Роман Солтис - історія спортсмена, який змінив історію

Хочу познайомити вас із сім'єю Солтисів. Здавалося б на перший погляд звичайна середньостатистична родина, якби не одне але...

Історію творять люди, історію творимо ми. Тільки кожен по своєму: хтось пише книги, хтось будує будинки, а інші борються з природою і доводять всім, що здатні бути кращими, здатні досягнути вершини, навіть коли більшість в це не вірить. Головне - це безцінна підтримка рідних, друзів і мами, яка заради своєї дитини готова на все. 

Повернемося в минуле, розповім вам все в деталях. В сім’ї Любов Солтис вже було двоє дорослих дітей, та народження третього сина Романа принесло велике щастя.  Але біда не довго примусила на себе чекати і постукала у двері.  Дільничний лікар змусив заплакати, коли сказав, що у маленького Ромчика синдром Дауна. Відмовитесь від нього, - вперто наполягала жінка у білому халаті.  Як це відмовитися від свого сина? – мама не розуміла. Вона пригортала рідну кровиночку до грудей і вперто вірила, що зможе поставити сина на ноги.

Думки не давали спокою, були хвилини коли опускалися руки і не хотілося жити. Погодьтесь, далеко не кожен зможе подивитися біді у вічі, та пані Лобов не з тих хто здається. Одного разу, розповідає жінка, у відчаї пішла до церкви обхопила руками розп’яття Ісуса Христа і промовила: «Боже, дай мені сили і допоможи!».  Віра - це те, що не вмирає, віра - це те, що лікує, віра - це те, що дає сили.

Мама прийняла хворобу сина, та не склала руки, адже почала боротися. Боротися за те, аби маленький, ще поки беззахисний хлопчик, став сильним  і найголовніше щасливим.

Ліки, зарядки, тренажери, обтирання холодною водою, різноманітні процедури робили чудеса: хлопчик ріс здоровим, міцним, його усмішка і добрі, щирі очі радували батьків. Їхня любов заповняла дитяче серце радістю та ніжністю.

- А що далі? -  запитувала себе в нічних кошмарах Любов Опанасівна. Як виховати мого хлопчика.

Якось, спонтанно виникла ідея створити організацію для дітей із синдромом Дауна. Саме так виникла Львівська обласна організація захисту неповносправних дітей-інвалідів з дитинства. Місто надало невелике приміщення, на території одного із дитячих садочків Львова. Там дуже затишно, на стінах фотографії вихованців, власноруч зроблені картини та малюнки, а ще очі дітей, і те добро, яке вони випромінюють не може нікого залишити байдужим.

Необхідно було розширювати круг спілкування і Любов Опанасівна почала запрошувати дітей-інвалідів, навіть тих у яких не було батьків, були організовані шкільні класи, проводилися заняття із професійними педагогами. Свого сина Романа та всіх інших хворих  вчили працювати, вчили робити те, що повинен вміти кожен з нас.  Діти із задоволенням виконували будь-яку роботу, ту яка необхідна суспільству: прибирали громадські парки, висаджували молоді дерева.

Одного разу Любов Солтис дізналася про колишнього спортсмена, який організовував «Інтернаціональну співдружність дітей із фізичними вадами та розумовою відсталістю» із метою  об’єднати таких діток із різних країн. Він організовував змагання, творчі фестивалі, зустрічі, естафети та прощі.

Після цього почалися поїздки по всьому світу. Об’їздили світ із півночі на південь та із заходу на схід. Були у всіх Європейських країнах в Японії, Китаї.

Наші діти, - із захватом говорить пані Любов, - є волонтерами, вони доглядають за хворими на ДЦП,  допомагають тим, хто у відчаї, залишився на одинці із хворобою, виходжують хворих і пристарілих людей. Для них немає брудної роботи, довгий час Роман Солтис, переможець і призер багатьох спортивних змагань,  працював двірником у дитячому садочку. Діти раді, що можуть допомогти, зробити світ кращим.

Найбільшою гордістю для матері, є її син, який голосно прокричав про себе на весь світ. Роман Солтис має безліч нагород, був у Лапландії, отримав благословення від Папи Івана Павла ІІ. Він не такий як всі, він кращий, адже переборов хворобу із середини та довів, що має повне право на повноцінне життя, не залежно від поставленого діагнозу.

Я ніколи в житті не бачила стільки медалей як у Романа, а ще я ніколи не бачила таких щирих, добрих і справжніх людей як він. Можливо важко повірити моїм словам, але все таки я скажу, увійшовши я ледве не заплакала від жалю, моє серце просто розривалося, та через декілька хвилин усмішка з моїх уст не зникала.  Синдром Дауна – це лише діагноз, та не життя. Життя Ромчика сповнена радості та щирості. Він такий як усі: робить хатню роботу, піклується про рідних і просто живе життям, таким як у нас. Є багато планів на майбутнє, та найголовніше для нього – це весілля із коханою людиною. ЇЇ звати Оксана, вона також хвора на синдром Дауна, та незважаючи ні на що, дівчина переборола хворобу  і так як Роман, почала брати участь в різноманітних змагання і звичайно ж здобуває перемоги. Вони не розлучаються ані на хвилину, вони щасливі бо знайшли один одного.

Немає неповносправних людей, вони такі як ми, навіть ліпші, тільки їх менше, а нас більше.  Ромчику 22 роки, а за спиною вже не один десяток почесних медалей та нагород. Хочеться побажати  високих злетів, постійного руху вперед і віри у краще життя, адже віра - це те, що примушує нас боротися.