Антропологічна типологія давньоукраїнського населення: частина перша

Цю статтю я написав для Міжнародного Антропологічного Конгресу, який відбудеться у Вінниці у жовтні. Висловлюю подяку НДЦ антропології, морфології та генетики людини Вінницького Медуніверситету.

   Етнічна історія – циклічний природний процес, який регулюється психологією етнічної спільності та кліматично-географічними умовами її проживання [Мельник, 2013]. Етноісторичні процеси реорганізують антрополандшафт в етноландшафт, що стає передумовою для історико-психологічної трансформації «плем’я-народність-нація». Остання накладається на фазовий розвиток – етногенез. Існує багато трактувань етноісторичного процесу. Варто відзначити відому дискусію Ю. В. Бромлея та Л. М. Гумільова, теорію етнічної пасіонарності Л. Гумільова, культурний детермінізм Б. Малиновського, Е. Тайлора. Етногенез – поняття безперервне, котре не залежить від бажань якогось окремого класу або всіх обивателів. Це переконливо доводить історичний процес. Останній особливо взаємопов’язаний із етногенезом. Їхнє сполучення доходить до таких дрібниць, що визначити головне та похідне поняття, у цьому контексті, неможливо. І етногенез, і історичний процес походять від природи та антропогенезу. Проблематика визначення особливостей історичного процесу суспільства є категорією, котра лежить на межі між антропологією (історичною) та етнологією [Бромлей, 1981; Тайлор, 1989; Гумилев, 2012].

   Етнос – природна і первинна форма існування людини. Саме етнічність відрізняє людину від зоологічних видів. Поза етносом не існує жодної людини. Етнос – географічно та кліматично-ландшафтно детермінована психологічна і, як наслідок, культурна спільність людей, що виражається у протиставленні «ми-вони», циклічно-фазовому етногенезі та здатності до подальшого соціополітичного розвитку в історичному процесі. Будь-яке етногенетичне або антропоген етичне дослідження має керуватись такою теоретичною схемою формування етнічних спільностей: 1) геоландшафт завжди впливає на людський колектив; 2) різноманітність геоландшафтів починає відрізняти людські маси і сприяє утворенню та розвитку рас; 3) геоландшафт зумовлює характер виробництва та економічних відносин, в процесі яких формується етноплемінна свідомість, специфічне мовлення, своєрідна світоглядно-релігійна концепція, початки культурного простору; 4) взаємодія всіх наведених факторів, розвиток специфічного мовлення, діалектів, мов, свідомості в межах окремого, автономного геоландшафту утворює етнічну психологію із наявними колективним свідомим, колективним несвідомим, колективним підсвідомим; 5) психологія етносу і характер виробництва формують соціоекономічні, станові відносини, соціально-класову психологію; 6) етнопсихологічний і соціоекономічний чинники у своїй сукупності завершають етап реорганізації племені у повноцінний етнос, який проходить дві паралельних гілки розвитку – історичний процес та етногенез; 7) етнічна психологія формує закономірності соціокультурної сфери етнофора; 8) подальший фазовий етногенез будується на ієрархічності етносоціальних структур: із маси виділяється плем’я, з якого формується етнос, який утворює народність, що за умови державної форми суспільно-політичної організації перетворюється в націю; нація – вища ступінь розвитку етнічного організму; 9) нація може вижити в історичному процесі лише зберігаючи власну традицію [Мельник, 2013].

   Основна література присвячена даній тематиці має ще радянське походження. Для розуміння етноісторичного українського процесу корисними залишаються праці Л. М. Гумільова («Етногенез і біосфера Землі» 1989 р., «Давня Русь і Великий Степ» 1989 р.), Ю. В. Бромлея («Етнос і етнографія» 1973 р., «Сучасні проблеми етнографії» 1981 р.), М. Ю. Брайчевського («Походження Русі» 1968 р., «Біля джерел слов’янської державності (Соціально-економічний розвиток черняхівських племен») 1969 р.), В. М. Мельника («Рання етнічна історія південних слов’ян» 1978 р.), В. В. Седова («Походження та рання історія слов’ян» 1979 р.), А. Я. Брюсов («Нариси з історії племен європейської частини СРСР у неолітичну епоху» 1952 р.), В. Н. Даниленка («Неоліт України» 1962 р.), С. В. Калесника («Проблема географічного середовища» 1968 р.), В. В. Мавродіна («Походження російського народу» 1978 р.). Власне антропометричними та конституційно-антропологічними проблемами займались Т. І. Алексєєва («Етногенез східних слов’ян за даними антропології» 1973 р.), І. І. Гохман («Населення України в епоху незоліту і неоліту (антропологічний нарис)» 1966 р.), А. А. Зубов («Одонтологія: методика антропологічних досліджень» 1968 р., «Одонтогліфіка» 1974 р., «Одонтологія в сучасній антропології», 1989 р.), Є. І. Данилова («Гематологічна типологія та питання етногенезу українського народу» 1971 р.), В. Д. Дяченко («Антропологічний склад українського народу» 1965 р.), Р. А. Старовойтова («Етнічна геногеографія Української РСР» 1979 р.). Сучасні наукові дослідження з української етноісторії та фізичної антропології характеризуються великою кількістю нових гіпотез та ідей щодо формування нашого етносу. Варто виокремити праці В. Петрова («Походження українського народу» 1992 р.), І. Д. Потєхіної («Населення України в епохи неоліту та енеоліту за антропологічними даними» 1999 р.), Р. У. Гравере («Одонтологія східнослов’янських народів» 1999 р.). Оригінальністю вирізняються ідеї О. Кушніра, С. Корнієнка, Ю. Шилова, Б. Михайлова. В останні роки фундаментальні дослідження були проведені археологами Л. Залізняком і М. Відейком. Особливо важливим є внесок в українську фізичну антропологію С. П. Сегеди (монографії «Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект» 2001 р., «Антропологія та етнічна історія України» 2012 р.; статті «Антропологічний склад українського народу: новий погляд» 2001 р., «Антропологічний склад населення черняхівської культури: одонтологічний аспект» 2001, «Найдавніші витоки слов’янства за даними антропології» 2005 р.). Проблемами українського антропоетногенезу займаються також британські, американські вчені. Заслуговують на увагу публікації J. Bocquet-Appel (Paleoanthropological Traces of a Neolithic Demographic Transition1. / Bocquet-Appel J. // Current Anthropology. Vol. 43. No4, 2002.), K. Jacobs (Human postcranial variation in the Ukrainian Mesolithic-Neolithic. / Jacobs K. // Current Anthropology, Vol. 34, No3, 1993.), M. Lilie (Stable isotope analysis of 14 individuals from the Mesolithic cemetery of Vasilyevka II, Dniepers Rapids region, Ukraine. / Lilie M., Jacobs K. // Journal of Archaeological Science, Volume 33, Issue 6. 2006.). Все це особливо актуально в контексті американського проекту «Геногеографія», що був підтриманий National Geographic. Працюють постійно діючі генеалогічні експедиції, в тому числі і східноєвропейська. Фактично, дані цього нового наукового проекту були покладені в розробку автором «загальної етноантропогенетичної порівняльної таблиці».

  Х. Вовк писав: «Ще не так давно майже за єдину, а в усякому разі найпевнішу відмінну ознаку етнічних груп вважали їх мову. Всю класифікацію багатьох із цих груп, особливо так званих «арійський» чи «індоєвропейських» народів, базували на відмінах мови, а такі вирази, як «романські» чи «слов’янські» народи, й досі мають майже виключне лінгвістичне значення. Несталість мови як расової ознаки давно вже примусила антропологів звернутись до постійніших, а тому й певніших ознак, як барва зверхнього тілесного вкриття, волосся, очей, зріст, пропорції та форми різних частин тіла, а особливо скелета. Уважне вивчення цих ознак виказало, що вони не тільки індивідуальні, але й передаються спадковим шляхом, не змінюються протягом багатьох тисячоліть, а тому, як найстаріші, можуть бути справжніми певними расовими ознаками» [Вовк, 1995]. Французькі антропологи П. Топінар та Е. Амі вивели головні антропометричні показники важливі для характеристики етносу: «1). пігментація волосся та очей, 2). висота зросту, 3). форма голови, 4). показники висоти черепа й обличчя, 5). форма та профіль носа, 6). довжина верхніх і нижніх кінцівок, 7). скелічний показник (довжина нижньої кінцівки по відношенню до бюста)». За схожим принципом свої дослідження проводить і сучасний український дослідник С. Сегеда [Сегеда, 2001].

   Досліджуючи остеологічний матеріал епохи неоліту, енеоліту, бронзової доби за методологією Денікера-Вовка, узагальненої С. Сегедою можна судити про характер етноісторичних процесів давньоукраїнського населення. При цьому важливо враховувати результати сучасних британських та німецьких археологічних експедицій. Будь-які антропологічні матеріали необхідно досліджувати в соціокультурному контексті. М. Грушевський зазначав, що використання виключно антропологічних або матеріальних знахідок в характеристиці історичного процесу не може давати висновків з приводу етнічного типу. Етнічний тип у історичному процесі, за Л. Гумільовим визначається сукупністю археологічних матеріальних, антропологічних і палеоантропологічних, лінгвістичних матеріалів. Етноісторичних процес вивчається трьома науками: соціокультурної антропологією, фізичною антропологією, порівняльною лінгвістикою. В контексті давньої історії (верхній палеоліт – І тис. н. е.) варто користуватись даними порівняльної антропології, антропогенетики, археогенетики, геногеографії. Лінгвістичний матеріал відсутній. Про етнічний тип давніх людей ми можемо судити лише за їхньою антропогенетикою, моделями фізичних типів, спорідненістю матеріальної культури та приблизного харчового раціону в межах певного природно-географічного територіального ареалу. 95% викопного матеріалу – остеологічні рештки. Вони переважають в усіх культурних українських шарах від палеоліту до енеоліту. Найважливішими є краніологічні залишки – вони одразу дають можливість змоделювати приблизний зовнішній тип людини. Антропологічне моделювання багато в чому базується на антропометричній методиці В. Бунака (1941 р.). За краніологічними залишками робиться висновок про конституційну будову з похибкою 20-30%. Похибку завжди потрібно враховувати, особливо коли йдеться про кам’яну добу. Українські культурні шари дають близько 300 неолітичних і енеолітичних остеологічних матеріалів переважно краніологічного характеру переважно в межах Подністров’я, Побужжя і Наддніпрянщини. Генетичний та геногенографічний інтегрований аналіз дають можливість робити висновки про генофонд давніх популяцій, їхнє співвідношення із сучасним населенням. При цьому, були проаналізовані датовані радіовуглецевим аналізом (похибка 50%) кісткові рештки неолітичної, енеолітичної, бронзової доби. Генетичний і геногеографічний аналіз був здійснений на основі антропометричних даних (Хв. Вовк, С. Сегеда, І. Круц, В. Даниленко, І. Гохман, Т. Алексєєва). Разом вони були об’єднані автором в єдиний антропогенетичний підхід.

   Антропоетногенез українців в етноісторичному процесі відбувався за наступними принципами:

- етногенез на основі одного автохтонного чинника;

- постійне пересування народів українськими землями;

- природно-географічна зумовленість такого пересування, самодостатність земельних ресурсів – відсутність проблеми голоду.

   Початок конкретного процесу етногенезу, на мою думку, варто віднести до неоліту (VII-ІІІ тис. до н. е.). Українське населення межі мезоліту-неоліту (IX-VII ст.) мало палеоєвропейський (протоєвропейський) антропологічний тип: високий зріст (169-179 см); великий головний показник (81,5%-84%) з яскраво вираженою брахікраніальністю, широким обличчям (76-83% довжини); високою та широкою в межах брахіцефального типу лобовою поверхнею, сильними надбрівними дугами (у 87-91% краніологічного матеріалу); середньою товщиною губ, великим ротовим отвором (100% краніологічного матеріалу); ніс переважно середньої величини із зігнутим профілем; темно-руса пігментація волосся (95%); очі блакитного кольору (35% темно-блакитної пігментації); шкіра – біла в повному розумінні (на 98,2 %) [Залізняк, 2005; Залізняк, 2008].

   Про етнокультурні масиви, згідно з матеріальними даними археології, ми можемо говорити, розглядаючи пам’ятки і стоянки києво-черкаської, сурської, буго-дністровської, волинської, Таш-Аїрської, азово-дніпровської, донецької культур. Києво-черкаська культура сформувалась у другій половині VI тис. до н. е. Загалом було виявлено майже 200 поселень цієї археологічної культури. З антропологічної точки зору важливими є неолітичні стоянки Микільська Слобідка, Вишеньки, Завалівка, Грині (Київська область), Старосілля (Черкаська область), Мала Перещепина (Полтавська область). Ідентичними з ними є неолітичні поселення в Житомирській області (Лазарівка, Тетерівський), Рівненській області (Фасова). На Київському Поліссі розташована стоянка Пустинка. Ще декілька пам’яток зафіксовано в західних районах Чернігівщини. Культура – скотарсько-землеробська з мезолітичними елементами мисливсько-рибальського стилю життя (мотичне землеробство, культивування рослин, розведення домашніх тварин) і, що цікаво, охоплює майже всю територію етнографічної Наддніпрянщини включно з Полтавщиною, Поліссям, більшою частиною Волині. Усі знайдені людські останки датовані VI-IV тис. до н. е. представляють людей високого зросту (від 170 до 175 см). Остеологічна будова має розвинений характер і дивує своєю масивністю як для тих часів. Лицевий показник – сплющений і широкий, череп – великий. М. Товкайло пише: «Це були північні європеоїди, які наприкінці мезоліту, приблизно вісім тисяч років тому, просунулися з північного заходу й частково асимілювали, а частково витіснили місцеве населення, яке за антропологічним типом належало до грацильних південних європеоїдів». Отже, українські вчені ще у 90-х роках дійшли висновків, що на межі мезоліту-неоліту в Середній Наддніпрянщині відбулась масштабна зміна субрасового компоненту. В глобальному контексті, відбулась заміна представників ранньої південноєвропейської раси представниками ранньої північноєвропейської раси. Грацильність і південний характер наддніпрянського населення доби раннього неоліту підкреслювали відомі археологи В. Даниленко та Ю. Шилов [Даниленко, 1969; Шилов, 1998; Товкайло, 2008; Jacobs, 1993].

   У ранньому та середньому неоліті населення Анатолії, Сирії, Кіпру, Болгарії, Румунії за антропологічним показником було тотожне сучасній південноєвропеоїдній субрасі. Моделювання проведені постійно діючими британськими археологічними експедиціями дозволили визначити населення Туреччини та Балкан VIII-IV тис. до н. е.: низького зросту (від 160 до 170 см), вузьке обличчя, невеликий череп. Щодо південноєвропеоїдів анатоми використовують термін «тендітна статура». В цьому контексті, вони виступають повною протилежністю північноєвропеоїдам. Середземноморський, анатолійський, месопотамський клімат витворили темно-пігментований тип самодостатніх землеробів. Саме вони, на думку В. М. Даниленка, Б. О. Рибакова, В. О. Сафронова автохтонно проживали на території етнографічної Наддніпрянщини, Запоріжжя, Дунайсько-Дніпровського межиріччя. Проведені Д. Меллартом археологічні дослідження у Південній Анатолії (Чатал-Гуюк. Хаджилар) дозволили віднайти 40 храмів і могильників з антропологічним матеріалом, датованим 6500-5650 рр. до н. е. і 5700-5000 рр. до н. е, на 85-90% ідентичним із сучасними східносередземноморськими та анатолійськими південноєвропеоїдами. Антрополог С. І. Круц, досліджуючи стоянку Кам’яна Могила сурського типу (VI тис. до н. е.) порівняв остеологічний матеріал взятий з колективних поховань нижньодніпровського та південноанатолійського ареалів і дійшов висновку про їхню тотожність [Даниленко, 1969; Рыбаков, 1981; Мелларт, 1982; Сафронов, 1989; Шилов, 1998].

   Л. Л. Залізняк протягом раннього неоліту класифікує на території Запоріжжя сурську культуру (поселення Кам’яна Могила, Семенівка, Собачки, Вовчки, Виноградний, Ігрень, Сурський Запорізької області) та азово-дніпровську культуру (Семенівка, Василівка Запорізької області). Обидві культури дали протягом 80-90-х рр. минулого століття численний антропо-остеологічний матеріал. Особливо це стосується могильника Василівський 2, де віднайдено скелети південноєвропеоїдного характеру. В Ясиноватському могильнику було знайдено повний скелет чоловіка з проламаним черепом датований другою половиною VI тис. до н. е. М. Товкайло, описуючи Ясинуватський могильник і наддніпрянське ранньонеолітичне поселення Вовниги зазначає: «У кількох випадках зафіксовано сліди прижиттєвого хірургічного втручання – штучної трепанації черепа, що свідчить про високий рівень медичних знань. У Вовнигах після проведення такої операції людина прожила ще два роки». В антропологічному контексті, населення азово-дніпровської культури (остеологічний матеріал взято з поселень Собачки, Вовчо, Середній Стіг 1, Семенівка, Ігрень, Вовниги) абсолютно ідентичне південноєвропеоїдам сурської культури [Залізняк, 2005; Товкайло, 2008]. Слід зазначити, що такі представники академічної археології як Товкайло і Залізняк відносять азово-дніпровську культуру до північноєвропеоїдів. Варто лише підкреслити більш міцну статуру і ширші параметри тулуба в представників азово-дніпровської культури відносно культури сурської. Пігментація і черепний покажчик – цілком нагадують споріднені східносередземноморський і передньоазіатський антропологічні типи.

   Що ж стосується Середнього Подніпров’я (Київська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська, а також Житомирська області), то місцеве неолітичне населення мало цілком північноєвропеоїдний характер. Києво-черкаська археологічна культура має розглядатись як «наддніпрянський неолітичний ареал». З етноантропологічною класифікацією інших українських неолітичних культур складніше.

   Виділяється культура лінійно-стрічкової кераміки, що від Вісли поширилась до Збруча і зайняла всю сучасну Західну Україну та буго-дністровська культура розташована на Поділлі. Антропологічний матеріал з поселень Котоване, Гірка Полонка, Незвисько, Торське, Сухостав дає досить розмите уявлення про фізичний тип населення Західної України. У VI тис. до н. е. культура лінійно-стрічкової кераміки поширилась від Середнього Подунав’я до територій сучасної Баварії, у басейн Рейну. Вона була найбільшою європейською неолітичною культурою.  Населення лінійно-стрічкової кераміки (VI-V тис. до н. е.) загалом характеризувалось: а) середнім і середньовисоким зростом (160-172 см); б) високим лицьовим показником; в) темною пігментацією волосся; г) очним розрізом мигдалеподібної форми; д) білим шкірним покривом смуглого відтінку (більш ніж 55% неолітичного населення центральної та східної Європи); є) об’ємними губами. Крім того, черепний показник був сформований на межі доліхокефалії та мезокефалії. Антропологічне моделювання показує, що в 40-50% неолітичного населення Альпійсько-Рейнського регіону, 85% Балканського півострова, 80% населення Західної України черепний покажчик складає нижче 74,9%, а головний покажчик нижче 75,9%. В західних та північних районах цього етнокультурного ареалу череп широкий і коротший. Мезокефалічні елементи зустрічаються і в західноукраїнських поселеннях. В цілому, населення культури лінійно-стрічкової кераміки було довгоголовим [Залізняк, 2005; Товкайло, 2008].

   Відносно досить масивної донецької культури, що охоплювала в VI-V тис. до н. е. території сучасних Донецької, Луганської областей. Найкраще вивчені неолітичні стоянки навколо Сіверського Дінця. Особливо варто відзначити поселення Клішня 3, Ольхова. Стиль життя був здебільшого мезолітичним. Фізичний тип населення надзвичайно близький до києво-черкаської археологічної культури. Крім того, можна припустити, що північноєвропеоїдні ознаки азово-дніпровського населення сформувались саме завдяки донецьким впливам. Високий зріст (90%), світла пігментація (75%), поширена мезоцефалія на межі з доліхоцефалією, характерна для донецької неолітичної культури. Моделювання показує, що донеччани у 95% випадків антропологічно ідентичні з києво-черкасцями. Населення лисогубівської культури, поширене на Чернігівщині, Сумщині є перехідним варіантом між мезоцефалами і доліхоцефалами. Зустрічається і короткоголовість. Втім, у лівобережних лисогубівської культури та культури ямково-гребінцевої кераміки протягом середнього неоліту досить поширеною залишається ширина голови менше 80% довжини. Носії цих землеробосько-мисливських культур у більшості випадків антропологічно тотожні з населенням києво-черкаської культури [Даниленко, 1969; Шилов, 1998].

   Буго-Дністровська культура охооплювала всю сучасну етнографічну територію Поділля. Проіснувала майже до IV тис. до н. е. і серйозно вплинула на антропологічний склад Волинської культури (VI-IV тис. до н. е.). Носії буго-дністровської неолітичної культури – яскраво виражені південноєвропеоїди східносередземноморського типу. М. Товкайло пише: «це люди невисокого зросту, тендітної статури, з високим і вузьким обличчям та тонкими рисами» [Товкайло, 2008]. У Подністровському ареалі відчутні східносередземноморські впливи і поширені перехідні мезо- і брахокраніальні типи. Населення неолітичного Побужжя, Вінничини – чітко брахіцефальне, низькоросле (160-165 см). Придністровський ареал менш насичений неолітичними пам’ятками, але за кількома остеологічними знахідками можна свідчити про середньоазіатські впливи у етногенезі буго-дністровців. У свою чергу місцеве населення в антропогеннтичному контексті серйозно вплинуло на еволюцію носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки на Буковині, Покутті, південно-західній Волині. Антропологічний матеріал з «торсько-жванецького» ареалу показує велику кількість брахіцефалів. Протягом середнього неоліту буго-дністровці сильно змішалися з населенням сучасних Галичини і Волині. Брахіцефалія та низькорослість поширились на територію Західної України. Вона виконувала роль своєрідної перехідної зони між північноєвропеоїдами та південноєвропеоїдами. Східносередземноморські впливи сягали Польщі та північно-східної Німеччини [Брюсов, 1952; Відейко, 2008].

      На українських землях доби неоліту слід виділити три етнокультурні зони:

   1) Дніпро-донецький з цілком північноєвропеоїдним антропологічним типом населення. Антропогенетичний аналіз свідчить про близькість києво-черкаських і донецьких північноєвропеоїдів до сучасного східно-балтійського типу (близько 60%). Л. Залізняк, І. Винокур, П. Толочко виділяють дніпро-донецький ареал на підставі окремих аспектів землеробського ведення господарства, але щодо давньої історії набагато більш виправданою є територіальна класифікація у відповідності з фізичним типом місцевого населення. Отже, Дніпро-донецький етнокультурний ареал охоплює повністю увесь Дніпровсько-Прип’ятський басейн, території сучасних Житомирської, Черкаської, Київської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Луганської, частково Сумської, Кіровоградської, Донецької області. Більша частина могильників та поховань, звідки походить 85-90% остеологічного матеріалу стосується другої половини середнього та пізнього неоліту. В антропологічному контексті населення цього ареалу не має особливих розбіжностей. Доліхоцефальне населення складає близько 55% опрацьованих людських решток. Весь інший краніальний матеріал містить чітко виражену мезокраніальну форму або ж перехідні варіанти (на Волинському Поліссі, Чернігівщині, Слобожанщині). Більша частина доліхоцефалів припадає на києво-черкаську археологічну культуру. Зріст досягає у 25% випадків 179-180 см. Переважає (60%) 171-177 см. Менше 10% досліджених неолітичних мешканців не перевищує 172 см. 6 із 10 досліджених людських скелетів дозволяють стверджувати, що їхній зріст коливався в межах 172-174 см. Лицьовий покажчик – широкий (85%) і сплющений (75-80%). Анатомічна будова містить досить сильні нордичні впливи – масивна статура, широкий тулуб. Жителі родових неолітичних поселень Дніпро-донецького етнокультурного ареалу були пристосовані до складних погодних умов, що свідчить про те, що вони в ранньому неоліті прийшли на територію України з півночі. Антропогенетичний аналіз показує їхню близькість до пізніших представників балтських етносів (50-55%) [Гохман, 1966; Потехина, 1999].

   2) Побужсько-нижньодніпровський з південноєвропеоїдним населенням східно-середземноморського та передньоазіатського антропологічного типу. Територіально ареал охоплює території сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської, Одеської, Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, Львівської, Рівненської та Волинської областей, Кримського півострова. Це широкі терени буго-дністровської, Таш-Аїрської, сурської культур. Значною мірою сюди слід також віднести культуру лінійно-стрічкової кераміки та азово-дніпровську культуру. Основна частина антропологічного матеріалу походить з околиць Кам’яної Могили і розташована в межах сурської археологічної культури. Розкопки у Таврійському регіоні дали лише декілька приблизно датованих людських поховань. Населення цих територій мало характерний низький зріст (від 158 до 169 см), тендітну статуру, погано розвинену м’язову структуру, помітно виражену брахіцефалію (у 99% досліджених черепів ширина голови відносно довжини переважає 81%). Нижньодніпровські південноєвропеоїди були пристосовані виключно до лісостепових і степових умов. В. Даниленко, Ю. Шилов, Б. Михайлов доводять їхню генетичну та етнічну спорідненість із південно-анатолійськими та північно-індійськими племенами, в етногенетичному плані належними до єдиної індоєвропейської спільноти, а в расовому до південно-європейської субраси. Так чи інакше, але змодельований зовнішній вигляд носія сурської культури ідентичний фізичному типу неолітичних мешканців сучасних Туреччини, Сирії, північно-західної Індії. Мешканці Запоріжжя та Криму в 70% випадків ближчі до передньоазіатського антропологічного типу (підвищення темної пігментації, потемніння шкіри, зріст до 168 см), тоді як буго-дністровці тотожні середземноморському типу. Втім, в основних антропологічних аспектах (головний, черепний покажчики, зріст, ширина тулуба) вони нічим не відрізняються. В цьому контексті, ідея про Циркумпонтійську неолітичну зону цілком слушна. Українські південноєвропеоїди прийшли ще в ранньому неоліті з Анатолії через Балкани і сильно змішались з місцевим «постльодовиковим» мисливсько-рибальським мезолітичним населенням. Останнє мало однакові антропологічні ознаки по всій українській території від закарпатських стоянок до Дону і наближалось за своїми характеристиками до сформованого в неоліті ранньонордичного північноєвропеоїдного антропологічного типу. Основна їхня частина була поглинена східно-балтійським типом до середнього неоліту. Південноєвропеоїди остаточно асимілювали їх у ІІІ тис. до н. е. Від майбутніх германців ці мезолітичні мисливці відрізнялись лише низьким зростом (близько 160 см) і сплюснутим обличчям [Даниленко, 1969; Потехина, 1999; Михайлов, 2007; Jacobs, 1993].

   3) Карпато-Дунайський з мішаним населенням невизначеного типу, великим відсотком мезокраніального елементу, різкими переходами низькорослості у високий зріст (зокрема, на території сучасної Івано-Франківської області). Характеризувався залишками мезолітичного населення аж до ІІІ тис. до н. е., відсутністю єдиної матеріальної культури, за винятком лінійно-стрічкової кераміки в Галичині. На Закарпатті та в Подунав’ї відчутні впливи західносередземноморського антропологічного типу, в Татрах і Карпатах зустрілись нордичний і східносередземноморський антропологічний типи. Що ж стосується сучасної Гуцульщини, то в неолітичну добу місцеве населення також було темно-пігментоване з явними ознаками передньоазіатського антропологічного типу [Мельник, 1978].

   Отож, у ранньому неоліті культурні шари фіксують масштабне переселення 1-3 тис. середньоазіатських ранньопівденноєвропеоїдів із південної Анатолїі та західної Сирії через Грецію та Болгарію в Дунайсько-Дністровське міжріччя. Це І південноєврепойська міграція на українські землі. Близько VІ тис. до н. е. сирійсько-анатолійські передньоазіати з археологічної культури Чатал-Гуюк і Вінча переселяються в буго-дністровське міжріччя, звідки рухаються в напрямку нижнього Придніпров’я. Так, при 50% змішанні з місцевим мезолітичним палеоєвропейським населенням були створені буго-дністровська та сурська археологічні культури, скотарсько-землеробське господарство яких споріднене з неолітичними Анатолією та Болгарією. Мішані типи були витворені в процесі метисації західноукраїнського (культура лінійно-стрічкової кераміки), приазовського (азово-дніпровська культура) населення. Донецька культура, маючи палеоєвропейську мезолітичну та автохтонну ранньопівнічноєвропеоїдну основу, за знайденими матеріальними залишками, об’єдналась в етнокультурному контексті із спорідненою києво-черкаською культурою в єдиний дніпро-донецький етнокультурний ареал, який на думку Т. Лер-Сплавінського став початковою слов’янською етногенетичною формою [Jacobs, 1993; Bocquet-Appel, 2002; Piontek, 2008].

   Енеоліт (V-III тис. до н. е.) став епохою розробки «нових технологій» у землеробському господарстві. Стоянки та поселення перетворювались у справжні общини з родовим укладом життя (переважно матріархальним), формувались міфо-релігійні уявлення специфічні для кожної окремої общини. Трипільська культура землеробсько-скотарського типу виникла у VIІ-VІ тис. до н. е на території Румунії (культура Кукутені) в контексті етногенетичних процесів у середовищі балканських південноєвропеоїдів – вихідців з Малої Азії. Вона не була автохтонною в межах буго-дністровського басейну. В. Хвойка у 1899 р. висунув і обґрунтував теорію автохтонного середньодніпровського етносу, що сформувався на основі києво-черкаської культури. Трипільську культуру він вважає її закономірним продовженням, етногенетичним трампліном на шляху до праслов’янської спільноти зарубинецької і черняхівської археологічних культур. Етнічно В. В. Хвойка вважав населення цієї культури «давньо-арійським», тобто, за його словами, «прото-слов’янським»». Сам Хвойка з цього приводу писав: «За всіма ознаками – фізичним складом, культурою та обрядом поховань трипільські племена представляють південно-східну частину численного народу, що історично називається слов’янами». Сучасні українські археологи Н. Бурдо, С. Бібіков, В. Круц, Т. Мовша не поділяють цієї думки. Історик К. Галушко, наприклад, підкреслює, що трипільці не мали жодного відношення до індоєвропейських племен. «У більшості науковців переважає точка зору, за якою трипільці не відносяться до групи праіндоєвропейської людності. Існує думка, що на заключних фазах існування трипільського населення проходить процес його індоєвропеїзації. Але остаточно не спростованою є й теорія того, що трипільці були індоєвропейцями». Індоєвропеїзацію трипільців на межі міднокам’яного та бронзового віку слід вважати цілком можливою [Хвойка, 1913; Даниленко, 1969; Потехина, 1999; Бурдо, 2008].

   Фізичний тип трипільців характеризується остеологічним матеріалом, знайденим у більш ніж 20 могильниках та індивідуальних захороненнях. Більшість скелетів і кісток датовані пізньотрипільським періодом (IV-III тис. до н. е.). Антропологічний матеріал ранньотрипільської доби представлений нечисленними остеологічними та краніологічними знахідками в поселеннях Верем’є, Липкани, Лука-Устинська, Солончен 2, Вихватинці. Великих могильників датованих раннім і середнім трипільським періодами досі не знайдено. Для пізнього періоду характерні великі колективні поселення. Це, передусім, Вихватинський, Вовнизький, Незвиський, Чапаївський могильники. Сегеда з цього приводу зазначив: «Антропологічний склад людності раннього етапу трипільської культури залишається невідомим внаслідок відсутності вихідних даних – кісткових решток. Що ж до середнього періоду, то він представлений передусім краніологічною серією із Більче Золотого, чоловічі черепи якої (12 одиниць) характеризуються видовженою формою мозкової коробки, помірним розвитком м’язового рельєфу, середнім нахилом лоба, вузьким і низьким ортогнатним обличчям, добре профільованим в горизонтальній площині, низькими орбітами, виразним випинанням носа. Наведене поєднання ознак властиве давньосередземноморському типу, різні варіанти якого були здавна поширені у Великому Середземномор’ї. Зауважимо, що вони вперше з’явилися на теренах Північного Причорномор’я принаймні в добу мезоліту: саме цим часом датується моильник поблизу с. Волоське в Надпоріжжі, де були виявлені черепи з південноєвропеоїдними рисами… Черепи з поодиноких поховань на трипільських поселеннях Лука-Устинська, Солончени, Верем’є, Незвисько, Траяни, які також датуються середнім етапом розвитку Трипілля, мають різну морфологічну будову» [Сегеда, 2008].

   Чоловічі останки з Вихватинського могильника – чітко грацильні, середземноморські. Жіночі – близькі до сучасного східно-балтійського антропологічного типу. Жінки мають більш широку та міцну статуру, ніж чоловіки, черепи – мезоцефального типу. Зріст чоловіків і жінок коливається навколо позначки 170 см. Чоловічий краніологічний матеріал не дає можливості зробити чіткий висновок. Близько 40% черепів – брахіцефальні з ознаками мезокраніальної будови. Для чоловіків характерний прямий ніс, вузьке обличчя. У 60% жінок ніс нерівний, обличчя – широке. В п’яти чоловічих черепах спостерігається доліхокраніальний вплив, тоді як жінки мали мезокраніальну будову черепа. Жіночий череп також вищий від чоловічого. «Аналіз краніологічних матеріалів із Вихватинського могильника показав, що як чоловічі (5 од.), так і жіночі (6 од.) черепи характеризуються видовженою формою мозкової коробки, середнім нахилом лоба і помірним розвитком м’язового рельєфу, середньою висотою обличчя, ортогнатністю, низькими орбітами і виразним випинанням носа», – зазначає С. Сегеда. Будова трубчастих кісток у жінок набагато більш об’ємна, ніж у чоловіків. Моделювання дає можливість зробити висновок про білу пігментацію шкіри у жінок (80%) та смуглу в чоловіків (100%). Одонтологічні показники свідчать про збалансований раціон місцевих трипільців. У цілому, чоловіки на 75% подібні до сучасних сардинців, південноєвропеоїдів західносередземноморського типу. Жінки – на 88-90% тотожні сучасним придністровським і наддністрянським українкам. Сегеда підтримує це твердження: «Згаданий феномен має лише одне пояснення, а саме: він спричинений інтенсивними шлюбними контактами носіїв трипільських культурних традицій зі своїми сусідами-степовиками, в антропологічному складі яких беззастережно домінував масивний протоєвропейський компонент» [Сегеда, 2001; Корвін-Піотровський, 2008; Бурдо, 2008].

   Чапаївський могильник також розташований на території Середньої Наддніпрянщини. Він цікавий своїм заплутаним антропологічним матеріалом. Знайдено остеологічні залишки 6 жінок і 15 чоловіків. Десять кістяків настільки збережені, що можна навіть судити про деякі дерматогліфічні особливості. Останки 45% чоловіків мають змішаний східно-балтійський і нордичний північноєвропеоїдні антропологічні типи. В 40% випадків очевидний східносередземноморський тип. Багато кісток взагалі не піддаються субрасовій ідентифікації. Чоловіки переважно вищі за 170 см, брахіцефали, міцної статури, смуглі. Жінки переважно східно-балтійського північноєвропеоїдного типу, більшість представниць мають ідентичні з дослідженими києво-черкаськими та донецькими жіночими останками зовнішньо-антропологічні показники. Вони мали світлу шкіру (70%), світле волосся (50%). Втім, значний відсоток складали і темноволосі жінки. Вони – на 80% ідентичні сучасним наддніпрянкам. Чоловіки схожі на неолітичних греків (95%). Останки з Чапаївського могильника свідчать про асиміляцію трипільсько-кукутенськими південноєвропеоїдами передньоазіатського типу місцевого дніпро-донецького населення. Принаймні, можна стверджувати про повне поглинання трипільськими племенами києво-черкаської культури (75-80%). Середньодністровський пізньотрипільський могильник у Вертебі та Більшівці (околиця м. Галич) містили добре збережені скелети східносередземноморського типу з помітними пігментаційними та дерматогліфічними середньоазіатськими впливами (15%).

   Незвиський могильник середньотрипільської доби (IV тис. до н. е.) дає декілька цінних з точки зору дерматогліфіки скелетів. Черепний покажчик характеризується мезокраніальністю (50%) та схильністю до довгоголовості (40%). Пігментація – світла (55%), одонтологія свідчить про переважно тваринну їжу, збереження мисливських традицій у землеробсько-скотарському житті. Обличчя – широке, округлої форми, прямий ніс з невеликою горбинкою. Можна припустити переважну темноволосість незвиських жителів, але дерматогліфічний показник у більшості випадків світлий (95%). Декілька брахіцефальних черепів свідчать про присутність у селищі носіїв східносередземноморського антропологічного типу. Досліджені останки свідчать про північноєвропеоїдний тип людей із значним нордичним впливом (30-35%). Місцеві жителі в антропологічному контексті складали щось середнє між південноєвропеоїдними західносередземноморцями та північноєвропеоїдними східно-балтійцями.

   Окремі остеологічні знахідки, розпорошені по всьому буго-дністровському межиріччю свідчать про асиміляцію передньоазіатськими кукутенцями місцевих східносередземноморців протягом ранньотрипільського енеолітичного періоду. 40% досліджених українських трипільських останків на 88-99% тотожні з південноєвропеоїдними неолітичними мешканцями. В 10-15% антропологічного матеріалу навіть простежуються мішані нордичні та східно-балтійські елементи. Переважає передньоазіатський антропологічний тип – вихідці з сучасних територій південної Туреччини та західної Сирії, що під час балканської міграції у пізньонелолітичну добу набули середземноморських рис обличчя (більш випрямлений ніс, менш темніша пігментація шкіри та волосся). Матеріальні дані археології підтверджують наявність торгівельних та культурних (кераміка) зв’язків між південною та центральною Анатолією, Кіпром і буго-дністровським ареалом трипільської культури. Спостерігається постійний взаємообмін господарськими товарами [Даниленко, 1974; Відейко, 2008].

   Погано вціліли кістки в ранньотрипільських індивідуальних похованнях Луки-Устинської та Верем’я. Загалом ранньотрипільський і середньотрипільський періоди характеризуються майже повною відсутністю придатних для аналізу кісткових залишків.

   У Північному Причорномор’ї (Одеська область) розкопано специфічні пізньотрипільські могильники (локальна степова усатівська археологічна культура), що свідчать про асиміляцію передньоазіатським антропологічним типом місцевого неолітичного східносередземноморського населення з великим протоєвропейським домішком. Присутні мезоцефальні черепи, контраст між світлим волоссям і темними очима (30%), максимальна темнота шкіри в європеоїдних межах (45%). Можна припустити, що на території Одещини, Кіровоградщини та Миколаївщини в пізньому неоліті відбувся етнокультурний симбіоз буго-дністровських і сурських східносередземноморців, яких в середньому енеолітіт поглинули кукутенські племена передньоазіатського (55%) антропологічного типу з території сучасного гирла Дунаю.

   Локальний усатівський пізньотрипільський тип (локалізація характерна для пізньотрипільського періоду з його кліматичним зміщенням межі степу та лісостепу на південь) характеризується симбіозом середземноморського та протоєвропейського (ранньопівнічноєвропеоїдного) антропологічних типів. Чоловічі скелети з поселення Маяки (Одещина) мають наступні риси: доліхокранія та доліхоцефалія з характерним перевищенням позначки 76% у чоловіків, тонкі нейрокраніальні стінки, звужений і короткий лицьовий покажчик; мезоцефалія із звуженим лобом, досить широким обличчям [Корвін-Піотровський, 2008].

   Антропологічний склад трипільських племен – не має чіткого визначення. Антропогенетичні матеріали не дозволяють чітко віднести їх до індоєвропейців. Близько 60% досліджених останків мають середземноморський грацильний південноєвропеоїдний тип, при цьому близько 30% є західносередземноморцями. Інша частина – східносередземноморці або метиси. Вони переважно брахіцефали і мезоцефали, близько 20% мають доліхокраніальну будову черепа. Об’єднує їх помірно темна пігментація шкіри, волосся, очей, добре сформована одонтологічна система. Щонайменше в 40% випадків зустрічається горбистий ніс. Можна говорити про те, що доліхокраніальність була привнесена не стільки західносередзмноморцями, скільки місцевим східно-балтійським населенням. Майже 20% усіх вивчених кістяків – мають риси північноєвропеоїдні. Це переважно жінки (80%). Вони характеризуються масивною статурою, широким обличчям, світлою пігментацією та, особливо, світлим волоссям. Це свідчить про збереження між Дністром і Дніпром не лише східно-балтійських, але й протоєвропейських нордичних елементів. Багато також мішаних антропологічних типів, головним чином змішувались передньоазіати з східносередземноморцями, західносередземноморці намагались асимілювати східно-балтійців. На всіх разом накладався нордичний і південноанатолійський відбиток. «Вірменоїдні» сирійські додатки також були присутні.

   Культура Кукутені-Трипілля була сформована західносередземноморським і передньоазіатським антропологічними типами південно-європейської раси на місцевій східносередземноморській дунайсько-балканській основі в межах сучасної Румунії. Її поширення в межі буго-дністровського міжріччя характеризувалось асиміляцією місцевого східносередземноморського населення. В результаті, східний елемент став переважати над західним серед середземноморських європеоїдів трипільського ареалу. Демографічний вибух, спричинений придатними для ведення землеробства малоазіатського типу українськими геологічними грунтами, спричинив розширення трипільської культури на території неолітичних києво-черкаської культури та культури лінійно-стрічкової кераміки. На Наддніпрянщині трипільські грацильні середземноморці зіткнулись із масивними протоєвропейськими північноєвропеоїдами, будова яких була близька до сучасних східно-балтійців. На Волині та Галичині трипільці західносередземноморського типу зустрілись із нордичними елементами в місцевому східносередземнорському населенні. В неймовірній загальній метисації населення на Правобережній Україні зникають будь-які субрасові межі, сформовані у неолітичну добу. Населення трипільського етнокультурного ареалу в ІІІ тис. до н. е. складало, за етнодемографічними розрахунками, 400-450 тис. чоловік. Вони не могли швидко зникнути з української території, отже, вони залишались на місці. Змінився не етноантропологічний чинник, а культурно-психологічний. Бронзова доба та кліматичні трансформації диктували необхідність модернізації землеоброблюючих технологій, відповідно, мінявся міфорелігійний світогляд. Трипільська спільнота з мішаними антропологічними ознаками переважно середземноморського типу південноєвропеоїдної субраси залишилась на місці [Залізняк, 2005; Паламарчук, 2007; Корвін-Піотровський, 2008].

   Нарівні з трипільським, на українських землях у фінальному енеоліті сформувались південний (животилівсько-вовчанська й репінська культури із змішаним східносередземноморським і протоєвропейським населенням), баденський (поширений у Закарпатті, населення – змішане західносередземноморське, адріатичне, відчутні нордичні впливи), волинсько-подільський (культура кулястих амфор, сформована трипільським населенням, основа – західний і східний середземноморські підтипи із наростаючими на північному заході нордичними впливами). Теоретично можна припустити, що в добу енеоліту доліхоцефалів, брахіцефалів і мезоцефалів на українських землях було порівну. В середині ІІІ тис. до н. е. населення жванецького, софіївського, городського локальних трипільських типів було асимільоване племенами культури кулястих амфор. Північноєвропеоїдні елементи все частіше проникають на Західне Поділля.

   Аксіоматичним має стати твердження Сегеди: «жодних підстав говорити про повну зміну населення на Правобережній Україні після занепаду трипільської культури немає». Величезна маса антропологічно різнорідного, переважно південноєвропеоїдного трипільського населення, змішавшись переважно з місцевими неолітичними східносередземноморцями у контексті значних північних впливів, «автохтонізувалась». Так, культурні шари твердо доводять культурну інтеграцію трипільського населення в культуру кулястих амфор у ІІІ тис. до н. е., її етнічну взаємодію із животилівсько-вовчанською культурою. На мою думку, обґрунтовану дослідженнями В. В. Отрощенка, Ю. А. Рассамакіна, пізньотрипільське населення в середині ІІІ тис. до н. е. пристосувалось до нових умов ведення господарства і реорганізувалось відповідно до кліматично-географічних локальних зон, ставши етнічною основою для культури кулястих амфор на Волині, культури шнурової кераміки в Галичині, середньодніпровської культури на Наддніпрянщині (ІІ тис. до н. е.) [Сегеда, 2001].

   Трипільський етногенетичний процес можна характеризувати так: ІІ хвиля міграції передньоазіатського населення в V тис. до н. е. реорганізувала неолітичне населення Дунайсько-Дністровського міжріччя в археологічну культуру Кукутені, що з початком енеолітичної доби асимілювала буго-дністровське населення. Буго-дністровці під час етнічних контактів з місцевими палеоєвропейцями перетворились у північно-східну частину східносередземноморського антропологічного типу (90%). Передньоазіатські трипільці, що тісно взаємодіяли з балканськими східносередземноморцями, поглинули північних східносередземнорців під впливом західносередземноморських і неолітичних протоєвропейців. Трипільський етнокультурний ареал характеризується наявністю східносередземноморського південноєвропеоїдного типу (48-52%), протоєвропейського північноєвропеоїдного типу наближеного до сучасних східно-балтійців (35%). Інша частка припадає на передньоазіатські і західносередземноморські впливи. У 5% зустрічається вірменоїдний профіль носа, привнесений, очевидно, переселенцями із Сирії. Остеологічний матеріал взято з Незвиського, Чапаївського, Вихвинського, Вовнизького могильників. Трипільці не склали специфічного антропологічного типу – це змішання багатьох типологій на базі буго-дністровських неолітичних східносередземноморців, києво-черкаських східно-балтійських північноєвропеоїдів, анатолійських передньоазіатів. Енеоліт степової України склали пам’ятки репінської та животилівсько-вовчанської культур, для яких також характерне змішання антропологічних типів. При цьому, однорідний субстрат – відсутній. Південноєвропеоїди – східносередземноморського типу.

   На основі дніпро-донецького етнокультурного ареалу розвинулась середньостогівська землеробська культура, пам’ятки якої радіовуглецевий аналіз датує приблизно 4500-3500 рр. до н. е. Курганно-обрядова теорія М. Гімбутас визначає її як головний індоєвропейський матеріально-культурний субстрат. Залишається проблемним характер проникнення індоєвропейських впливів на дніпро-донецькі території (кавказький і придунайський шляхи). Носії середньостогівської культури базуються на 35-40% співвідношенні східносередземноморців і східно-балтійського типу. В краніологічних знахідках спостерігаються також проміжні нордичні впливи. Спираючись на Телегіна, слід зробити висновок про асиміляцію донецькими північноєвропеоїдами сурсько-дніпровських східносередземноморців.

   Бронзова доба ІІ-І тис. до н. е. представлена матеріалом ямної археологічної культури, антропогенетичні показники якої у 60% співпадають із індоіранцями початку І тис. до н. е. Ямний етнокультурний ареал повністю охопив трипільські та середньостогівські землі, північний Кавказ і простягся до території сучасного Казахстану. Подальша катакомбна культура в антропометрії своїх носіїв на 90% ідентична із культурою ямною. Н. Шишліна підкреслює, що населення цього ареалу мало «різко європеоїдні ознаки». Асимілювавши значну південноєвропейську частку буго-дніпровського та нижньодніпровських мешканців, вони привнесли у 95% випадків яскраво виражену північноєвропеоїдну доліхокранію, вузьке та високе обличчя. Катакомбна культура (XXV-XX ст. до н. е.) В. А. Городцовим вже чітко визначена як індоєвропейська спільнота. Л. Клейн підкреслює, що катакомбні північноєвропеоїди з нордичними впливами були індоарійцями. Варто особливо підкреслити, що індоарійська проблема найменш розроблена в контексті українського етноісторичного процесу [Отрощенко, 2008].

   Середньодніпровська культура (3200-2300 рр. до н. е.) базувалась на змішанні масивних північноєвропеоїдів (50-60%) ямно-катакомбного ареалу із грацильним  середземноморцями (25%), нащадками трипільців із черкасько-придніпровського східносередземноморського анклаву (5-10%) та індоєвропейській генетичній ідентичності. Західносередземноморські риси простежуються у контексті впливу грацильних (80%) носіїв культури шнурової кераміки. Середньодніпровська культура стала етнічним фундаментом для подальшої сосницької і тшинецької археологічних культур (ХІХ-Х ст. до н. е.). Б. А. Рибаков вважає тшинецький етнокультурний ареал ІІ тис. до н. е. праслов’янським етносом. Таким чином, праслов’янський етнос поширений від Одри до Полтавщини, в процесі метисації північноєвропеоїдів і південноєвропеоїдів мав переважно східносередземноморський антропологічний тип (58-65%) із значною присутністю східно-балтійців. Протягом І тис. до н. е. праслов’янські риси в лісовій і лісостеповій зоні стабілізувались. Територія від Дністра до Прип’яті характеризувалась брахомезокраніальністю, наближеністю черепного показника до ранньобалтського населення сучасної Литви, в Пороссі локалізувався перехідний між мезоцефалією та доліхоцефалією тип. Головний показник – високий, обличчя переважно вузьке, ніс – прямий (90% досліджених краніологічних матеріалів ІІ-І тис. до н. е.). Лицьовий показник – широкий. Населення Середньої Наддніпрянщини було довгоноге. Зріст – високорослий (170-175 см), характерна брахікраніальність для фінсько-слов’янського антропологічного кордону в межах сучасних Вороніжчнини, Курщини, Брянщини, Новгородщини. Пігментація шкіри переважно світла (65%) з темним і темно-русим волоссям [Залізняк, 2005; Рыбаков, 1982; Отрощенко, 2008].

   Для порівняння: сучасних українців Хв. Вовк характеризував: «Українці є досить одноманітне плем’я, темноволосе, темнооке, вищого за середній чи високого зросту, брахіцефальне, порівнюючи високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівнюючи короткими верхніми та довшими нижніми кінцевостями. Сукупність цих ознак ми вважаємо можливим визнати українським антропологічним типом», тоді як С. Сегеда зазначає: «Згідно з даними соматології, сучасній українській людності загалом властиві відносно високий зріст, брахікефалія, доволі темний колір очей та волосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву» [Вовк, 1995; Сегеда, 2001].