Василь Стус

Стус і Україна у листах до рідних.

Четвертого вересня 28 років тому не стало Василя Стуса.

Його життя і творчість відбувалися під крилом Долі, яка вела за собою – і Стус твердо знав це. Він водночас був і просто людиною з цілком земними відносинами та потребами. 

Як це все поєднувалося? Чому Стус йшов тими життєвими стежками, а не іншими? Скільки було його волі у цьому, а скільки – відповідальності, й у першу чергу – перед найближчими людьми? Скільки месійності, а скільки – залежності від виховання та залежності від власної наполегливості?

Згадуючи Стуса, у такий день хотілося злегка торкнутися зародку його знайомства з майбутньою дружиною Валентиною Попелюх. І цього було б достатньо. Це такі перейняті справжністю сторінки, як і самі Василь та Валентина. Завдяки блискуче написаній книжці їхнього сина Дмитра Стуса «Василь Стус: Життя як творчість», маємо таку можливість. Але нехай ця можливість буде насамкінець.

Спершу – Василь Стус крізь листи до рідних. Рядки з листів багато покажуть, розкриють правду кожного у цьому трикутнику людських доль. Покажуть правду тих, на кому тримається людське існування, і правду тих, хто веде перед. Правду виживання, і правду самореалізації – навіть ціною самозгоряння. Дещо про це є тут. Покажуть прагнення до хай хоч невеликого особистого протору а чи маленької правди та кабалу публічності – соціалізації, як казав Стус.

Особиста переписка дає можливість доторкнутися до найделікатніших нервів. Робімо це з обережністю і зважаючи на слова Пушкіна про Байрона: «Народ с жадностью читает исповеди, потому что подлости своей радуется — он мал как мы, он мерзок как мы. Врёте. Он мал и мерзок, но не так, как вы. Иначе».

Уривки листів цитуються за виданням «Василь Стус. Твори у чотирьох томах, шести книгах. Том шостий, книга перша. Листи до рiдних. Львiв, Видавнича спілка Просвіта, 1997.»

* * * * *

 Валю, деякі знайомі думають, що я в розпачі. Ні. Просто я відчув, що є щось більше за мене, більше за моє уявлення можливого. А за межами можливого немає ні радості, ні розпачу, бо там діє інша система, якої не хочеться називати.

До дружини й сина, вересень 1973.

Ось Ти – засвітала полохкими полисками («я не люблю дисгармоній!»), боючись світлин, екранів – врятована від саморозглядання красуня. Нарцис, що задивлявся у воду, мусів бути потворою, а греки уявили його красенем, що робить їм честь (помилка, вартніша іншої непомильності).

Коли б Ти знала, як мені тяжко мучити Тебе високою бідою, небезпечною дуже тим, що її – так заведено думати – хоч і як тяжко нести, а ще тяжче – покинути. Я так не думаю. Антиромантичний романтик, я не люблю облуди чистого страждання і його декору (вчитуйся в Х елегію Рільке!). Бо – Ти це знаєш – ніхто не владен переступати нашого індивідуального храму болю і радити, як годиться страждати.

Кожен страждає по-своєму і борони його, Боже, від думки як він це робить (отрута соціалізації).

До дружини і сина, 03.01.1974

Валю, люба моя! Прошу дуже, не побивайся за мною. Все буде гаразд, і я ще колись візьму тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: «Така вже моя доля – прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість». Скажу, обіцяючи надалі дарувати лише радість усупереч фатумові, не захОдячи з тими, з ким краще не захОдити.

До дружини й сина, 22.01.1974

Щодо моїх прохань, то вони куці (весь покладаюся на Тебе і Твою заклопотану голівку).

Проте скажу дещо: трохи тютюну, маленькі ножиці аби вуса рівняти, хоч вони не такі ще, як у пана Івана (Світличного), махрового рушника – бодай і старого, коли б лишень пам’ятного, циганську голку і малий клубочок вовняних ниток до штопання, пару білизни теплої, цвіту липового.

До дружини й сина, 08.05.1974

Стояти над безоднею, чуючи легке запаморочення голови – то куди цікавіша для мене творча ситуація, аніж нудитися в звалашеному київському творчому шарварку. І, крім усього, ми, бувши неакторами, не обираємо ситуацій. Ситуації обирають нас, і нам од того ні відхреститися, ні відмолитися, слава Богу.

У кожного своя доля, рідна моя.

До батьків і дружини, 28-30. 07.1974

Знаєш, Валю, Ти снишся мені чимраз рідше. Десь, мабуть, раз на місяць (тоді, коли сідаєш до листа мені). Отож, як писатимеш рідше, то й снитимешся більшими інтервалами….

Як можеш, пиши докладніше. Не думай, що хочу якоїсь патини, ні. Хочу більше фактів, хочу більше чути Твоє життя, життя сина, життя моєї околиці (то правда, що координати Раїного чоловіка змінилися?).

До дружини, 23.12.1974

Валю! Мені було надто тяжко читати, що Дмитро забув мене. Це й наша з Тобою вина і Твої забобони, коли не щось інше. Я не наполягаю категорично, аби ти його привезла, хоч і дуже б того хотів. Але влади над Твоїми думками про це я не маю, тому й покладаюся тут уже не на Тебе, а на Господа Бога: коли воля його – він дасть мені бачити сина, коли ні – то що вдієш.

До батьків, 1-6.04.1975

Дістав Твого листа – дякую. Все Ти жартуєш, хлопчику, в своїх листах у шортах (натягну і я шорти на свого листа до Тебе). Чекаю, коли напишеш, як закінчив школу – чи не залишили Тебе на другий рік? Як здоров’я Твоє, золотиночко?

Оце пишу, а за вікном сніг паде. Біла сопка в снігу. І нема пса, щоб гавкнув з досади. Все добре, але немає пса. Нікому гавкати. Оце й прикро.

До сина, 01.06.1977

Пильнуй сина. Зроби так, щоб він знав, за що його батько зазнає нагінок, і не соромився мене, а пишався, може. Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, дорога моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас з Тобою.

До дружини й сина, 14.02.1978

То чи купила Тобі мама фотоапарат? Тьотя Маруся дістала Тобі балалайку. Може, вже і прислала? І що Ти будеш робити з нею? Як клюшка вона злецька. Мухи бити – так само нездала. Може, вивчишся грати «Взяв би я бандуру». То вже було б таки щось.

До сина, лютий 1978

Така Ти вже є: я кличу Тебе до врочистості, а Ти – ховаєшся в прохолодну тінь побуту. Врочистість Твоя – потаємна, Ти її ховаєш у темряві всіх своїх дзеркал. І – спробуй добудь Твоє сяєво сліпне! З Задзеркалля!

До дружини, 02.03. 1979

…Тоді Ти бачитимеш найкращий світ, у Тебе буде найкраща кохана, найкращі друзі. Коли в Тебе буде чисте, безгрішне серце, тоді Тобі легко житиметься в світі – де б Ти не був і які б лиха не зазнавав. Бо будеш, як світлий вогник, чистий промінь, до якого все тягнеться з найчистішими поривами. Бо будеш сам прекрасною людиною – такою, як Твоя мама, як бабуся Їлинка.

Не гріши, синку. Це – перше правило. І, може, єдине. Ні перед ким – ні перед людьми (байдуже – добрими чи злими), ні перед деревом, ні перед птахою. І тоді будеш, як Бог.

До сина, 10.10.1982

Про мене, дорога, не хвилюйся. Головне – я в дорозі. І – на своїй дорозі. А решта – то не так важливо.

До дружини й сина, 14-15.11.1982

Якесь таке відчуття в мене, що ми вже ніколи не побачимося. Може, це тому, що усі побачення забирають, може, поетична містика. Але я вже бесідую з Вами  наче з духами. І це не тільки Вас стосується, а й Валі і Дмитра. Цікаво, як воно вийде насправді.

До рідних, 12.09.1983

Що ж Тобі побажати? І чи маю я право на те, щоб Тобі бажати? Це одне з найдразливіших питань у моїх усе-далеких стосунках із Тобою. І все ж побажаю: живи по-своєму, нікого не беручи за абсолютні взірці. Бо всі взірці (принаймні, більшість із них) – свідчення життьових поразок. Твій життьовий шлях – чергова з них. Коли я був у твоєму віці, то вважав, що я всесильний, усемогутній, як Бог. Хоч згадую – із усмішкою. Зі скептичною. Я далеко не всесильний, як бачиш….

Щедре серце дається з любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити – то велике вміння. Не знаю, чи є в тебе дівчина. Коли є (чи коли буде)- намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба.

Дівчина має надати Тобі змогу кращати, а не гіршати. Любов – то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, що дужче любиш – то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю квітку любові, я не знаю.

Не знай поганих дівчат – хай вони для Тебе просто не існують (я, скажімо, в свої 46 років просто не вірю, що бувають жінки, які лаються, обманюють, продаються і т. д. і т. п.). У мене, слава Богу, такого досвіду не було. І тішу себе тим, що знайомі дівчата моєї молодості ставали кращими коло мене (а я – коло них).

Так було і з мамою Валею – найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращим од неї, вона – од мене. Я дякую Долі, що Валя – моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама – бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина – так схожа, у моїх очах, до моєї мами).

До сина, 03.10.1983

 * * * * *

 Одного вересневого вечора повертався до гуртожитку більш роздратованим, аніж завжди. Останні події та звістки — виключено зі Спілки художників Панаса Заливаху, нагінки на львів'ян, посилення ідеологічного тиску в Інституті літератури, неприємності в Івана Світличного — якось особливо нуртували й не давали можливости зосередитися.

Щоб розвіяти непрохану нудьгу, Василь вирішив самотою прогулятися до стан­ції метра «Університет». Піднявшись від Хрещатика вверх вулицею Леніна, він ви­йшов до Володимирського собору. Але цього разу не проминув його, як звично, а вирішив постояти в тиші ікон. Поставив свічку. Без жодних прохань, на долю...

Спокій не віднайшовся навіть у храмі. Перебігши вулицю, Василь хотів був пір­нути в черево метра, але останньої миті передумав і побрів гуляти університет­ським парком. Непомітно видибав до метра «Хрещатик».

На ескалаторі рука звично потягнулась до кишені по книжку, але погляд зупинився на профілі молодої красивої жінки, яка їхала ескалатором трохи нижче від нього.

Забувши про книжку, Василь поволі спускався сходами ескалатору. Зупинив­шись за одну людину вище від неї, він невідривно спостерігав за ґраційними пору­хами незнайомки. Це заспокоювало.

Відчувши на спині чийсь пронизливий погляд, жінка обернулася. «Ну що це я, справді», — подумав Василь, але очей так і не відвів. «Що за нахаба! Хіба можна так дивитися на незнайому жінку?» — докоряв її погляд.

Незручність не минала, й, не маючи бажання розчинитися в драговині ситуації, Василь радше інстинктивно, аніж осмислено, ринувся східцями донизу, зачепивши «її своїм крилом», як потім це пригадувалося Валі. (Валентина Попелюх // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 28—29).

Що ти робиш? Знайомитися на вулиці ніколи не було твоїм коником. Чорт­зна-що вона подумає. Сідай, лайдаче, до вагону та їдь на свій «Більшовик». (Станція «Більшовик» — нині «Шулявська». Довгий час була останньою зупинкою метра на Святошинському напрямі).

Втім, збігши з ескалатора, він не поспішив пірнути до вагону, а зупинився відда­лік, спостерігаючи за наближенням незнайомки.

Цікаво, звідки тут, у Києві, взялася ця природність?.. Як її звати?

Жінка шарілась і зійшла зі сходів, так і не піднявши очей на зухвалого молодика, який вирішив, здавалося, зжерти її своїми глибокими очиськами.

Невже тобі сподобався цей нахаба? — питала вона себе, розуміючи, що не без задоволення відгукнеться на будь-який вияв уваги.

Він, втім, лише повернув голову їй услід.

Нам по дорозі, — констатував, коли вона повернула в напрямку «Більшовика».

Чорноту тунелю прорізали фари поїзда, що під'їжджав до станції. Двері вагонів довго не відчинялись, і Валя краєм ока відзначила, що парубійко з-під лоба спосте­рігає за нею, ніби зважуючи: «їхати — не їхати».

Який нахаба! Теж мені, оцінщик, — обурилася частина її єства. Інша тієї ж миті заперечила. — Може й нахаба, але ж ти вже відчула, яким теплом тебе опови­ло, коли торкнувся твого плеча на ескалаторі.

Двері зачинилися, і в полоні власних думок жінка навіть не звернула уваги на те, що останньої миті Василь ускочив до сусіднього вагона й спостерігає за нею тепер через вікна вагонів.

На під'їзді до «Політехнічного інституту» вона з прикрістю виявила, що молоди­ка в вагоні немає. Випадкова зустріч загрозливо перетворювалась на яскравий кіно­кадр із життя, що несподівано виник і так само несподівано й швидко зник, транс­формувавшись у приємний і дивний спогад.

Піднявшись ескалатором до виходу, вона знову відчула той же погляд, що нагло й тепло поїдав її на «Хрещатику».

Василь, який довго не міг вирішити, сідати до одного вагону з цією дивною жін­кою, чию постать його погляд несподівано впіймав на ескалаторі, одразу виокре­мивши з загалу одноманітних киянок та прибульців, чи все ж у інший, щоб непоміт­но спостерігати за нею, вскочив до сусіднього вагону, коли двері ледь не зачинили­ся перед носом.

Встиг, — подумав він, пробиваючись до віконця торцевих дверей і намагаю­чись не випустити з поля зору риси обличчя, що несподівано швидко ставали рідни­ми. Він насолоджувався певною розгубленістю жінки, побоюючись зізнатися в тому, що йому до нестями приємно спостерігати за нею. Йому було приємно бачити, як вона заглиблюється у себе, як не звертає уваги на хтиві погляди молодиків, котрі, як і він, не відводили очей від молодої жінки, яка самотньо їхала в майже порожньо­му вагоні вечірнього метра.

На «Політесі» він перебіг до її вагону й був навіть сприкрений, що, заглиблена в себе, вона не звернула на це найменшої уваги. Жінка не підняла голови навіть тоді, коли він майже зачепив її, проходячи повз неї.

Майже образившись на таку неувагу, Василь обігнав натовп вечірніх роззяв і ввівгнався в східці ескалатора. Ступивши на східці, він чомусь одразу ж пошкоду­вав, що не наважився в вагоні заговорити:

А раптом там, нагорі, на неї чекають. Чоловік, із яким вона зустрічається, подру­га, це ж так незручно буде стежити за ними двома. Але як знайомитися? Будь-що-будь, на вулиці я таки підійду до неї. Обов'язково підійду, — вирішив Василь.

Проскочивши скляні двері з надписом «ВИХІД», він заховався поміж дерев, видивляючи натовп, що поволі сунув йому услід, і намагаючись не пропустити жінку, яка вабила до себе дедалі більше.

Людський потік рідшав, а її все не було.

Невже вона повернулася, випадково проїхавши потрібну зупинку? — не встиг злякатися він, як око вихопило знайому постать із загалу. Жінка йшла майже на ньо­го, але, ніби зіткнувшись із якоюсь невидимою оку перепоною, раптом звернула вбік і попрямувала до п'ятого трамваю, яким Василь звично їздив до гуртожитку.

У вагоні було порожньо. Молода жінка, яка, Василь чомусь був певен, помітила його між деревами, ніби навмисне сіла на подвійне сидіння, провокуючи зайняти місце поруч.

Проте він відразу не наважився, і лише нові пасажири, які почали заходити на «Гарматній», загрожуючи посісти його — Стусове — місце, підштовхнули підійти до незнайомки:

Ви пазволітє? — запитав він, соромлячись і відчуваючи неприродність росій­ської, що, втім, притлумлювало незручність від такого знайомства.

Пажалуста, — відповіла.

Розмова загрозливо не в'язалася. Втім, несподівано виявилось, що навіть мов­чання поруч із нею було приємним.

Біля «Червоного екскаватора» набрякле небо прорвалося мжичкою, що дозволило Василеві — треба підняти вікно, з якого дощові краплини падали прямо на одяг, — знову виявити увагу.

Ми, виявляється, сусіди, — несподівано прохопився Василь, очікуючи, як вона прореагує на українську.

Вона відповіла. Українською!

На четвертій просіці, де майже на галявині лісу закінчувалася трамвайна колія, уже виходили вдвох. Ще не знаючи імен одне одного, але що важать імена, коли пі­сля 15—20 хвилин ув обох було відчуття, що знаються вони з давніх-давен.

До пізньої ночі — знайомство. Навіть без поцілунків. Василь боявся необереж­ним словом чи дією знищити той химерний і неміцний контакт, який виник у нього з цією жінкою.

— Доля таки вміє обдаровувати, — думав він, прямуючи далеко за північ до гуртожитку.

Так відбулося знайомство Василя Стуса з Валентиною Попелюх. Поет майже не присвячував їй віршів, але всі жіночі образи його поезій та перекладів несуть не­вловиму печать Валиної особистости. Їй, як Евридиці, він звірятиме найпотаємніше, немов дякуючи за те, що того вересневого вечора вона повірила «правді» й лю­бові ще незнайомого виразу очей, віддаючи себе без жодних застережень чи вимог і повсякчас виказуючи готовність розділити з коханим наслідки якого-будь його рішення.

Для зболеного поета Валя стала королівським призом, адже такої він ще не зу­стрічав. Йому чомусь зовсім не подобалися інститутські інтелектуалки, які кубли­лися довкола нього, як раніше не подобалися жінки-Килини, що при зустрічах із ним чомусь втрачали «принади» свого життєвого досвіду, перетворюючись у жінок-на-одну-ніч, а Шура, Шура, яка ще не відболила і, він відчував, болітиме ще доволі довго, Шура залишилася в минулому житті, ері до-Світличного.

Після цієї зустрічі його вже не полишало відчуття, що Валя, Валентина Попелюх, його попелюшка, забезпечить йому те, чого він найбільше потребував: вірність і віру, нехай навіть і без розуміння мотивів його дій.

Коли Василь повернувся до гуртожитку, в його блоці ще не спали. Хтось розва­жався з новою знайомою, хтось, уже добряче напідпитку, чіплявся з псевдоінтелектуальними розмовами, тож, аби зберегти святість зустрічі, він пірнув у ніч і блукав, аж поки на світанку не придибав до паркану її святошинського будинку.

Тої осени він значно рідше, аніж зазвичай, з'являвся на літературні вечори, вдовольняючись короткочасними зустрічами зі Світличним ув Інституті літератури. Втім, печать закоханости була настільки очевидною, що Світличний навіть не на­магався повертати закоханого молодшого приятеля до товариства, даруючи тому можливість віддатися чарам почуття.

За якийсь час Василь спробував читати їй свої вірші. Валя слухала ніби впіввуха, ніби знехотя, і спершу Василь навіть думав, що вони їй — жінці, яка вечорами здо­буває фах інженера-авіатора — байдужі. Але коли одного разу, ніби спіткнувшись, увірвав один із них на півслові й, задля експерименту, спробував почитати кавалок іншого, вона відразу відчула це й навіть образилась. За ледь помітними порухами голови чи скупими реакціями Василь вчився розрізняти: подобається — не подоба­ється. Досить швидко Валя стала першим слухачем Стусових віршів, бо він, здаєть­ся, беззастережно повірив не так, може, її смаку, як відчуттю.

Дмитро Стус. «Василь Стус: Життя як творчість». Київ. Факт, 2005. Стор 173-176.