламент у конституційному та законодавчому процесі.

Фактично, це означає можливість створення іншого законодавчого центру, що ніким не обирається та не відповідає перед суспільством.

Мабуть, президент таким чином “збиває пиху” з депутатів, та, одночасно, зменшує ціну за їх “послуги”. Мовляв, не захочете робити те, що треба, проведемо усе через референдум.

Можна сказати, що тут немає жодних проблем. Мовляв, якщо комусь не подобається президентська асамблея, то можна створити власну. Та хоч 10 таких асамблей можна створити.

Але автори закону це самі чудово розуміли, тому вибудували цілу запобіжну систему.

В новому законі, начебто, все чудово. Висувати ініціативи для референдуму може лише безпосередньо сам “народ”. Щоправда, для цього треба набрати усього лише якихось 3 млн. підписів, розподілених у певній пропорції по регіонам. Але й це не все.

Згідно до п. 8 ст. 22 закону, питання, що виносяться референдум мають бути перевірені на конституційність та відповідність законам України (!!!) Президентом та ЦВК. А це вже взагалі повний абсурд. Як відомо, у нас є спеціальний орган конституційної юрисдикції, який і називається, власне, Конституційним Судом. Ну гаразд, участь Президента у визначенні конституційності положень ще якось можна обґрунтувати, згадавши, що він є гарантом основного закону. АЦВК тут до чого, на підставі чого вона визначатиме Конституційність?

От і виходить цікава ситуація. З одного боку в законі повно гучних декларацій про те, що воля народу єдине джерело законодавства, що будь-яке рішення народу – загальнообов’язкове. Але навіть на етапі постановки самих питань вже є потужний фільтр – президентська канцелярія, яка і буде безпосередньо вирішувати, що питати можна, а що ні.

Як думаєте, чи підтвердить законність президент референдуму, що бодай у чомусь буде загрожувати його владі? Чи видасть він указ про референдум, рішення якого будуть для нього невигідними? Питання ці носять риторичний характер та мають лише одну відповідь.

Згідно до діючого законодавства в Україні може бути проведений лише референдум в інтересах президента та його оточення.

Підсумуємо. Діюче законодавство про референдум: 1) залишає незрозумілим, хто може формулювати рішення референдуму; 2) не дозволяє виносити на референдум рішення, окрім вигідних президенту.

Все це дозволяє маніпулювати громадською думкою та впливати на політичний процес, але до демократії до цього так само далеко, як і до місяця.

Чи означає це повне заперечення мною ідеї проведення референдумів? Зовсім ні.

Але перш за все треба з’ясувати для себе кілька простих істин. Перш за все, що референдум не є тотожнім до народоправства, і що наше законодавство про референдум – не тотожне до референдуму як такого.

Якщо ми це збагнемо, то одразу уникнемо низки проблем та питань.

Думаю, що однією із ключових задач для поступального розвитку України у найближчий час має бути розробка та впровадження в життя законодавства про місцеві референдуми, які могли б проводити громади міст та інших насалених пунктів, адмін. одиниць із найбільш важливих для них питань.

В чому перевага місцевих референдумів? Вони стосуються питань, з  якими кожен стикається повсякденно, а не якихось абстракцій державного будівництва. Сумніваюсь, що середньостатистичний громадянин може надати кваліфіковану відповідь щодо того, чи має бути у нас президентська чи парламентарна республіка. А от про те, чи слід проводити лінію трамваю, він зможе цілком компетентно висловитись.

Подібні рішення мають бути обов’язковими для органів місцевого самоврядування, процедура збору підписів та проголошення референдумів - чітко прописана та придатна для практичної реалізації. Широке проведення місцевих референдумів дозволить: 1) громаді впливати на діяльність корумпованих та мало дієвих органів місцевого самоврядування; 2) стане школою для громадянського суспільства та основою для перетворення населення на громадян. Якщо суспільство звикне до місцевих референдумів, то це буде першим кроком для того, щоб переходити до широкого вживання у політичній практиці і загальнодержавних референдумів.

Як на мене, то у проведенні останніх існує одна суттєва проблема, яку я вже дещо позначив вище. Народ може лише підтримати або відхилити рішення, але не сформулювати його. Очевидно, будь-який документ або будь-яке рішення, перед тим як бути винесеними на всенародне схвалення, мають бути кимось виписані. І тут виникає серйозна проблема, оскільки це право можуть привласнити різні самозванці-асамблеї.

Як на мене, то суб’єктом розробки рішень може бути лише всенародно обраний представницький орган. Парламент або спеціально обрані установчі збори. Лише той, хто обраний суспільством загалом, може прописувати від його імені рішення.

За таких умов, як на мене, найкращим призначенням для всенародного референдуму може бути підтвердження або відхилення ухвалених парламентом рішень (законів, кодексів, змін до Конституції).

Приміром, якщо закон викликає найбільше проблем при ухваленні, містить багато неоднозначних відгуків та провокує суспільне напруження, то винесіть його на референдум, і рішення суспільства буде остаточним. Але пер децим його мають розробляти не чиїсь придворні асамблеї або збори товариств мисливців та рибалок, а спеціально для цього сформований всенародно орган.

А поки що наше законодавство про референдум має таке ж відношення до демократії, як наш президент – до поняття “глава держави”, Верховна Рада – до поняття “парламент”, а український суд – до поняття “право”.