Безмовний планктон чи сліпа влада? Страйки, яких в Україні нібито не буває

За офіційними даними в Україні у 2012 році не було страйків. За даними незалежних дослідників їх відбулося аж 42. То звідки беруться страйки в Україні і чому вони не потрапляють в поле зору влади?

За офіційними даними в Україні у 2012 році не відбулося жодного страйку. За даними незалежних дослідників їх відбулося аж 42. То звідки беруться страйки в Україні і чому вони не потрапляють в поле зору влади? На чиєму боці трудове законодавство? Як воно дозволяє роботодавцю змушувати вас працювати безкоштовно і обмежує виникнення справжнього руху за права найманих працівників?

27 березня на сайті Державної служби статистики з’явилися соціально-економічні дані, серед них – інформація про кількість страйків на території України за 2012 рік. Згідно з цими даними, у 2012 році на території України мали місце 0 (нуль) страйків.

ЗМІ не забарилися із гучними заголовками типу «Українські робітники – безмовний планктон».  Логічний висновок, особливо якщо слідкувати за новинами з Європи, де галузеві та навіть загальнонаціональні страйки останніми роками стали звичним явищем. Але цей висновок базується на абсолютно (я підкреслюю - абсолютно) неправильній інформації.

Наприклад, за даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства, у 2012 році в Україні відбулося як мінімум 42 страйки на захист прав найманих працівників. Що, між іншим, вдвічі більше, ніж у 2011 році. Тобто всередньому щомісяця повідомлялося про 3-4 страйки. Мінімум 18 страйків були багатоденними – виходить, що в 2012 році наймані працівники страйкували не менше 104 календарних днів.

То звідки ж взялися ці 42 страйки і куди вони зникли з поля зору державних статистиків?

З’явилися ці страйки, очевидно, не на порожньому місці. Учасники 31 стайку вимагали виплати зарплатні, а в 11 випадках висувалися вимоги покращення умов праці та дотримання прав найманих працівників. І все це не фантоми, а реальні випадки, коли люди, щоб захистити свої права та інтереси, порушені роботодавцем, були змушені вдаватися до доволі радикальної та конфронтаційної тактики. Наприклад, одним із найбільш масових страйків у 2012 році стала дводенна відмова виходити на роботу гірників із шахтоуправління «Донбас», що у місті Жданівка Донецької області. 29-30 травня мінімум 600 шахтарів провели акцію, причиною якої стали понад 30 мільйонів гривень зарплатної заборгованості. Після дводенного страйку шахтарям почали виплачувати зароблені гроші. Близько двох тижнів тривав один із найдовших страйків – працівники комунального підприємства «Херсонелектротрансу» провели його через заборговану зарплатню понад мільйон гривень. Провели, незважаючи на спроби керівництва добитися визнання акції протесту незаконною, і добилися порушення кримінальної справи проти директора підприємства. Інша проблема найманих працівників – жалюгідні умови, в яких вони виробляють продукцію, з якої отримує прибуток власник. Саме це штовхнуло на кількаденний страйк 300 працівників заводу автомобільних кранів у Дрогобичі Львівської області. Окрім чергової спроби вибити зароблені гроші боєм, вони вимагали налагодити опалення в цехах, де їм доводилося працювати при температурі -4 градуси, бо власник заводу економив на газі для опалення виробничих приміщень. У той же час на інтернет-сторінці заводу гордо стверджується, що він є «лідером українського кранобудування».

Але чому ці страйки не потрапили в поле зору влади? Дані Центру дослідження суспільства зібрані за допомогою щоденного моніторингу новин майже двох сотень загальнонаціональних, регіональних та активістських ЗМІ. Тобто про не менше як 42 страйки повідомили медіа. Існують також дані Національної служби посередництва і примирення (НСПП), яка у 2012 році нарахувала 11 страйків. Правда, наскільки вдалося розібратися, ця служба рахує лише ті страйки, до «примирення» яких вона була залучена – і чесно зізнається у цьому. Діалог між НСПП та Державною службою статистики, мабуть, передбачає дуже вибірковий обмін даними: остання посилається на НСПП у статистиці про колективні трудові спори, але ігнорує дані про 11 страйків. Тож звідки беруть дані про страйки працівники Державної служби статистики?

Після отримання офіційної відповіді на інформаційний запит  та ознайомлення з доступними на сайті служби документами, стало зрозуміло, що державну владу та її службу статистики цікавлять лише страйки, проведені за процедурою, встановленою законом. Тобто ті, можливість виникнення яких в Україні стараннями влади та капіталу зводиться до мінімуму через інструмент, який називається Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

Відповідь Державної служби статистики щодо методології збору статистичних даних про страйки в Україні:

Згідно з цим законом, спочатку збори найманих працівників мають висунути вимоги, за які проголосують більше половини працівників, або дві третини учасників трудової конференції. Власник чи керівництво підприємства може розглядати ці вимоги протягом місяця. Якщо найманим працівникам відмовляють у задоволенні вимог, або задовольняють їх не в повній мірі, то офіційно починається колективний трудовий спір. Утворюється примирна комісія або трудовий арбітраж, які намагаються «примирити» сторони спору – комісія протягом 5 днів, а арбітраж – протягом 10 днів. Якщо «примирення» не вдалося комісії, то після неї можуть скликати ще й арбітраж. І тільки після всіх цих етапів наймані працівники мають право на зборах трудового колективу оголосити початок законного страйку. Страйк, розпочатий без дотримання цієї схеми, можна оголосити незаконним у судовому порядку. Але ж недотримання сумнівних бюрократичних процедур «примирення» не робить страйк менш реальним – він все-рівно має місце як прояв колективної дії, спрямованої на захист своїх законних трудових прав. 

Іншими словами – всі офіційні процедури, які дають можливість українським найманим працівникам реалізувати своє право на страйк на практиці в рамках закону, вимагають багато ресурсів – організаційних, людських, моральних. Особливо ресурсів солідарності, враховуючи, що процедура оголошення законного страйку може затягтися на два місяці. А що робити найманим працівникам у переважній більшості випадків трудових конфліктів, коли мова йде про невиплату зароблених грошей? За які кошти вони мають жити ці два місяці? Власнику ж ці два місяці можуть дати час на залякування, звільнення та інші дії, які можуть звести боротьбу найманих працівників нанівець. То на чиєму боці закон?

Цікаво, що процедура проведення страйку суперечить іншим законам України, міжнародним конвенціям та сучасним уявленням про найману працю. Ніхто не має права змушувати найманого працівника працювати безкоштовно. Логічно, що у випадку невиплати зарплатні робітники, мають право припинити працювати невідкладно, а не проходити «примирні» процедури, які грають на руку власникові.

Важка і довга процедура ініціації стайку – це не єдиний мінус Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», який робить більшість страйків потенційно незаконними майже автоматично. Так, цей Закон фактично не передбачає можливості проведення страйків солідарності, страйків з економічними та політичними вимогами до органів влади, страйків з вимогами визнати профспілку. Тобто такий Закон ставить поза законом намагання найманих працівників об’єднуватися, організовуватися і використовувати свої організації для ширшої соціально-економічної та політичної боротьби.

Тож державних статистиків та замовника їх даних – державну владу – не цікавить реальний рівень та причини конфлікту у трудових відносинах в Україні, а лише виконання формальних статистичних програм.  Насправді отримати хоч трохи реальніші дані про кількість страйків не так важко. Для цього досить змінити лише один аспект методології збору даних про кількість страйків – питати про них не власників та директорів, які не зацікавлені у демонстрації проблем на своїх підприємствах та установах. А питати хоча б у профспілкових організацій, які, незважаючи на всі їх недоліки в пострадянському контексті, мають більше стосунку до захисту прав найманих працівників, ніж власники та керівники підприємств. Або – але вимагати цього від державних службовців мабуть наївно – розробити новий, кращий інструментарій збору даних.  Уже не для формальності, а для того, щоб почути найманих працівників, які у 2012 році мінімум 42 рази довели, що вони не безмовний планктон, як би влада не хотіла переконати в протилежному.