Атракціон смішного холуйства

Багно та князі із Кабміну

Звеличення першого віце-прем’єра Арбузова  - це найкращий символ того, як саме функціонує українська деспотична політична система, де воля однієї персони або кількох людей, що доходить у своїй абсолютності до меж відвертого самодурства та виходить за них, підміняє собою залишки розуму.

Чи знав хтось про існування цього пана до 2010 року?

Очевидно, це були лише його рідні та друзі, але тепер він формально – друга особа в уряді, яку готують до того, аби найближчим часом стати першим.

Чим цікава ця ситуація?

Вона повною мірою відображає у собі усю ту гнилість, духовну та інтелектуальну злиденність політичного класу, який в українських умовах можна назвати “елітою”.

Отже, що ми спостерігаємо? Після того, як усі збагнули звеличення видатного “банкіра родини”, як усі побачили, що це все найближчим часом може трансформуватися у зайняття ще більших постів. Відповідно, усі одразу кинулися висловлювати свою найщирішу шану своєму майбутньому “володарю”.

От, приміром, не встиг С. Арбузов зайняти свій пост, як начебто затятий політичний опонент діючої влади, “політичний біженець” і “опозиціонер” Данилишин поспішив висловити йому настільки вірнопідданське привітання, що аж стає гидко. Нахвалює професіоналізм Арбузова той, хто не може за займаними посадами, досвідом та професіональною підготовкою не розуміти те, що ціна цьому професіоналізму – близькість до родини президента. Розуміє, але продовжує старанно вихваляти, що цілком зрозуміло. Мабуть, думає він у цей момент про те, що “пан” займе високий пост незабаром, і, можливо, не забуде і про свого “смиренного раба”. Може, і поговорить із іншим близьким до Сім’ї суб’єктом, що займає пост генпрокурора. У будь-якому випадку, бюрократичний принцип, згідно до якого слід вчасно вилизувати потрібні чоботи, дотримано повністю.

Звичайно, не могли забути про факт такого видатного кар’єрного зростання і у рідній фракції фігуранта. Зокрема, один із найвідоміший тамтешніх депутатів п. Чечетов запропонував нагородити п. Арбузова орденом. Не більше і не менше. Настільки його захопили досягнення “ясновельможного пана” під час роботи у Нацбанку. Тут теж мотив прозорий – слід встигнути сподобатись майбутньому пану до того, як він підніметься ще вище, аби його голос не загубився у загальному хорі істинних шанувальників. А то не дай боже, не встигнеш вчасно висловити свою щиру шану, і що тоді? Прощавай парламентське диригування!

Загалом, обов’язкові вихваляння усьому уряду загалом та його головним фігурантам – це загальновизнаний ритуал у межах правлячої команди. От деякі, найбільш типові зразки: про уряд професіоналів та більш ефективний уряд. Звісно, можна трохи іронізувати з цього приводу. Зокрема, щодо того, що заважало сформувати більш ефективний уряд два роки тому? Адже фігурнати усі були в наявності. І на підставі яких критеріїв міністрів визначають як професіоналів? Професіоналами чого конкретно кожен з них є? Королевська, приміром? Мріяння? Але таких професіоналів у кожному під’їзді – ешелон можна набрати.

Але не будемо занадто суворими. Адже перед тими, хто робить подібні висловлювання, стоїть нелегка задача: хвалити тих, про кого нічого доброго не згадаєш, але хвалити мусиш.

Великому кораблю – велике плавання, а великому начальнику – великий кабінет. Мабуть, саме такими міркуваннями керувалися у Кабміні, коли вирішували переобладнати під нового керівника цілих 5 кімнат. Їх теж можна зрозуміти – слід турбуватися про комфорт та гарне самопочуття їх майбутнього повелителя, який, можливо, не забуде колись і про них. У даному випадку кабінет – це не стільки необхідність, скільки статусна річ. У кого він більший – той найважливіший. Всі повинні відчувати масштаб.

Звичайно, не міг не приєднатися до цього загального славослів’я і прем’єр діючий, який, користуючись нагодою, вказав на чудові перспективи свого нинішнього заступника, і також пообіцяв йому всебічну допомогу. Очевидно, щоб у останнього, коли сам Азаров піде на пенсію, залишалися про нього лише найкращі спогади. Пенсія-пенсією, але й сина треба в депутати прилаштувати, і про бізнес останнього потурбуватися. Тому хочеш або ні, але й не таких будеш вихваляти.

Звичайно, сам фігурант теж не міг втиратися та похвалити себе у цій ситуації всезагального обожнення, і теж похвалив себе. А що, не можна ж триматися осторонь загальних трендів?

От так, за милістю пана в кілька миттєвостей “ніхто” перетворюється на “Когось”.

Спостерігати за цим атракціоном небаченого холуйства смішно, огидно та гірко.

Смішно тому, що відомі та поважні у минулому політичні персонажі намагаються вислужитися невідомо перед ким, який не має ні реального досвіду, ні якихось досягнень. Не має взагалі нічого, окрім близькості до родини президента, і це достатньо для того, аби половина нашої “політичної еліти” влаштувалася в чергу, аби висловити йому свою щирішу повагу та визнання.

Думаю, що якби президент, спираючись на досвід римського імператора Каллігули, призначив в уряд коняку, то і у останньої би швидко виник справжнісінький фан-клуб серед чиновників, які би вихваляли конячу мудрість, розмах замислів та небачених розмірів розум. Експерти би писали про цього коня, як про найвидатнішого політика сучасності. Засновані у Кельні організації наших мігрантів проголошували б його особистістю року і т.д.

Практика вилизування чобота царського фаворита у всій красі.

Огидно тому, що, як показує досвід, безмежне холуйство та рабськість мислення притаманна на лише рядовим громадянам України. Їм, до речі, можна пробачити, враховуючи те, яке в них було життя, який досвід, яке виховання та яке оточення. Ні, нагорі все те саме, але ще у гірших формах. У гірших тому, що мова йде про досвідчених людей, які багато-чого досягли в своєму житті та, в теорії, мали б заслужити собі право на власну думку.

І що? А нічого. У фракції ПР, де повно колишніх міністрів, керівників потужних підприємств, партійної номенклатури та інших суспільних вершків, просування на перші пости невідомо-кого та за невідомо-які заслуги не тільки не викликало бодай якогось обурення чи здивування. Ні, всі радісно кинулися плазувати перед черговим фаворитом царя, сподіваючись, що це плазування бодай врятує їх від чогось гіршого. І до них приєдналися навіть політики, яких ця влада начебто змусила тікати закордон.

Тому це не і гірко, бо дуже мало у нас людей в керівництві, у яких є бодай якійсь натяк на власну гідність,не зважаючи на усі їх регалії.

Гірко тому, що показує усю глибину падіння нашого суспільства, в якому ніщо, ніхто і ніколи вже не дивує.

Новий уряд – це смачний плювок в обличчя українській громадськості. Його формування покликане донести громадянам, що будь-кого у нас можна зробити будь-ким без найменшого зв’язку із потребами та запитами суспільства, спираючись лише на волю того, хто призначає. Будь-кого можна зробити міністром будь-чого із абсолютно однаковим ефектом. Не важливо, чи розуміється новопризначений на чомусь – головне, аби він не забував, яка саме рука ввела та посадила його за стіл кабінету.

Реакція на все це неподобство провела чітку межу в українському суспільстві. Між  вільними громадянами, які розуміють, що над ними знущаються, і холуями, що готові співати славетні гімни цьому неподобству.

Враховуючи те, що більшість міністрів – абсолютно невідомі нікому персонажі, які жодним чином себе не проявили себе на високих постах, хвалити їх заздалегідь можуть лише відверті холуї.

Бодай за їх виявлення та за атракціон усього цього смішного холуйства ми і можемо подякувати ініціаторам цього шоу.