Блокування парламенту остаточно себе вичерпало

Або дещо про методологію опозиційної боротьби

Останні події, що відбуваються довкола ВР, показують, що традиційна методологія боротьби, яку сповідує нинішня українська парламентська опозиція, зайшла у стан системної кризи.

Зокрема, традиційний метод блокування парламенту себе остаточно вичерпав та не має найменших перспектив.

Нагадаю логіку розгортання подій. Позавчора опозиція збирає киян, аби примусити ВР нарешті ухвалити рішення про проведення виборів у Києві. Не зважаючи на це, парламентська більшість спершу затягувала ухвалення відповідного рішення, а згодом – відмовилася його ухвалювати.

У відповідь на це опозиція традиційно заблокувала роботу парламенту.

Блокування як метод боротьби був логічним тоді, коли мова йшла про внутрішньо-парламентські процедурні питання (наприклад, як голосування особисто депутатами), які не можуть бути вирішені поза стінами парламенту і справедливість вимог є очевидною для всіх.

Що тепер? Тепер ПР стверджує, що вони не проти виборів у Києві, але чекають на рішення КС. Гаразд, буде рішення КС, і що тоді будуть блокувати опозиціонери?

Більше того, вони ще додумалися доповнити цілком законні та справедливі вимоги оголошення виборів у Києві домаганнями відставки уряду та скасування пенсійної реформи. Вони б іще сказали, що будуть блокувати парламент до того часу, поки не піде у відставку президент. Ясно, що він у відставку не піде, а, значить, блокування можна згортати?

І от тепер чергове блокування… Що це дало опозиції? Традиційно це не дало нічого. Взагалі, важко уявити, що більшість вдасться якимось чином налякати або примусити до дій за допомогою подібних блокувань. Тим більше, що загальна схема будь-якого блокування виглядає приблизно так: “заблокували і рішуче погрожують – торгуються – розблоковують”. Оскільки подібна схема застосовувалася вже не один десяток разів, сприймати серйозно це вже неможливо.

Далі, що дало блокування парламенту більшості? Дало воно дуже багато.

По-перше, вчорашній день, котрий мав би пройти у парламенті у обговоренні питання про вибори у Києві, перетворився на бенефіс окремих депутатів із більшості, котрі викривали “сніжкових терористів”. Таким чином, псевдо-подія підмінила і витіснила реальні суспільно-значимі питання. Як, очевидно, це хтось і планував. А опозиція у той самий час блокувала парламент… Стратегічна ініціатива – втрачена. Втрачена можливість обговорити ефективність дій київської влади у критичній ситуації. Втрачена можливість виголосити киянам перспективи не проведення виборів у відведений законом час. Коротше кажучи, втрачений намарно цілий день.

По-друге, все це створює чудові можливості для більшості переводити суспільну дискусію у площину боротьби із непрацюючим парламентом, який все послідовніше займає у офіційній пропаганді місце “попередників”. Суспільству навіюється ідея, що всі проблеми від того, що якісь диверсанти блокують парламент, і на даний момент для декого із громадян дана версія виглядає цілком обґрунтованою. Принаймні, фото заблокованої президії ВР це тільки підтверджують. Особливо вигідно на цьому тлі просувати стару як світ, але популярну у нас до цього часу ідею про доброго царя та злих бояр.

По-третє, це створює ідеологічне підґрунтя для можливого конституційного перевороту, який вже проголошується деякими депутатами-регіоналами через механізм референдуму. Ясно, що вони активно будуть поширювати ідеї про поганий парламент, який заважає втілювати у життя ідеї “покращення”, і який має бути замінений новим парламентом, який, очевидно, також буде покликаний забезпечити безпроблемне переобрання нинішнього президента.

По-четверте, збулася нарешті мрія АП. Парламент вже непросто ручний та слухняний. Він – придворний. Визначена заздалегідь кількість депутатів збирається разом, усіх чужих на засідання не допускають, обговорення дуже “конструктивне” (тобто жодної альтернативної думки ніхто не почує), і все це подається як засідання офіційного українського парламенту. Хіба не чудово?! Думаю, і президент у такий “парламент” прийшов би із задоволенням. Крім того, ці події нарешті дозволили зігнати депутатів у парламентську більшість. Тепер вона нарешті оформилася, і ті, хто опинився у альтернативному залі засідань, вже не зможуть грати на два фронти. І все це зроблено так, ніби ніхто і не планував жодних переворотів заздалегідь, а їх просто примусили до цього. Як казав один живий класик нашого парламентаризму: “Оцените красоту игры”.

Що дало воно опозиції? Не дало нічого. Мабуть, і не могло дати нічого. Від подібних ініціатив так і тхне кризою ідей та безвихіддю.

Що опозиція має робити?

По-перше, перестати займатися дурнею та зрозуміти, що доля країни на даний момент вирішується не в кабінетах, а в суспільстві. І все залежить від того, що саме буде суспільство робити. Блокування трибун нашого опереткового парламенту або позови до не менш опереткових судів – це не метод, а імітація бурхливої діяльності. Сурогат, який пропонується суспільству аби показати, що вони щось роблять. Нічого особливо значимого у парламентській трибуні немає. Заблокують її – вони підуть до іншого залу, будуть голосувати у кабінеті президента по телефону, на що їм видасть дозвіл сам Конституційний Суд, після чого все це буде затверджено на якомусь черговому референдумі. І так до того часу, поки вони не наштовхнуться на опір суспільства.

По-друге, збагнути, що для того, аби суспільство перейшло до якихось дій, з ним потрібно спілкуватися, пояснювати свої кроки, мотивувати до активної підтримки. Поки що у нас не так багато альтернативних каналів політичної комунікації, але, очевидно, необхідно їх використовувати. Якщо парламент не може бути генератором законів, то він, принаймні, може бути засобом комунікації із суспільством. І, що важливо, засобом комунікації із тими верствами, які не мають уявлення про фейсбук і твіттер, але наділені таким самим правом голосу, як і інші. Зокрема, це традиційні глядачі ТРК Рада – пенсіонери, а також мешканці сільської місцевості, котрі можуть прослуховувати депутатів по радіо. Якщо поки що залишається канал, то його, очевидно, слід використовувати, перетворивши кожен виступ депутата на серйозний заклик, звернення до громади.

По-третє, якщо вже домоглися впровадження персонального голосування, то використовуйте це. Публічно боріться із кнопкодавством, викривайте антинародну природу законопроектів, оприлюднюйте інформацію про махінації на найвищих урядових рівнях. Тримайте ініціативу у обговоренні усіх питань. Саме так і має працювати будь-яка нормальна парламентська опозиція. Мізками і голосом, а не ногами, бо щоб вони там не робили, все це не має найменшого значення до того часу, поки не знайде відгуку у громади.

Хочете активних дій? Теж є варіант, і він – загальновідомий. Складайте мандати, домагайтеся дострокових виборів, ведіть на них народ. Покажіть, що за місця у парламенті ви тримаєтесь менше, ніж прагнете змін. І люди підуть за вами.

А дитячі ігри з блокуваннями мають завершитись.