Хронічна жертва

Не відомо що гірше – знати, що загинуло понад 10 млн. українців чи розуміти, що вони самі дозволили з собою це зробити.

Річниці Голодомору завжди сповнені пафосу та гучних слів. Вже аксіомою є думка: українці – «няшечки», а москалі погані вічно хочуть нас співучих, працьовитих і добрих знищити…  Тому я просто не можу пропустити нагоду розставити все по своїх місцях. Хай бодай у когось після цього тексту встановиться порядок в голові. Зазначу, що мова піде не тільки про голод 1932-33 рр., а й у 20-х та 40-х. Привязка тут до самого явища, а не конкретних дат.

Ви, мабуть, подумали, що мова піде про те, що голоду не було і це вигадки спецслужб?:) Розчарую тролів та хворобливих ідеологічних фанатиків, але тут такого не буде. Тож приємно вам провести вечір, а ті, хто читає далі налаштуйтеся на плідну розумову працю. Факти: 1)голодомор був і це велика трагедія; 2) до цього явища так чи інакше причетне керівництво СРСР. Але чи можна тільки їх звинувачувати у тому, що сталося? Самозакоханість, що властива нашому народу, не дає об’єктивно поглянути на те, що сталося насправді.

Причини таких дій СРСР суперечливі – з одного боку були зобов’язання перед Німеччиною у забезпеченні продовольством(20 і 30-ті) і складна ситуація після війни(40-ві), а з іншого їм потрібно було гарантувати сумирність українців як запоруку успішного панування на цих землях. От і виникла нагода «вбити двох зайців». Тобто, логіка і мотивація влади зрозуміла, а як щодо жертви? Що робилося у головах тогочасних українців можна дізнатися із щоденників та спогадів. Це, звичайно, суб’єктивне враження, але загалом ті переживання можна охарактеризувати як паралізуючий страх і відстороненість не тільки від реальності, а й свідомості, моралі, логіки. Інколи можна почути думку, що тоді люди перетворилися на тварин. Але ж не вільних, а одомашнених. Бо тварина з дикої природи бореться за життя зі своїм кривдником, а приручена людиною, здебільшого, без опору приймає волю свого володаря. Багатьом не сподобається таке порівняння, але паралель очевидна. Саме у психології ховаються причини цього явища. Рабський менталітет, комплекс меншовартості, християнська пропаганда про владу від Бога, відсутність гідності та «моя хата з краю» - це ті речі, які дозволили радянській владі зробити жахливі речі з українцями. Після голодомору 1921-1923 рр. Кремлю стало зрозуміло, що «піпл хаває». Тому, вони не боялися його повторювати у 32-33 та 46-47 роках, бо знали, що українці не здатні чинити опір і будуть все терпіти.

Нормальна людина б не їла бур’яни, своїх собак, дітей, а пішла і вбила чиновників, котрі довели її до цього. І поодинокі випадки таких повстань були, але більшість й не думала опиратися. Уявімо собі село, куди приїжджає 2-5 осіб забирати продовольство, а всі чоловіки чешуть свої дупи поки на їх очах забирають харчі від них, їхніх дружин і дітей, батьків. Разом чи за допомоги жінок вони б легко схопили тих мерзотників. І такі випадки були, але вгадайте що робили з ними українці? Відпускали! А ті згодом приходили з армією і все село знищували. Достатньо було хоча б половині сіл повстати і армія б не змогла боротися з ними, але такого було замало й більшовики спокійно вирішували ці проблеми. Ось як безхребетність може спричинити до великих катастроф.

Але це ще не все. Такий масштабний проект був би не можливий без координаторів на місцях. І ними були ті ж таки українці. У тій чи іншій ролі вони також приймали участь у знищенні своїх земляків. Хитрість та бажання вигоди, зла своїм сусідам штовхали деяких людей ставати по інший бік барикад. Вони, як і злочинці Другої світової війни, не зізнаються у цьому. Ситуація, безумовно, важлива і може загнати людину у безвихідь, але рано чи пізно настає свобода і можливість загладити свою провину. Та чи багатьох таких людей ви знаєте?

І остання проблема. Те, на що майже не звертають увагу. Всі добре знають, що міста голод зачепив менше. Там більш-менш можна було вижити і якби не трупи приїжджих селян на вулицях, то все виглядало б не так страшно. І саме у містах жила вся тодішня українська інтелігенція, еліта. Хоча їх було не багато і лише одиниці серйозно переймалися голодом настільки. Попиваючи каву за газетою, у «кухонних розмовах» вони шалено обурювалися діям влади. Мабуть, цим російськомовним українофілам було важко зрозуміти свою відповідальність за долю народу. Як бачимо, до 2013 року мало що змінилося, нажаль. Найбільше, на що вони спромоглися – самогубства(М.Хвильовий, М.Скрипник). Погодьтеся, що у тій ситуації людина, котра й так готова померти, могла б ризикнути принести якусь користь народу, а її вбивство владою було б героїчним. Але, очевидно, вони не могли зробити більшого.  Саме це у тієї інтелігенції з селянами і було спільне – страх. Якщо у селах чекали смерті від голоду, то еліта сумлінно очікувала відправки у сибірські табори. Після тих подій інтелігенція отримала чудову відмазку для пояснення своєї безплідної діяльності – народ майже винищено. А про те, що це робилося на їх очах вони якось забули. Вони не мали йти воювати на боці селян, але це були саме ті люди, котрі могли просвітити маси, повести їх за собою, допомогти не зламатися.

Загалом, сумна картина вийшла. І не відомо що гірше – знати, що загинуло понад 10 млн. українців чи розуміти, що вони самі дозволили з собою це зробити. Голодомори це тільки найгірший спосіб знущань, а були ж й інші, які так само народ терпів. Мені страшно й неприємно це усвідомлювати, але українці й зараз терпіли б голодомор, якби його хтось влаштував. Може не так мирно це б відбувалося, але більшість не чинила б опору. Досі називаючи себе «маленькими людьми» ми боїмося панів 21 століття. Яскравими прикладами є відмова від претензій до тих, хто вб’є на дорозі члена сім’ї «маленьких людей». Трошки покричать, а потім гроші та страх зупиняють. Тому мені дивно, що зараз ми займаємося тільки вшануванням жертв, а не тим, щоб самими ніколи не стати ними.

Іван Лендєл