Арбузов проти Вілкула

Або Чужий проти Хижака

Останнім часом ми спостерігаємо цікаві процеси змагання деяких молодих урядовців на полі самореклами та PR, у чому виразно прослідковуються явні претензії на зайняття  поки ще не вакантної, але такої, що скоро може стати вакантною, посади прем’єра.

Микола Янович поки ще формально на повалений, але його “заступники” – Арбузов та Вілкул ледь не в голос проголошують власні претензії на його пост. І, очевидно, це не може бути випадковим.

Самі постаті вищеназваних членів нинішнього кабміну є досить цікавими з багатьох точок зору.

Приміром, вони представники покоління мажорів у владі, та втілюють у собі соціальну спадковість правлячого у нас пост-номенклатурного класу, що остаточно закріпив за собою владу у 90-ті роки шляхом приватизації державної влади та побудови нинішньої, квазі-демократичної політичної системи. Той самий Вілкул – член правлячого класу у 4-му поколінні, починаючи від прадіда – керівника рудоуправління (с. 5, див.). Його батько і зараз займає відповідне положення на Дніпропетровщині. Тож, не дивним є і сімейна тяга до розкоші.

Обидва зайняли свої пости через більш ніж прозорі зв’язки із ключовими фігурами сучасної України. Вілкул, зокрема, тривалий час керував Центральним гірничо-збагачувальним комбінатом на різних постах. Ні для кого не секрет, що ЦГЗК входить до структури “Метінвесту”, який, у свою чергу, належить СКМ Р. Ахметова. Саме від роботи топ-менеджером Ахметова Вілкул і перейшов до політичної діяльності, будучи обраним 2006 року до складу ВР за списком Партії регіонів, і продовживши її на постах голови Дніпропетровської ОДА та в уряді. Очевидно, що саме настільки виразний зв'язок із топ-олігархом і став запорукою карколомного зростання.

Арбузов забезпечив собі присутність у владі завдяки родинним зв’язкам із родиною президента. Зокрема, на даний момент його мати – В. Арбузова є головою правління Всеукраїнського банку розвитку, що із 2010 року перебуває у 100% власності сина президента – О. Януковича. Тобто, є топ-менеджером президентського сина. Тож кого представляє в уряді її власний син – ні для кого не може бути секретом.

Таким чином, і Арбузов, і Вілкул втілюють у собі фундаментальні риси нинішньої української політичної еліти: 1) спадковість; 2) клановість; 3) непрозорість формування та рекрутування; 4) закритість; 5) зв'язок із бізнес-інтересами.

І в цьому всьому вони є абсолютно ідентичними. І, в принципі, нічого іншого ніхто і не міг очікувати в умовах нинішньої політичної моделі.

Відмінності починаються при публічній репрезентації. Тут вони явно обирають різні моделі. Хоча робиться це все, швидше, не заради результату, ”а щоб було”, і в цьому можна цілком погодитись із В. Фесенком. Дійсно, зовсім не завдяки вмінням, підтримці, популярності і т.д. вони зайняли свої пости. Отже, не завдяки ним вони можуть і домогтися подальшого просування.

Проте, аби якось усе це легітимізувати у майбутньому, вони зараз розгорнули масштабну публічну кампанію.

С. Арбузов обрав звичну стратегію “совковий господарник”, у чому він являється прямим послідовником та спадкоємцем М. Азарова.

Так само як і “всеукраїнський госпідар”, він зачитує довжелезні промови перед камерами придворних журналістів, “прикрашає” своїм обличчям перші сторінки відомих видань, на що витрачаються немалі грошові ресурси.

Регулярно Арбузов обіцяє “розібратися із чимось”.

Зокрема, за останній нетривалий період він вже розбирався із: безпекою шкільних товарів, проблемою ввезення українських товарів до Росії, продажем квитків, захопленням узбережжя Одеси, спекуляціями на зерновому ринку, одержанням закордонних паспортів і т.д.

Важко сказати, що всі ці обіцянки завершилися чимось продуктивним у плані результатів, але результат тут і не потрібен. Головне показати громадянам, що от за столом сидить “серйозний начальник”, що він “володіє ситуацією”, робить суворий вираз обличчя та наказує своїм підлеглим щось вирішувати. Десь так українська пост-совкова спільнота і уявляє собі “великого начальника”, і саме цю роль Арбузов і намагається грати.

Щоправда, періодично з’являються і нотки з інформаційної ери. І у цьому також відчувається вплив Азарова, який прославився своєю знаменитою сторінкою у мережі фейсбук. Правда, тут піарники Арбузова не настільки вибагливі, а просто платять гроші блогерам, аби ті розписували видатний контроль парламенту з боку самого Арбузова. Для мене особисто загадка, що такого видатного і корисного з точки зору створення позитивного іміджу, як контроль такого проституюючого органу, як ВР. За наявності фінансових ресурсів та владних важелів, його зможе контролювати будь-хто. Але питання іміджу С. Арбузова мене обходять мало, так що досить про це.

Коротше кажучи, Арбузов з іміджевої точки зору – це Азаров-lite. Нова, перероблена модель, із урізаним функціоналом, покращеними (трохи) голосовими функціями та збільшеною діагоналлю.

Вілкул у цьому контексті – трохи цікавіший. Він явно приділяє більше уваги своєму іміджу, а, отже, має і більш серйозні плани на майбутнє.

Відомий журналіст С. Руденко на власній сторінці у м. Фейсбук оприлюднив фото-порівняння іміджових дій О. Вілкула та російського президента В. Путіна.

Очевидно, це все не випадково, адже у іміджовому плані О. Вілкул намагається повторювати такий близький і знайомий усьому колишньому СРСР образ “совок-мачо”: активного, дієвого, різкого, цілеспрямованого та підтягнутого. Мабуть, цим пояснюється і трансформація зовнішності самого Вілкула.

Прагнення бути підтягнутим та добре виглядати перед камерами, очевидно, стало для нього не останнім питанням.

Із цієї ж серії – любов позувати в уніформі. Ще один елемент “радянського мачизму”.

На крайній випадок – можна одягнути каску.

Явно, що подібні іміджеві кроки не можуть бути випадковими. І, мабуть, не можуть обмежуватися виключно претензіями на прем’єрство. Тут, мабуть, все набагато цікавіше, адже тримаємо у свідомості початок нашої розповіді. Зокрема, те, хто стоїть за О. Вілкулом.

Значний розголос набуло відео із самим Вілкулом та коментар до нього з боку психіатра, який побачив у відповіді на питання про можливість бути спадкоємцем Януковича бурю приємних емоцій, які, очевидно, пов’язані із цілком конкретними міркуваннями.

Повертаємось до нашої історії, яку ми розпочали із міркувань про розподіл “прем’єрської шкури”. Хто вийде переможцем? Очевидно, це буде С. Арбузов. І до білл-бордів або касок це не має найменшого стосунку. Він просто оптимальна у нинішній ситуації кандидатура для президента В. Януковича. Невиразний, не оратор, “сімейний” та є без сім’ї ніким, у достатній мірі комбінує необхідні ролі, які має виконувати прем’єр Януковича: блазня (смішити людей) та опудала (викликати на себе вогонь ненависті). Тому прем’єром буде він і тільки він. Найближчим часом його чекає карколомний зліт, проте буде він недовготривалим, та довічно він у політиці не залишиться. Весь його ресурс – це належність до сім’ї. Якісь пости він займатиме доти, доки при владі сім’я. Не буде сім’ї не буде і Арбузова. Хоча не факт, що він залишиться у перших ешелонах і протягом усього правління сім’ї. Такі люди, що випадково опинилися на вершині, часто починають втрачати зв'язок із реальністю, перебирати на себе забагато, а тому часто втрачають і владу. Доля середньовічних фаворитів європейських монархів – найкраща цьому ілюстрація.

Із Вілкулом усе цікавіше. Бурхливого зльоту для нього очікувати не варто, але він, очевидно, планується як більш довготривалий проект із більш серйозними кінцевими цілями. Не дарма його питають про успадкування престолу, ой не дарма.

Очевидно, зараз він – запасний варіант, проект та політичне альтер-его Р. Ахметова. У цій ролі прем’єром він поки не стане, але і не зникне у нікуди. Він буде постійним нагадуванням В. Януковичу, що незамінних немає.

Крім того, потреба у його підвищенні може виникнути у випадку не прогнозованого розгортання подій, коли буде потрібно проводити різкий ребрендиднг політки і партійних структур. Тієї ж ПР, наприклад. Впевнений, що цей проект ще буде виринати у різних ситуаціях, змінювати пости, чергувати періоди затишшя та активності. Адже ставки на нього серйозніші.

Нам же варто пам’ятати, що ніякої принципової відмінності між ними немає. Ні соціально-класової, ні на рівні мислення, ні на рівні дій. Це абсолютно ідентичні фігури, відмінність яких – категорія іміджелогії і роботи різних політтехнологічних команд.

Якщо, приміром, завтра той самий Вілкул очолить якусь нову партію та оголосить хрестовий похід проти корупції та за реформи, то це теж буде просто черговий акт гри. Не більше. В осонові все одно будуть соціальні інтереси того класу, що його породив, та людей, що за руку привели його в політику та посадили за парламентську парту.

Як у відомому фільмі про інопланетних монстрів? Хто з них не переможе, ми програємо.