Матеріальна допомога для депутатів

Або історія про те, як ціле суспільство тримають за ідіотів

Великий суспільний розголос викликала інформація про те, що із цілого складу Верховної Ради лише 19 нардепів утрималися від одержання цього року матеріальної допомоги, а ще 36 написали заяви про її перерахування до благодійного фонду.

Більша ж частина депутатів спокійно забрали гроші, яку їм в якості допомоги щедро видає держава. Не зважаючи на те, чи потрібна вона їм, чи ні.

Загалом, у цій історії цікавий не стільки сам факт допомоги нардепам, скільки реакція на неї з боку самих народних обранців.

У цьому контексті особисто для мене дуже показною видалася публікація “з життя” колишнього секретаря Донецької міськради, а тепер нардепа – М. Левченка. Вийшла вона у донецькій “Муніципальній газеті” (загалом, дуже і дуже цікаве видання, але зараз не будемо вивчати її ретельніше).

Звісно, ми не думаємо, що це результат того, що п. Левченко входив у минулому у керівництво місто. Ні, ми віримо, що тамтешні журналісти абсолютно свідомо, керуючись власним, укоріненим у своїй суті почуттям професійної гідності, вирішили виступити на захист свого депутата-земляка.

Результатом цього стала дуже цікава публікація, із промовистою назвою: “Николай Левченко: «Важнее помочь»”.

У ній дається рішуча відповідь різноманітним мерзенним посіпакам, які посміли чорнити світле ім’я донецького нардепа.

У відповідь на це розповідається прониклива історія, про нещасну мати, яка ростить одна дитину, і якій нардеп допоміг зробити у квартирі ремонт. Як раз за рахунок одержаної нардепівської матеріальної допомоги, аби не витрачати час “на папірці”.

Впевнений, що у декого ця історія справді викличе розчулення. Але як на неї має реагувати людина, наділена бодай якимось критичним мисленням?

Яка функція народного депутата? Вона полягає у здійсненні законодавчого процесу, тобто у розробці та внесенні законопроектів. Не у тому, щоб роздавати гроші ОКРЕМИМ громадянам, а створювати сприятливі та нормальні умови життя для цілих категорій.

Звісно, не може не радувати, що ОДНА жіночка не буде збирати папірці. А що робити іншим? Вартувати, поки нардеп у чергове приїде у свій округ, після чого прориватися до нього, розштовхуючи ліктями інших, сподіваючись, що саме вони першими потраплять на око своєму панові, і він висловить свою чуйність саме їм?

Цим має займатися нардеп? Чи, можливо, створити умови для того, аби КОЖЕН громадянин у схожій ситуації міг розраховувати на справедливість?

Якщо ви поглянете на продуктивність законодавчої роботи п. Левченка в якості нардепа, то вона вас не вразить. Це невелика кількість документів, присвячених питанням регулювання відносин із місцевими бюджетами, створення умов для відселення мешканців приватних будинків, оподаткування та призначення на пости керівників місцевих підрозділів правоохоронних структур. Нічого про допомогу матерям, що самі виховують дітей-інвалідів, ви там не знайдете. Більше того, ви там не знайдете нічого про допомогу бодай кому-небудь.

То чим тоді нардепу пишатися? Що важливіше? “Помочь?” Чи, може, просто виконувати свої обов’язки? Менше українофобії і трохи більше продуктивної законодавчої роботи? Тим більше, що даний депутат – член найбільшої, правлячої фракції і голова парламентського підкомітету. Кому як не йому займатися законодавством?

Йдемо далі. Щедрий нардеп допомагає іншим за рахунок власної матеріальної помочі. Яка, як відомо, впала на нього не з неба, а з бюджету країни, в яку вона, в свою чергу, потрапила із податків, сплачених громадянами. А він нею розпоряджається так, як своєю власністю, ще й виступає в якості щедрого та доброго самаритянина. За чужий кошт, як відомо, робити це дуже просто. Але чи має він на це бодай якесь право?

Все це нагадує ситуацію із середньовічною роздачею милостині, коли король кидав жменю монет у натовп жебраків, а останні перегризали один одному горлянки за цю нечувану щедрість. Так і тут, кидають милостиню громадянам начебто від себе, попередньо забираючи ці гроші у самих же громадян.

Загалом, сама система, у якій народні депутати одержують якусь матеріальну допомогу - химерна та хибна із багатьох позицій.

По-перше, з якої нагоди народні депутати, які не є інвалідами, багатодітними батьками-одинаками або вкрай похилими пенсіонерами, мають одержувати щось від держави в якості допомоги? Вони що? Фізичні або розумові інваліди? Адже ясно, що держава мусить допомагати лише тим, хто цю допомогу потребує. Використання понять допомога по відношенню до мільйонерів та мільярдерів – це просто черговий елемент системи тотальної державної шизофренії, що вразила наше суспільство на всіх його рівнях. Від першого і до останнього.

По-друге, саме формулювання про “матеріальну допомогу” для депутатів виникли не на порожньому місці. Воно – із застарілого та архаїчного законодавства про статус нардепа, що походить із латаного-перелатаного закону початку 90-х років.

Там передбачена низка абсурдних пільг (типу безкоштовного проїзду у громадському транспорті), а також архаїчні формулювання “совкового періоду” про матеріальну допомогу на оздоровлення.

І весь цей практичний посібник із шизофренії жоден із складів парламенту так і не наважився переглянути, хоча кожному ясно, що це: 1) ганьба, оскільки вкорінений на державному рівні абсурд ганьбить будь-яку державу; 2) підрив засад держави, оскільки неможливо свідомо примушувати будь-якого адекватного громадянина сплачувати податки на утримання цього цирку; 3) закріплення непрозорості та паразитуючого статусу органів державної влади України, в яких мільярди розчиняються у невідомих напрямках, знову ж таки, позбавляючи громадян будь-якого бажання все це утримувати.

Нагадую, що кількість депутатів, що відмовилися від допомоги – мізерна. Значно менша, ніж кількість парламентських опозиціонерів, а це означає, що опозиція теж доклала руку до цієї все державної ганьби.

І ті з нардепі, хто перераховує свою допомогу на благодійність – теж лицемірять та займаються дешевою саморекламою. У цьому я, до речі, повністю погоджуюсь із журналістами донецької “Муніципальної газети”. Не цим вони мають займатися, а внести нову редакцію закону про статус нардепа, який би передбачав наступне.

1. Обмеження усіх виплат нардепам фіксованою та великою зарплатою. Не тому, що депутат має бути офіційно бідним. Навпаки, офіційно бідний депутат – ганьба для країни, оскільки для всього світу – це показник разючою корупції. Ні, виплати мають бути значними, але у формі лише однієї, публічної та прозорої зарплати. Пільги мають бути прибрані, бо пільги загалом – це атавізм минулого, від якого можна поступово відмовлятися. Тим більше, не має бути пільг в принципі для здорових та заможних нардепів. Так само як і якихось особливих умов відпочинку, проживання, проїзду і т.д. Сплачують значну зарплату? На неї і живи де хочеш, а атавізми феодальної радянської системи мають бути скасовані.

2. Ліквідація більшості супроводжувальних структур, інституту оплачуваних з бюджету помічників депутатів та іншого причету. Якщо депутат занадто дурний, аби сам міг писати закони, занадто зайнятий відпочинком на персональній яхті або віллі на Лазуровому узбережжі, то це – не проблеми українського суспільства. Так само як і те, що депутату потрібен водій, людина для вигулу власних собак, або підвозу повій. Нехай тоді він сам наймає собі помічників. За власний кошт. Або виконує обов’язки самостійно.

3. Прив’язка витрат на парламент до ключових параметрів економічного розвитку, бюджетних доходів, а також видатків на ключові соціальні або інші статті. Аморально збільшувати видатки на парламент, якщо економіка занепадає, а видатки на медицину – зменшуються.

Звісно, все це – лише окремі кроки, які самі по собі мало що змінять. Але якби хтось вніс відповідні ініціативи до парламентського залу, то я би повірив, що ця людина справді хоче щось змінити.

А перераховувати одержані від держави гроші на благодійні фонди, або давати їх у руки страждучим – це дуже дешевий трюк, розрахований на недалеких людей. Власне, це показник того, наскільки великими ідіотами вбачають депутати своїх виборців.