Прем’єр Азаров як фактор формування нової більшості

Або як депутати будуть “розписуватися кров’ю” у вірності Гаранту

Отже, логічне коло української політики замкнулося. Президент знову подав до парламенту кандидатуру М. Азарова на пост прем’єра. Таким чином, невдовзі Микола Янович має усі шанси стати власним ”попередником”, а ми лише змушені спостерігати за тим, чи не стане подібна логічна суперечність причиною колапсу Всесвіту. А якщо не стане, то чи буде він здійснювати на самого себе напади під час публічних виступів.

Водночас, подібний розвиток подій не може не залишити ряду питань. Перше з них: яка була потреба відправляти прем’єра у відставку, аби подавати його кандидатуру на розгляд новому складу парламенту? Адже за діючим Основним законом переобрання парламенту не обумовлює відставки уряду.

То навіщо було влаштовувати цю виставу? Президент міг просто не відправляти прем’єра у відставку, але зробив це з якоїсь причини.

Перша версія, яка спадає на думку – хтось дійсно розглядав можливості заміни прем’єра, але в останній момент “передумав”. Але вона виглядає досить слабкою, адже вірити, що нинішній президент може знайти когось кращого за діючого/колишнього/майбутнього прем’єра – це утопія. Єдиний критерій, за яким у нас підбирають голову уряду, це лояльність та відсутність натяку на небезпеку з його боку по відношенню до президента.

І Кучма, і Ющенко, і Янукович почали всерйоз претендувати на президентство після того, як побули прем’єрами, були відправлені у відставку, очолили опозицію та перемогли на президентських виборах.

Чи потрібно президенту виховати собі чергового непланового спадкоємця у такий спосіб? Навряд чи. Нинішній прем’єр ніколи не висловлював жодних особистих амбіцій, лояльно виконував усі доручення. Крім того, у нього є одна дуже позитивна риса – з нього кепкують більше, ніж із самого президента. Думаю, у очах останнього це дуже великий плюс.

Теоретичною альтернативою Азарова міг би бути хтось уже настільки “свій”, що далі й бути не може. Приміром, то же Арбузов, чиє призначення, звісно, було б повним абсурдом, але у нашому царстві абсурду ніщо вже нікого не дивує.

Що ж до політиків, які більш-менш бодай теоретично виглядають серйозними, то президент не самогубця, аби пропонувати їх кандидатури в очільники уряду.

Повертаємось до першого питання. У чому смисл усіх цих дій, якщо ніхто і не думав змінювати прем’єра?

Думаю, відповідь на це питання можна одержати, якщо прослідкувати особливості формування більшості у новому українському парламенті.

Перше, що необхідно відзначити, формується вона складно, і її, фактично, до цього часу немає. Що дозволяє про це говорити? Не зважаючи на численні заяви провідних регіоналів про 226 підписів на заявах депутатів, які нібито вже вишикувалися у чергу, аби вступити у фракцію ПР?

Відповідь гранично проста. Це голосування за бюджет старим складом парламенту. Судячи із самого тексту, за його ухвалення “відпрацьованому депутатському матеріалу” довелося заплатити чималі гроші, аби вони підтримали бюджет. Навіщо це було б робити, коли б була більшість у новому парламенті? Така сама дієздатна, як і у минулому?

Значить, якщо довелося викинути чималі суми на старих депутатів, то це означає, що нових депутатів ще не загнали у “стійло” у потрібній кількості.

Останнє також цілком зрозуміло. Усвідомлюючи значимість свого голосу, депутати, яких не вистачає до 226, намагаються будувати власну гру, аби продати свій мандат якомога дорожче. Тим більше, що серед потенційних покупців десь недалеко можуть знаходитись і представники “дружніх північно-східних держав”, яким би не завадило впливати на українську політику напряму, маючи власну фракцію.

Що небезпечно у цьому для влади?

Перш за все, це зменшення контрольованості парламенту, де, як відомо, зараз може не існувати парламентської більшості як інституту.

Звісно, більшість можна сформувати із тими ж депутатами КПУ, але це означатиме, що з ними слід буде ділитися. Чимось фінансово рівним до митниці, а цього робити не хочеться.

Тому краще сформувати однопартійну більшість, але депутати, схоже, не сильно рвуться продаватися одразу, очевидно, розраховуючи “торгувати картками” під час кожного голосування.

Але одне з перших голосувань має розвіяти їх сподівання, адже вони будуть повинні проголосувати за прем’єра Азарова.

Голосування за Азарова-прем’єра – це краще ніж підпис кров’ю на договорі із Дияволом. Проголосував депутат, взяв на себе відповідальність – і все, більше він нікуди вже не подінеться. Буде прив’язаний до влади і ПР.

Наступний крок - картка у партійному фонді. До речі, особисто я не вірю, що особисте голосування депутатів протримається у нинішньому парламенті задовго. Недарма його внесли у пакеті із забороною блокування трибуни. Достатньо внести черговий провокаційний проект, як трибуна буде заблокована, і всі норми перестануть бути дієвими.

Фактично, голосування за прем’єра у даному випадку – це як факт кругової поруки кримінального угрупування, де разом чинять щось протизаконне, аби кожен у подальшому розумів, що поза їх групою на нього чекає покарання.

Одіозність кандидатури тільки підкреслює, що вибір робиться свідомо та незворотно. А далі навіть формально більшість оформлювати буде не треба. Нікуди вони вже не подінуться. Не до опозиції ж вони з таким багажем підуть? Відповідно, і у гру “наречена, що обирає собі чоловіка”, вони грати більше не зможуть.

Тому, фактично, внесення старої/нової кандидатури прем’єра до парламенту – це вимога від ймовірної більшості розписати кров’ю у власній лояльності.