Передбачений тріумф

Радість з нагоди освячення собору

Факт постання Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви у Києві перекреслив більшість теорій упереджених “політологів” та практиковані українськими політиканами підкилимкові ігри. Будівництво відбувалось виключно пожертвами вірних.  Кошти від вкрай багатого люду й різноманітних корпорацій (з метою уникнення гріху показового але нещирого меценатства) відмовлялися брати принципово. Вірність Христу вимагає від людини активної праці на Божій Ниві й спроможність пояснити причини власних дій та вибору. Фанатизм й викликане марними сподіваннями неробство, насправді нічого спільного з Божими Правдами не мають. Високоінтелектуальний й водночас доступний загалові церковний провід, керуючись не дипломатичним, а церковним мисленням, спромігся втілити в життя зафіксовані в заповіті Йосипа Сліпого прагнення.

Пригадую події, які відбувались на місці будівництва в часі освячення фундаменту у серпні 2005 року. Орда проплачених песиголовців-матеріалістів й відвертих українофобів істерично репетувала: “долой унію”. Замовники агресії з числа атеїстів й номінальних православних стверджували, що юрисдикція УГКЦ повинна обмежуватись виключно західним регіоном. Проте грубе фехтування надуманими панацеями виявилось марним. Як і передбачалось, зусилля морально розкладеного і духовно збоченого люду не дали жодного результату. 18-го серпня 2013-го року  відбулося освячення будівлі. Близько 20-ти тисяч вірних з'їхалися на подію з усього Світу. Тут не було змушених й штучно залучених. Добирались власним коштом й з щирою, непідробною радістю. Подія засвідчила, що попри дзявкіт фахових україноненависників та песимізм скептиків, українці здатні на самоорганізацію, усвідомлену протидію й спроможні тверезо дивитися у майбутнє.

Аналогія події з нещодавніми відвідинами України очільником московського патріярхату навряд чи буде доречно. Більшість з двох десятків правоохоронців які чергували неподалік (кількість вкрай мала як для такого скупчення людей) відверто нудьгували, проте й серед них знайшлись такі, хто був захоплений поведінкою і ревністю вірних. Серед присутніх на освячені були політики й митці, але відсутність VIP-зони для “вершків успішного суспільства”, суцільна доброзичливість й сама організація дійства — вражали.

Нині, Україну загнали на роздоріжжя в справі вибору майбутнього. Нас змушують обирати між нівелюючим національну ідентиіність та людську гідність Сходом, й перенасиченим егоїзмом Заходом. Українців намагаються змусити забути, що вони є часткою базованої на християнстві європейської цивілізації. Дійсно, під сучасну пору, Європа переживає духовну кризу. Войовничий секуляризм атакує Церкву та притаманні європейцям духовні та моральні вартості. Прикладом аттаки є пропаганда содомії, запровадження ювенальної юстиції й спроби нівелювати роль родини в житті суспільства й вихованні дитини. Наявність цих проблем в Європі, мусить сприйматися нами як заклик до активного місіонерства і тут, в Україні (з метою протидії), і як би це не дивно звучало - в європейських країнах також.

З постанням Собору, вплив УГКЦ на стан справ в Україні і далі посилюватиметься. Ця дарує великі сподівання на духовне оновлення й очищення спраглого за правдою й принциповістю українського суспільства. На відміну від решти церков Володимирового Хрещення, в УГКЦ відсутня “боротьба кланів за вплив” й громіздка бюрократична прибудова, яка суттєво ускладнєю і стримує розвиток церкви, та позбавляє її змогу належним чином виконувати своє головне призначення.

Благослови Господи весь боголюбивий український нарід! Подай йому многії літа! Слава Ісусу Христу! Слава Україні!   

                                                                                                   Олесь Вахній