Москва знайшла підхід до Януковича

Деякі міркування у контексті останніх подій

Наприкінці травня розпочалися деякі процеси, які дозволяють говорити про початок нового етапу україно-російських відносин. При чому, очевидно, що ініціатором його початку виступала саме російська сторона, яка суттєво переглянула своє відношення до нинішнього українського керівництва та характеру відносин із ними.

Процеси, які зараз розгортаються, мають кілька вимірів: явний, неявний та явно-прихований.

Якщо вести мову про явний вимір відносин, то все зводиться до візитів В. Януковича до Росії, а також у підписанні меморандумів із Єдиним економічним простором. Останній оцінюється украй неоднозначно. Приміром, український прем’єр вважає, що після його підписання Україна одержує статус спостерігача.

Але факт залишається фактом. Росія уперше за роки президентства Януковича погодилася на співробітництво з ним не через негайну інтеграцію у всі свої пострадянські економічні та геополітичні структури, а своєрідному форматі 3+1, що рішуче та недвозначно відкидалося раніше.

Сам меморандум – швидше декларація, певний документ, що має не стільки політичний, скільки символічний зміст.

Перси вимагали від підкорених народів землі та води на знак визнання влади, Росія підписує меморандуми. Звісно, якби Янукович був спартанським царем Леонідом, він би рішуче відкинув ці пропозиції. Але він явно не Леонід, та й, очевидно, для визнання символічної зверхності у нього знайшлися певні особисті причини.

І тут ми переходимо до неявного виміру нового етапу україно-російських відносин. Мова про долю української ГТС, про яку у чергове заговорили якраз після візитів Януковича до Росії.

А саме, мова про сценарій, згідно до якого Газпром одержить контроль над українською трубою. Сценарій досить простий. Газо-транспортуюча частина опиняється під контролем Кремля, а газо-розподільча – відомого українського економічного генія та вундеркінда Курченка.

І це теж дуже і дуже важливо, оскільки виводить нас на зовсім прихований рівень нового етапу україно-російських відносин.

Тим більше, що він продовжує розвиватися. І зараз ми вже читаємо останні новини, згідно до яких той самий С. Курченко стає імпортером російського газу.

Говоримо Курченко – маємо на увазі “сім’я президента”. Говоримо імпортер російського газу – маємо на увазі долю від колосального російського вуглеводневого пирога. Таким чином, фактично, головний зміст того, що відбувається зараз можна звести до наступного: 1) Росія визнає Януковича тим, з ким вона готова працювати; 2) в якості знаку цієї готовності вимагає ряд символічних жестів; 3) Росія погоджується взяти українських керманичів у долю від своїх над доходів в обмін на контроль над українською ГТС.

Це же інший формат, який заснований на радикальному перегляді позиції щодо українського президента. Кремль, очевидно, його нарешті зрозумів та готовий з ним грати за звичними для нього правилами.

Варто нагадати, що після приходу Януковича до влади відносини складалися не дуже добре. Кремль, розглядаючи Януковича як того, хто прийшов до влади на проросійській риториці, як того, хто просто зобов’язаний негайно вступити у всі їх інтеграційні проекти. Просто тому, що він повинен це робити. Сам же український президент (як і його оточення) не дуже розуміли, чому мають щось робити, не одержуючи в обмін нічого. Звичка мати в усьому долю та відкат логічно перейшла на сферу зовнішньої політики.

Росія намагалася тиснути, виходячи із абсолютно-хибного розуміння українських реалій. Свідченням цього є політичний проект В. Медведчука, що відзначився розклеюванням яскравих білл-бордів по території України. В Кремлі, очевидно, вважали, що якщо Янукович прийшов до влади через підтримку проросійського електорату, то цей самий електорат можна мобілізувати і направити проти Януковича, примусивши останнього на колінах приповзти у Кремль. Проблема була тільки в тому, що цей самий електорат якось організувати у нас неможливо в принципі, оскільки патерналізм, байдужість та безініціативність – це його характерні риси. Саме тому Янукович і став президентом.

Зрештою, провал звичної лінії став зрозумілий навіть у Кремлі. До речі, нещодавня відставка кремлівського ідеолога Суркова деким із експертів пов’язується саме із провалом реінтеграції України.

Тепер вектор обрали інший. Визнали Януковича як даність. Погану та жадібну, але заміну якій шукати немає ні часу, ні бажання. Час грає проти ТС та його ідеологів. З кожним днем в Україні все менше тих, хто ностальгіє за СРСР. Все менше бажаючих повертатися у світле минуле, тому слід діяти швидко, виходячи із наявних ресурсів.

За цей час в Кремлі непогано вивчили свого українського візаві, і зрозуміли, що його єдиний мотив – це абсолютна та щира любов. До грошей. І цю любов задовольняють через акт найвищого визнання – газову ініціацію через долю у священних євразійських вуглеводнях.

Оце вже та мова, яку у нас чудово розуміють, це той рівень перемовин, до якого на Банковій готові із Кремлем.

Таким чином, стратегія виглядає простою: 1) прив’язати через економічні інтереси персонально президента України до себе; 2) розвалити відносини з ЄС за допомогою різних акцій, про зміст яких ми можемо поки що здогадуватися; 3) включати Україну не одноразово, а через серію поступальних актів, прихованих за різною меморандумною мішурою.

Зрозуміло, що сам український президент теж до цього готовий. Зараз його позиції видаються хиткими. Сам він розуміє, що сидить на троні до “першого шухера”, боязнь якого, очевидно, зберігається з 2004 року. І тоді жоден суд вже йому не допоможе, а логічних союзників окрім Путіна – не видно. А тут ще можна потурбуватися про чергове розширення сімейних капіталів.

Тому, думаю, що подальше потепління у відносинах Кремль-Київ буде наростати. Іншого шляху у них просто немає. Як не як, але, не зважаючи на соціальні розбіжності, вони – продукти однієї системи, що чудово розуміють природу розпилу, відкату та долі. А тому знайти їм мову легше, ніж із представниками ЄС, де мислять абсолютно абстрактними (для них) категоріями національних інтересів.