Опозиція - ворог самій собі?

Деякі міркування щодо майбутніх виборів Київських органів самоврядування

Перш ніж викладати будь-які міркування, слід зробити деякі суттєві зауваження щодо майбутніх виборів до Київради та столичного міського голови.

Враховуючи статус Києва, дислокацію у ньому органів центральної влади, а також резонанс подій у київській політиці для загальноукраїнського контексту, не можна не відзначити, що ці вибори будуть головною політичною подією аж до президентських виборів.

Якщо т.зв. “опозиція” планує справді змінювати в Україні владу, то найочевидніша ключова точка на цьому шляху – перемога на виборах місцевого самоврядування і міського голови. Саме вона може і має бути початком “реконкісти” України.

Дана потенційна перемога:

1. Продемонструє (нарешті!) спроможність опозиціонерів бодай до якихось реальних перемог, чого їм поки що явно не вистачало. На даний момент усі їх перемоги носять, переважно, віртуальний характер, а тому нікого не переконують та не надихають. Але без перемог говорити про якусь мобілізацію суспільства на вибори президента не доводиться. Невдах ніхто ніколи підтримувати не буде, а від іміджу “лузерів” можна відмитися лише впевненими перемогами.

2. Створить у центрі країни альтернативний, політично-легітимний та правомочний центр політичної влади, який може зіграти не останню роль під час президентських виборів, коли, очевидно, саме Київ знову стане центром політичної вуличної активності. Коли постане питання про проведення акцій протесту та про інші політичні виступи, такий легітимний орган як Київрада у співпраці із обраним міським головою можуть зіграти вирішальну роль. Та й загалом, стати альтеративним центром ухвалення рішень у критичний момент.

3. Перемога на виборах у Києві буде непоганим дороговказом для численної дрібної та середньої бюрократії, для внутрішньої опозиції у структурах влади, в числі якої, очевидно, мають бути усі невдоволені перетворенням політики на справу однієї сім’ї, що ситуація може змінитися, і необхідно обережніше формулювати свою позицію на виборах президента. Це також буде сигнал для численних суддів, які, ухвалюючи будь-які рішення, тепер будуть тримати у голові перспективу того, що через невеликий проміжок часу конфігурація влади може змінитися. Коротше кажучи, атмосфера у політиці зміниться суттєво.

Загалом, перемога на виборах президента буде, у тому числі, куватися і на виборах Київради та Київського міського голови. Думаю, це повинен розуміти будь-хто. Так само як і те, що ніхто цю перемогу нікому не подарує, а її слід буде виборювати із максимальною концентрацією усіх можливих ресурсів.

Найголовніше, що вищеназвана перемога виглядає більш ніж реальною, враховуючи настрої, продемонстровані киянами на останніх виборах до Верховної Ради. Фактично, Київ зараз – ключовий осередок опозиційних настроїв у суспільстві. Не використати це – злочин перед виборцями та перед державою загалом.

Знову ж таки, абсолютно очевидно, як саме можна це все використати задля здобуття підсумкової перемоги сил, що називають себе опозиційними.

Фактори такої перемоги наступні: 1) єдиний політичний фронт та єдиний список узгоджених кандидатур; 2) єдиний, популярний та поважний киянами кандидат на пост міського голови; 3) узгоджені дії усіх суб’єктів опозиційних сил.

І вже тут починаються проблеми. Ще ніхто не встиг оголосити про проведення виборів, як уже починається дрібна боротьба між рівновеликими політичними гравцями-опозиціонерами. Європейська партія, не чекаючи інших, висуває у на пост міського голови свого лідера – М. Катеринчука. Не відстає від неї і “За Україну!”, яка вже також заявляє про майбутню участь у ще не проголошених наданий момент виборах.

На цьому тлі абсолютно нелогічно поводить себе керівництво самої опозиції, яке, в особі А. Яценюка, уже оголосило П. Порошенка основним після відмови В. Кличка претендентом на статус єдиного опозиційного кандидата в міські голови.

І тут виринає чергова проблема. Очевидно, опозиційні лідери після виборів 2012 року перебувають у плині ілюзій, що будь-хто, кого вони проголосять своїм кандидатом на виборах, неодмінно здобуде перемогу, спираючись на підтримку киян. Мабуть, вони забувають, що результати 2012 року в Києві стали можливими саме завдяки тому, що київський виборець виявився достатньо поінформованим про політичний процес, і кого-завгодно йому нав’язати не вийде.

Як на мене, то єдиний опозиційний кандидат П. Порошенко – це шлях для опозиції у нікуди. Абсолютно очевидно, що його висунення одразу надасть чудову можливість для цілої низки опозиційних лідерів другого ешелону проголосити свою участь у виборах на знак протесту проти “продажу місця єдиного кандидата”. А це перетворить єдиний фронт на цілу низку автономних партизанських загонів, які, звісно, ніколи не переможуть.

Крім того, київський виборець – зовсім не ідіот, і він прекрасно знає і політичне кредо, і політичні дії, і соціально-економічну роль П. Порошенка. Думаю також, що кияни все-таки мають якесь уявлення про логіку, а логіка їм може підказати лише наступне. З одного боку опозиція проголошує своєю метою “звільнення політв’язнів”, заради чого організує акції протесту та закликає виходити на них громадян, а з іншого боку – висуває кандидатом у мери столиці того, хто сидів у міністерському кріслі тоді, коли цих самих політв’язнів возили по колоніям.

Навіть мені не дуже ясно, чим конкретно кандидат П. Порошенко кращий за кандидата О. Попова? Думаю, і в плані політичних дій вони особливо відрізнятися не будуть, адже важко уявити мера П. Порошенко, який буде у чомусь протиставляти себе президенту В. Януковичу.

Ну і найголовніше. Виборцям буде ясно, що єдина заслуга П. Порошенка – його фінансовий потенціал, а це буде означати черговий приклад купівлі-продажу своєї підтримки лідерами опозиції. Себто, купівлі-продажу голосів самих киян. Багатьом громадянам сподобається, коли їх голосами торгують як насінням?

Тому я не знаю, як можна буде мобілізувати електорат прийти, та проголосувати за Порошенка. Тим більше, коли поруч із ним підуть десяток “справжніх опозиціонерів”.

Значить, підсумковий результат із стовідсоткового перетворюється на сумнівний. І роблять його таким самі керівники проекту. Не знаю, свідомо чи несвідомо.

Продовження такої самої лінії поведінки буде означати неминучу здачу Києва. Адже зрозуміло, що вибороти його можна буде лише у боротьбі, у якій влада не буде чекати, поки їй завдадуть поразки.

Якщо ж їм вдасться посадити у Києві на “княжіння” О. Попова, то це буде сигналом про повний контроль над ситуацією в країні. Як в такій ситуації хтось збиратиметься міняти діючого президента у 2015 року – для мене велика загадка.

Як на мене, то вихід із ситуації є гранично простим.

Опозиціонери проголосили акцію “Повстань Україна”, проводять численні мітинги і т.д. В принципі, сам формат виглядає далеко не однозначним. Збирати десь на периферії громадян та водити їх по вулицям – якось це не надто нагадує поки що революцію.

Проте, якщо така акція проголошена і кінцевою метою визначена ледь не революція, то чому тоді ціла низка представників опозиційного депутатського корпусу займаються взаємними обвинуваченнями у пресі та інших ЗМІ? У той самий час, коли вони, як лідери, просто зобов’язані вести народ на барикади у перших рядах?

Проголосили акцію протесту? Ось нехай вона і виявить справжніх лідерів. Нехай потенційні кандидати у мери там, серед людей і проявляють себе. І хто найкраще себе проявить як організатор, лідер, оратор, того нехай і висувають у мери. Той же, хто відсиджується за кордоном або займається у цей час дрібними провокаціями, той нехай шукає для себе інші політичні можливості.

Шановні лідери опозиції, ви закликали народ виходити на вулиці? Отож закличте виходити туди і власних депутатів. Усіх до одного. І дайте принципову оцінку тим, хто не захотів приєднатися до вашої акції. Немає на вулиці? Не можеш претендувати на кандидатство!

Далі, прозоро та на основі зрозумілих критеріїв оберіть собі кандидата у мери, який би дійсно користувався авторитетом у киян та міг розраховувати на перемогу.

Паралельно з цим внесіть бодай якусь дисципліну у ваші ряди. Розберіться з численними автономістами-розкольниками, організуйте їх у єдиний фронт, і тоді вже, спираючись на цю силу, звертайтеся до людей.

Так ви я покажете себе як лідерів, які можуть вести суспільство.