Стратегія війни проти реальності не працює у міжнародних відносинах

Або дещо про те, як українська влада вирішує проблеми на міжнародному рівні

Українська влада (у всіх її проявах та іпостасях) вже давно збагнула, що найкорисніша для неї стратегія спілкування із власним суспільством – робити вигляд, що нічого поганого не відбувається, ігнорувати будь-які закиди, робити здивоване обличчя за кожної нагоди.

Коротше кажучи, рішуче відкидати реальність у всіх її проявах, примушуючи своїх опонентів щось комусь доводити.

Це все, насправді, дуже просто.

Є якась проблема? Чудово, українську владу це анітрохи не злякає, оскільки у відповідь на будь-яку неприємність у неї заготована схема універсальної відповіді.

1. Проблеми немає. Невідомо-хто розповсюджує якісь чутки, що не відповідають дійсності. Ніхто і не думає впроваджувати нові податки. Це все вигадують якісь недоброзичливці. Є документи? Вони підроблені або неправильно інтерпретовані. Є заяви? Все це неправильно зрозуміли та пояснили і т.д.

2. Можливо, проблема є, але конкретний посадовець не має повноважень її розглядати, а того, хто може розглядати, немає у даний момент на місці, і взагалі – це проблема для колегіального обговорення та комплексного вирішення, а тому не слід поспішати із висновками.

3. Проблема є, але вона не виходить за межі затвердженої у графіках та таблицях середньостатистичної “усушки” та “утруски”, а тому не потребує додаткової уваги.

4. Проблема є, але вона була завжди, тому її, наче, і немає. Можливо, десь в інших країнах це і проблема, а у нас – суворі будні.

5. Проблема є, але її створили попередники. Своїми безвідповідальними діями вони щось там десь підписали або не підписали, а нинішній уряд лише змушений долати негативні наслідки, героїчно докладаючи усіх можливих зусиль.

6. Проблема була, але її перекрутили/подали у викривленому вигляді недоброзичливці. Насправді, нічого страшного немає, усе під контролем, усе чудово і т.д.

7. Проблема була, але все прораховано на далеку перспективу наперед, тому вже у наступному кварталі все буде вирішено, як записано у програмі роботи уряду, регламенті парламенту та задумано у геніальних роздумах про майбутнє України персонально президента.

Неважко здогадатися, що подібним чином можна реагувати на будь-що та будь-який проміжок часу, що і реалізується з успіхом в сучасних українських реаліях.

Але є одне ускладнення.

Та локшина, яку з успіхом можна вішати на вуха власному електорату, абсолютно не працює у сфері міжнародних відносин, де доводиться мати справу із серйозними гравцями, які чудово розуміють стан справ та власні інтереси.

І тут видатна робота одразу проявляється у всій своїй красі.

Для прикладу розглянемо ситуацію із сумновідомим газовим контрактом, який нинішньою владою із перших днів проголошено найгіршим та злочинним.

Добре, контракт злочинний та нелегітимний. Очевидно, що якщо ти це проголошуєш, то необхідно щось із цим робити.

Мабуть, шляхи є тільки два.

По-перше, це або домогтися зміни контракту у результаті переговорів із російською стороною. По-друге – розірвати його уході судового процесу в міжнародному арбітражі. За всього бажання інших шляхів не вигадаєш.

Другий шлях було одразу відкинуто, усі позови із Стокгольму відкликано досить давно. Отже, влада для себе залишила лише один шлях – шлях вимолювання поступок у Москви.

Добре, шлях обрано, але як почали діяти? Фактично, за останні два роки відбулося безліч візитів українського президента або прем’єра до Москви. Кожен з них проходив за стандартною схемою. Приїхали, щось поговорили, сфотографувалися і зробили підсумкові заяви. Український представник говорить, що вірить у продуктивну співпрацю, а російський, що умови газових контрактів залишаються незмінними їх слід виконувати, але можна переглянути співпрацю у рамках митного союзу.

Так було не один десяток разів. Візит, розмови, повернення до витоків.

Українська сторона одразу відмовилася від альтернативних шляхів, окрім переговорів, зрозумівши їх без результативність, продовжувала їх у старому режимі, робила оптимістичні заяви та намагалася усіляким чином засвідчити свою лояльність до Москви, не виконуючи, проте, ключові вимоги останньої щодо приєднання до Митного союзу.

Що маємо у результаті? Два роки – згаяно. Москва виставила рахунок у 7 млрд. за невідібраний Україною газ. Ще раз підтвердила, що ніякої зміни ціни на газ без вступу до Митного союзу не буде.

Що у відповідь на це заявляє Україна? Все те саме. Що вірять у вирішення непорозумінь і т.д. Такими темпами скоро у нашому МІД “довіряться” до втрати ГТС та багатьох інших чудових перспектив.

Що саме цікаве, про перспективи пред’явлення рахунку у 7 млрд. було зрозуміло ще роки тому, однак українська влада показово ігнорувала проблему, рапортуючи про зменшення споживання газу.

Ховаючись від проблем, роблячи оптимістичні заяви, ігноруючи реалії вони завели країну у глухий кут. Чому? Тому що традиційні прийому у міжнародних відносинах не працюють. Там нікого не хвилюють попередники, всім байдуже, скільки ти працюєш над вирішенням проблеми, чи є ти оптимістом, чи ні. Є проблема, і вона або може бути вирішена, або ні. І публічний есканізм у цій ситуації лише може поглиблювати кризу, а не вирішувати її.

А у нас як вийшло? Із двох можливих варіантів найперспективніший було одразу відкинуто, а на шляху реалізації другого варіанту заблукали серед трьох дерев, постійно повторюючи при цьому, що вірний шлях ось-ось буде знайдено.

Але не тільки не знайшли цей шлях, але й зайшли у такі нетрі, вихід із яких виглядає досить малоймовірним. І тут уже як би ти не ігнорував реальність, але вона все одно тебе наздожене.