Ну, нарешті - 2

Дякую, В'ятрович - 2

Але найцікавіше навіть не це: посвідка, видана, наприклад, Василю Турковському під №35, датована 14 липня 1941 р. [150, арк. 10], а наведена Химкою посвідка Ковалишина під №53 — узагалі 21 липня 1941 р. [150, арк. 6], тобто, аж через три тижні після погрому* {* За допомогу у роз’ясненні ситуації з міліцейськими посвідками дякую п. Сергію Музичуку.}! «Вражаючі» темпи видачі цих посвідок (за два тижні липня видано менше 4 десятків; за наступний тиждень теж близько 2 десятків) засвідчує, що на кінець липня 1941 р. міліціонерів з подібними посвідками не могло бути більше сотні на усе місто. Крім того, жодна з цих посвідок не доводить, що, наприклад, той же Ковалишин вступив до міліції 30 червня, або навіть 1 липня, і жодним з наведених Химкою джерел це також не підтверджується. З огляду на це, незрозуміло, яким чином посвідки, видані через 2—3 тижні після того, як відбувся погром, мають доводити, що зафіксовані на фотографіях особи були станом на 1 липня членами української міліції? На це питання у своїй роботі дослідник жодної відповіді не дає.

Сама ж «ідентифікація» Бурдсом міліціонерів шляхом співставлення світлин на міліцейських посвідках з світлинами з подій погрому, не свідчить, що на них зображені одні й ті самі люди. Наприклад, фотографія Ковалишина на посвідченні дуже поганої якості, і на чоловіка, зображеного на відповідних фотографіях [8, с. 61, 64] він мало схожий. Ще менше схожий на будь-кого з людей з іншої світлини [8, с. 56], Михайло Печарський, фотографія якого міститься на іншій міліційній посвідці за №51 [150, арк. 4; 149]** {** Зображення цієї посвідки демонстрував під час своєї «лекції» у Посольстві Німеччини у Києві Ґжеґож Россолінський-Лібе. Деякий час воно містилося у статті, розміщеній на «Історичній правді», однак було видалено звідти на прохання Ґ. Россолінського-Лібе.}. Крім того, при «бажанні» на подібних фотографіях з погрому зі Львова або інших місць у їх учасниках можна так само легко «упізнати» будь-яких персонажів, наприклад, наркома НКВД СССР Єжова або навіть Ульянова-Лєніна*** {*** За виконання графічних ілюстрацій-співставлень дякую vasovl. Використано зображення з статті Дж.-П. Химки [1, с. 232] та Б. Мусіала [46, між с. 176—177].}:

Показово однак, що ні тоді, коли дослідник 2008 р. уперше з дозволу Бурдса навів відповідний приклад «упізнання» міліціонера [8, с. 64], ні тоді, коли він у квітні 2011 р. оприлюднював свою доповідь про погром 1 липня [2, с. 19], ні при публікації «Львівського погрому» наприкінці 2011 р. [1, с. 233], ні навіть у грудні 2012 р. [3] дослідження Бурдса усе ще не було опубліковане. Тому незрозуміло, чи буде воно, урешті-решт, опубліковано, коли, а головне, у якому вигляді? Однак автор оперує його даними так, неначе результати Бурдсової «ідентифікації» є усім відомим, доконаним та неспростовним фактом. Схоже, що посилатися на неопубліковані, чи навіть незакінчені дослідження у Химки та деяких його колег «по цеху» вважається «переконливим аргументом» у наукових дискусіях [7, с. 434—435, 447—448; 128].

Говорячи про участь у погромі 1 липня дітей та підлітків, Химка робить висновок, що лише деякі з них «просто приєдналися до погрому у пошуках пригод», однак інші були «дитячими солдатами національної революції». Він зазначає, що «у Західній Україні такими дітьми та підлітками-кривдниками, наймовірніше, була молодь, пов’язана з бандерівським рухом» та вказує, що «на Галичині найкраще організованою та найчисленнішою молодіжною організацією, що діяла одразу після відступу совітів, була молодіжна група ОУН (б) (юнацтво), до якої входило підпільних 7000 членів у квітні 1941 р.» [1, с. 233—234]. Однак, і тут Химка знову вдається до перекручувань та не приділяє належної уваги деталям. Так дані про 7000 членів Юнацтва ОУН (б) стосуються не «квітня 1941 р.», а кінця 1941 р.–початку 1942 р., і не лише «Галичини», а усієї території України [40, с. 171; 120, с. 158; 152, с. 137]. Тому, задля створення враження начебто масової участі членів Юнацтва ОУН (б) у погромі 1 липня Химка знову видає бажаний йому розвиток подій за дійсний, не перевіряючи першоджерела походження своєї інформації.

Дуже мало місця у роботі відведено автором дослідженню ролі юрби-шумовиння у погромі 1 липня [1, с. 235—238], однак навіть ту він переважно розглядає через призму «провідної ролі» у погромі української міліції та ОУН (б), на чому постійно наголошує. Посилаючись на дослідження П. Брасса, дослідник говорить про начебто існування між трьома в’язницями Львова та у місті координації дій, що «передбачає загальне планування», яким повинні були займатися «спеціалісти», включаючи «місцевих войовничих ватажків», згадуючи при цьому, що завданням ОУН (б) було «опанувати революційну стихію мас», та докоряючи, що «важко уявити, що міліція ОУН, яка точно була на місці подій у Львові, допустила ці прояви насильства, якби вона принаймні не схвалювала їх» [1, с. 235]. З цього натяку автора створюється враження, що «координацією» та «плануванням» займалися ОУН (б) та УНМ. Однак ця теорія «планування та координації» знову не має нічого спільного з Гільберґовим визначенням «погрому», що укотре засвідчує усю «логічність» та «продуманість» статті. Крім того, навіть розповідь Химки про перебіг «в’язничних заходів» у трьох тюрмах не створює враження такої «координації»: у одних випадках, наприклад, на роботу забирали виключно чоловіків, а у других — також жінок [1, с. 216], у «Бриґідках» відбувалися страти єврейських робітників та дозволялося юрбі знущатися над ними [1, с. 216—217], а у інших тюрмах можливою стратою лише лякали, а насильство з боку юрби припиняли досить швидко [1, с. 218—219] тощо. Також, говорячи про наявних у середовищі юрби лідерів та «войовничих ватажків», дослідник не вказує, що такі могли з’являтися під час погрому з самого натовпу, а не бути наперед підготовленими до цієї ролі. Цитуючи фрагмент Військових інструкцій з Інструкції РП ОУН [1, с. 235, посилання №133], автор знову робить це у своїй звичній манері, вихоплюючи окремий фрагмент з контексту та не зазначаючи, що він, як і самі Військові інструкції, стосується організації антирадянського повстання на території України, а «опанування революційної стихії мас та ситуації» має на меті, по-перше, упорядкувати та організувати на звільненій території життя задля зустрічі «надходящих союзників у зорганізованій формі зо зброєю у руках», а по-друге, створити основи «майбутній Українській армії» [40, с. 113]. Усе це не має жодного відношення до «планування погромів». Докори ж на адресу УНМ у мовчазному схваленні та небажанні припинити погромне насильство спричинені, значною мірою, неналежним дослідженням процедури та механізму створення міліції Львова з боку автора, який навіть не намагався з’ясувати, чи могла міліція за тих умов таке насильство припинити до того, як це увечері 1 липня зробив Вермахт [1, с. 219]? Адже особовий склад УНМ на той момент був небагаточисленним [66, с. 65], не всі з міліціонерів отримали зброю, а належний вишкіл мала дуже незначна їх кількість. Міліція перебувала у стадії мобілізації та організації структури і не могла навіть забезпечити належну охорону важливих об’єктів у місті, запобігти розкраданню майна та забезпечити патрулювання вулиць у місті уночі навіть у наступні після погрому дні [110, с. 117]. До того ж, реальну мілітарну силу в Львові тоді становили лише німецькі підрозділи, які не були зацікавлені у запобіганні чи надто швидкому припиненні антиєврейського насильства, що визнає і сам дослідник [1, с. 238]. Усі ці фактори свідчать про те, що міліціонери навряд чи змогли б запобігти та припинити насильство за відсутності відповідного бажання німців. Максимум, спроби втрутитися у ситуацію з боку погано озброєних та ще гірше вишколених міліціонерів призвели б до зіткнень між ними та німцями, які швидко були б «подавлені» останніми з наступним використанням цього як приводу для початку репресій проти членів УНМ, ОУН (б) та взагалі українського населення, у чому бандерівці не були зацікавлені. Зрештою, чим закінчувалися подібні спроби «припинення насильства» добре ілюструє спогад одного з учасників подій [100, с. 85]. Тому, слушність докору Химки полягає лише у тому, що на той час для УНМ, як і, загалом, ОУН (б) пріоритетними були зовсім інші задачі, пов’язані з організацією структури державних органів, запобіганням розкраданню зброї зі складів та арсеналів, проведенням мобілізації населення до лав створюваної армії тощо, виконанням яких вони займалися.

Що ж до німців як третього учасника погрому 1 липня, то найкраще їхню роль у подіях за Химкою описує фраза з доповіді останнього: «німецькі солдати були також присутні» [2, с. 20]. Дослідженню ролі німців у погромі автор присвятив ще менше місця, ніж карнавальній юрбі, при чому левову частку четвертого розділу знову займають намагання прив’язати до «організаторів погрому» ОУН (б) за допомогою сумнівних припущень про чи-то запозичення досвіду «литовських націоналістів, які були у контакті і з ОУН, і з СС», чи-то німецького посередника на кшталт Ганса-Йоахіма Баєра, унаслідок чого ОУН начебто «відреагувала на висловлені Гейдрихом побажання» щодо погрому. Химка навіть висловлює думку, що «під час погрому оунівці потурбувалися, як показують фотографії, поставити міліціонерів у цивільному на громадські ролі» [1, с. 241]». Утім, жодне з вищевказаних припущень не є доведеним* {* Показово, що обстоюючи у доповіді ту ж саму тезу про «координацію дій» між ОУН (б) та німецькими службами безпеки, автор обійшовся без будь-яких «посередницьких ланок». Утім, по суті, він і там не зміг обґрунтувати її чимось більшим, ніж власне припущення та бажання саме такого розвитку подій [2, с. 4].}.

Наостанок, слід відзначити, що основна теза дослідника про те, що у погромі «провідну роль» начебто грала українська міліція, далеко не нова. Ще наприкінці 40-х років ХХ століття позицію, що айнзацкоманди у Львові начебто тільки допомагали місцевій міліції «карати винних» за енкаведистські розстріли обстоював під час Нюрнберзького процесу у справі айнзацгруп Ервін Шульц [48, с. 77—78], що, утім, не допомогло йому уникнути покарання.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що багато важливих деталей, пов’язаних з причинами та перебігом погрому, лишилися поза увагою дослідника. Наприклад, він навіть не спробував з’ясувати, чому очевидці у першу чергу бачили у погромниках «українців», зокрема, «міліціонерів», а також наскільки обґрунтованою є така їхня ідентифікація. Хоча після невдалої спроби нападу бандерівського підпілля на тюрми Львова для визволення ув’язнених там людей, у місті посилили заходи безпеки, розпочалися арешти українців, а радянська пропаганда змальовувала останніх як терористів та фашистських посібників [29, с. 82; 86, с. 325—326], відголоски чого можна знайти навіть у післявоєнних єврейських джерелах [36, с. 34]. Тому не було нічого дивного у тому, що погромники асоціювалися у очевидців у першу чергу з «українцями».

Не приділив автор також належної уваги підставам, процедурі створення, чисельності та функціональним обов’язкам української міліції Львова. Не дослідженим лишився і той факт, як саме погромники відрізняли єврейські помешкання у Львові серед інших будівель, хоча відповідні дані можна знайти навіть у використаних Химкою джерелах [29, с. 114].

Автор не приділив жодної уваги як одному з факторів погромного насильства впливу на суспільну думку мешканців Львова довоєнної антисемітської пропаганди з боку окремих польських партій, зокрема, так званих «ендеків», та довоєнній політиці Польщі по відношенню до євреїв [17, с. 18; 40, с. 334; 102]. За лаштунками роботи лишився і такий важливий аспект, як перешкоджання радянськими органами євреям з західних районів СССР тікати на схід [29, с. 86—87; 153], що значно зменшило б число жертв Голокосту. Фактор енкаведистських розстрілів у тюрмах Львова та число їх жертв, віднайдених після відкриття в’язниць, узагалі відсунутий дослідником на другий план, хоча побачене впливало навіть на поведінку та бойовий дух німецьких солдатів [154, с. 310—312]. Зате події, які містили ознаки вуличного насильства, однозначно віднесено до єврейського погрому, хоча насправді не усі вони могли насправді бути такими.

Статтю побудовано, загалом, на післявоєнних єврейських спогадах, до яких продемонстровано некритичне ставлення за відсутності їх системного аналізу. При цьому лише незначною мірою використано документальні джерела. Зокрема, документи ОУН (б) цитовано фрагментарно та вибірково, не використано ряду важливих німецьких документів, як, наприклад, Звіт начальника поліції безпеки та СД з СССР від 2 липня 1941 р. [109, арк. 28—29]. Не згадано узагалі про жодні документи польського підпілля, наприклад, звіт генерала Ґрот-Ровецького, складений у вересні 1941 р., у якому вказується, що арешти та гнання євреїв до тюрем у Львові здійснювалися місцевим шумовинням [11, с. 135]. Не використано також великого масиву свідчень, зібраних Надзвичайною державною комісією з встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників, а також Комісією з історії Вітчизняної війни АН УССР, хоча окремі з них нескладно знайти навіть у Інтернеті [83, арк. 1—16; 92, арк. 78—89; 98, арк. 1—14; 155, арк. 120—133; 156, арк. 1—30].

За рахунок цього, а також тенденційного тлумачення, перекручування, дрібного пересмикування, використання натяків та залишення за лаштунками роботи важливих деталей, а також висунення цілого ряду необґрунтованих та сумнівних припущень, суттєво перебільшена роль у подіях як бандерівського крила ОУН, так і української міліції. Доводиться констатувати, що у своїй роботі Химка поставив за мету не сумлінно, об’єктивно та ґрунтовно розібратися у суті питання, а лише усіма можливими способами «навісити» на українську міліцію, а через неї на ОУН (б) «провідну роль у погромі» та повідомити про це якнайширшому загалу, не зважаючи на факти, які йдуть урозріз з такою концепцією. Основний упор зроблено не на скрупульозний аналіз джерельної бази, а на те, аби сильніше вдарити на емоції читачів, змушуючи останніх сприймати тези дослідника не стільки на логічному чи аналітичному, скільки на емоційному рівні.

Не до кінця з’ясовано дослідником справжні масштаби погрому та кількість його жертв. Фактично, застосоване Химкою для цілей роботи Гільберґове визначення «погрому» ним же самим у статті постійно заперечується. Тому не дивно, що для автора «Львівського погрому» у підсумку мета влаштованого погрому так і залишилася неясною [1, с. 242].

Загалом, Химка зробив спробу вмістити у порівняно невелику статтю дослідження складного, багатогранного та суперечливого явища. Однак, своїми маніпуляціями, схильністю до змішування у купу різних подій, пересмикуваннями, перекручуваннями, необґрунтованими припущеннями та залишенням за лаштунками роботи великого масиву важливих факторів та джерел він суттєво знизив цінність своєї статті. Таким чином, по суті єдиним безперечно корисним наслідком появи статті є введення в науковий обіг низки спогадів про події у Львові улітку 1941 р. Однак для досягнення такого результату не потрібно було писати тенденційну статтю, а достатньо було просто видати збірку таких спогадів з авторською передмовою, у якій пояснювалося б, звідки походять ці спогади та ким є люди, яким вони належать.

Подяки:

Насамкінець кілька слів подяки тим, без чиєї допомоги ця робота ніколи не побачила б світ. Це колеги henyk, k_kombinator, oksana107, oles_maasliouk,otec_fyodor_mp, skagenij, tin_tina, vasovl та інші члени ua_shtab, які допомагали у пошуку джерел, їх аналізі та з’ясуванні окремих суперечливих місць.

Також велика подяка п. Тарасу Гунчаку за допомогу в отриманні ряду важливих джерел та п. Сергію Музичуку за роз’яснення окремих аспектів створення та діяльності української міліції.

Окрема подяка самому п. Джону-Полу Хімці, який люб’язно погодився надати деякі використані ним у «Львівському погромі» джерела для ознайомлення та аналізу.

Перелік скорочень та абревіатур:

ЗУЗ — західноукраїнські землі.

НКВД — Народный комиссариат внутренних дел (Народний комісаріат внутрішніх справ).

РП ОУН — Революційний провід ОУН.

СССР — Союз Советских Социалистических Республик (Союз Радянських Соціалістичних Республік).

УДП — Українське державне правління.

УНМ — Українська народна міліція.

УНРА — Українська національна революційна армія.

УССР — Украинская Советская Социалистическая Республика (Українська Радянська Соціалістична Республіка).

Перелік посилань:

[1] John-Paul Himka. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd. Canadian Slavonic Papers/Revue canadienne des slavistes. Vol. LIII, Nos 2—3-4, June-September-December 2011/ juin-septembre-decembre 2011, pp. 209—243;

[2] John-Paul Himka. The Lviv Pogrom of 1941. Paper for ASN Convention, April 2011, pp. 1—25;

[3] http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/;

[4] http://krytyka.webukraine.com.ua/uk/articles/borotba-ivana-himki-z-ukray...

[5] http://ukrpohliad.org/komentari/vidkry-ty-j-ly-st-do-dr-v-kravchenka-dy-...

[6] http://volianarodu.org.ua/uk/Vystupy/Askold-Lozynskyy-Nepravda-v-Ukrajin...

[7] Джон-Пол Химка. Дружественные вмешательства: борьба с мифами в украинской истории ХХ в.// Историческая политика в ХХI веке: Сборник статей. — М.: Новое литературное обозрение, 2012, c. 421—454;

[8] Іван Химка. Достовірність свідчення: Реляція Рузі Ваґнер про Львівський погром влітку 1941 р. // Голокост і сучасність, №2(4) 2008, c. 43—79;

[9] Джон-Пол Химка. Молодому поколінню трудно вірити, що націоналісти робили все те, що я й інші дослідники описуємо. Інтерв’ю журналу соціальної критики «Спільне/Commons» від 30 червня 2010 р. на http://commons.com.ua/?p=8555;

[10] Химка Іван-Павло. Скільки людей загинуло під час Голоду і чому це важливо? на http://www.mankurty.com/statti/golod.html;

[11] Холокост (Шоа). Убийство евреев в 1933—1945 гг. Документы, свидетельства, литература. Антология. Т. 1. Уничтожение. Составитель и редактор Анатолий Кардаш (Аб Мише). Издатель Иосиф Бегун. Научные консультанты: д-р Ицхак Арад (Яд ва-Шем), д-р Леон Волович и д-р Людмила Дымерская-Цигельман (Еврейский университет в Иерусалиме), 409 c.;

[12] Dieter Pohl. «Anti-Jewish Pogroms in Western Ukraine — A Research Agenda» // «Shared History — Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939—1941», ed. by Eleazar Barkan, Elizabeth A. Cole and Kai Struve. Leipzig: Leipziger Universitatsverlag, 2007), pp. 305—313;

[13] The Shoah in Ukraine: History, Testimony, Memorialization. ed. by Ray Brandon and Wendy Lower. Indiana Press/US Holocaust Memorial Museum, 2008, 378 p.;

[14] Великий тлумачний словник сучасної української мови. Укладач і головний редактор В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002, 1440 c.;

[15] Кость Паньківський. Від держави до комітету. — Нью-Йорк — Торонто: Життя і мислі, книга 10, 1970 р., 151 c.;

[16] Кость Паньківський. Роки німецької окупації. — Нью-Йорк — Торонто: Життя і мислі, книга 7, 1965 р., 480 c.;

[17] Жанна Ковба. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». Видання третє, виправлене і доповнене. — К. 2009, 296 c.;

[18] Жанна Ковба. Останній рабин Львова. Єзекіїль Левін. — Львів — Київ: «Дух і Літера». Всеукраїнський єврейський благодійний фонд «Хесед-Ар’є», 2009, 184 с.;

[19] Степан Макарчук. Зміни в етносоціальній структурі населення Львова в першій половині ХХ століття. // Львів: місто — суспільство — культура: Збірник наукових праць / За редакцією Олени Аркуші й Мар'яна Мудрого. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. — Т. 6: Львів — Краків: діалог міст в історичній ретроспективі. — (Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск 2007). — С. 445—55;

[20] Філіп Фрідман. Винищення львівських євреїв. // Незалежний культурологічний часопис «Ї», №58, 2009 р., c. 126—152;

[21] д-р Філіп Фрідман. Винищення Львівських євреїв. Видання Центральної Єврейської Історичної комісії при Центральному Комітеті Польських Євреїв №4 на http://www.mankurty.com/fridua.html;

[22] Ярослав Стецько [Зиновій Карбович]. Жидівство і ми // Новий шлях, 8 травня 1939 р.;

[23] Ярослав Стецько. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. — Торонто, 1967 р., 465 c.;

[24] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. — Львів-Київ: Піраміда, 2001;

[25] Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1 / Упорядкування і передмова Володимира Косика. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997 р., 384 c.;

[26] Володимир Косик. Гарвард патронує ненаукові методи історичного дослідження. // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, збірник 1. — Львів: Видавництво «Мс», 2003, стор. 176—190;

[27] Володимир Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993, 660 c.;

[28] Джон Армстронг. Украинский национализм. Факты и исследования / Пер. с англ. П. В. Бехтина. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2008, 368 c.;

[29] Євген Наконечний. Шоа у Львові. — Львів: ЛА «Піраміда», 2008, 284 c.;

[30] Александр Дюков. Второстепенный враг. ОУН, УПА и решение «еврейского вопроса» / Фонд «Историческая память». — 2-е изд. испр. и доп. — М., 2009, 176 c.;

[31] Сообщение Чрезвычайной Государственной комиссии по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков. О злодеяниях немцев на территории Львовской области. // Красная звезда, 23 декабря 1944 г., №302 [5982];

[32] Trial of the major war criminals before the International Military Tribunal Nurnberg 14 November 1945 — 1 October 1946. Volume VII. Official text in the English language. Published at Nurnberg, Germany 1947, 602 p.;

[33] Андрій Боляновський. Убивство польських учених у Львові в липні 1941 року: факти, міфи, розслідування: монографія / А. Боляновський. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011, 188 c.;

[34] Дмитро Ґонта. Друкарство Західної України підчас окупації. 11 серпня 1947 р. Ельванґен. Конкурс №40. — Український культурний та освітній центр у Вінніпеґу, Манітоба. Арк. 40—1 — 40—43;

[35] AZIH, 302/26, Lejb Wieliczker;

[36] Leon Weliczker Wells. The Janowska Road. The Macmillan Company, New York, 1963, 340 p.;

[37] Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С.В. Кульчицький (відп. ред.). — К.: Наук. думка, 2005, 495 c.;

[38] ОУН в 1941 році. Документи. В 2-х ч. Ч. 1. / Упорядники О.Веселова, О.Лисенко, І.Патриляк, В.Сергійчук. Відп. ред. С.Кульчицький. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2006, 281 c.;

[39] Іван Патриляк. Військовотворчі заходи ОУН (б) у липні-вересні 1941 р. // Український історичний журнал, 2001 р., №4;

[40] Іван Патриляк. Військова діяльність ОУН (б) у 1940—1942 роках. — Київ, 2004, 598 c.;

[41] Іван Патриляк. Встань і борись! Слухай і вір…: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939—1960 рр.): Монографія / Центр дослідження визвольного руху. — Львів: Часопис, 2012, 592 c.;

[42] Алла Лазарева. Зрадниць буде скарано // Український журнал. Інформаційний культурно-політичний місячник для українців у Чехії, Польщі та Словаччині, №5 (46), 2009, c. 25—28;

[43] Лариса Крушельницька. «Рубали Ліс… (Спогади галичанки)». Львів: видавництво «Астролябія», 2008 р., третє доповнене видання, 260 c.;

[44] Die Deutsche Wochenschau Nr. 566 на http://www.youtube.com/embed/JssX0hAvK0E (доступно станом на 06.07.2012 р.);

[45] Bogdan Musial. Bilder einer Ausstellung Anmerkungen zur Wanderausstellung “Vemichtungskrieg. Verbrechen der Wehrmacht 1941 bis 1944” // Vierteljahrshefte fur Zeitgeschichte 47.4 (October 1999), pp. 563—591;

[46] Bogdan Musial. «Konterrevolutionare Elemente sind zu erschie?en»: Die Brutalisierung des deutsch-sowjetischen Krieges in Sommer 1941». Berlin: Propylan, 2000, 349 p.;

[47] Eliyahu Jones. Zydzi Lwowa w okresie okupacji 1939—1945. Lodz: Oficyna Bibliofilow, 1999, 62 s.;

[48] Eliyahu Jones. Smoke in the Sand: The Jews of the Lvov in the War Years 1939—1944. Jerusalem and New York: Gefen, 2004, 390 p.;

[49] Jan T. Gross. Neighbors: The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland. Princeton: Princeton University Press, 2001, 214 p.;

[50] Jurgen Matthaus. Operation Barbarossa and the Onset of the Holocaust // The Origins of the Final Solution: The Evolution of Nazi Jewish Policy, September 1939–March 1942, by Christopher R. Browning, with contributions by Jurgen Matthaus. Lincoln and Jerusalem: University of Nebraska Press and Yad Vashem, 2004, 615 p.;

[51] Raul Hilberg. The Destruction of the European Jews. Chicago: Quadrangle Books, 1961, 788 p.;

[52] Янінa Гешелес. Очима дванадцятирічної дівчинки — К.: Дух і Літера, 2011. — 96 с.;

[53] http://kalender-365.de/kalendar.php?yy=1941;

[54] http://mapia.ua/ua/features/dilnitsya-obrobki-sortuvannya-ta-dostavki-po...

[55]http://www.lviv.ukrposhta.com/www/upost_lviv.nsf/%28documents%29/8FE3F4636616F8ADC22573B1003C2B27;

[56] Евгений Мухтаров. Песни нашей Победы. // Четыре года из тысячи: Ярославцы в Великой Отечественной войне. Альманах. Вып. 1./ Под ред. П. Стряхилева; Вступ. статья д.и.н. проф. Ю. Ю. Иерусалимского; Авт.: А. Власов, А. Кононец, С. Рябинин, Е. Мухтаров, Д. Озерова. — Ярославль: Ярновости, 2010. — с. 23—76 на http://yarportal.ru/topic114583.html&st=0;

[57] http://www.cine-holocaust.de/cgi-bin/gdq?efw00fbw000826.gd;

[58]http://maps.google.com.ua/maps?q=%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0+%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B0+%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F+%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0&hl=uk&gbv=2&gs_sm=3&gs_upl=1360l4735l0l4844l22l19l0l8l8l0l235l1828l0.4.6l10l0&um=1&ie=UTF-8&hq=&hnear=0x473add6ff85b3223:0x148038296503c6c9,%D0%B2%D1%83%D0%BB.+%D0%9A%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0,+%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2,+%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0+%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C&gl=ua&ei=UH05T54Dj6vxA-7uuMkC&sa=X&oi=geocode_result&ct=title&resnum=1&ved=0CBIQ8gEwAA;

[59] http://www.poshuk-lviv.org.ua/prison/lviv/lonckogo.htm;

[60] Дмитро Малаков. Київ. 1939—1945. Фотоальбом. — К.: Кий, 2005, 464 c.;

[61] Дмитро Малаков. Кияни. Війна. Німці. — К.: Амадей, 2008, 364 c.;

[62] http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/10/38340/;

[63] http://photoshare.ru/photo3818388.html (доступно станом на 22.01.2013 р.);

[64] http://photoshare.ru/photo3818395.html (доступно станом на 22.01.2013 р.);

[65] http://photoshare.ru/photo3818426.html (доступно станом на 22.01.2013 р.);

[66] Сергій Рябенко. До питання створення української міліції у Львові улітку 1941 р. наhttp://independent.academia.edu/SergiiRiabenko/Papers/1558331/_1941_;

[67] Оксана Минайленко, Сергій Рябенко. Пастка для дослідників. До питання про ґрунтовність джерелознавчого аналізу в зарубіжній історіографії українського націоналістичного руху. на http://www.academia.edu/1243023/_i_i_._;

[68] Karel C. Berghoff and Marco Carynnyk. «The Organization of Ukrainian Nationalists and its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets’ko’s 1941 Zhyttiepys» (Harvard Ukrainian Studies 23, no. 3—4 (1999): 149—84;

[69] Сборник боевых документов Великой отечественной войны. Выпуск 36. — Военное издательство Министерства обороны Союза ССР. М.: 1958, 363 c.;

[70] Доклад о служебной деятельности 233 полка Конвойных войск НКВД за период военных действий с 22.6.41 по 29.7.41. (РГВА, ф. 40631, оп. 1, спр. 2, арк. 46—53);

[71] http://strubcina.narod.ru/page10/p10_05_ru.html;

[72] http://history.lviv.travel/photo_detail/16;

[73]http://maps.google.com.ua/maps?q=%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%89%D0%B0+%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BA+%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F+%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0&hl=uk&ie=UTF8&ll=49.841124,24.031134&spn=0.006822,0.013754&sll=49.841594,24.031692&sspn=0.006822,0.013754&t=m&z=16;

[74] Інтерв’ю з Тамарою Браницьки, 1922 р.н., записане кореспондентом Фундації «Шоа» 21.04.2001 р.; в електронному вигляді на:

http://www.youtube.com/watch?v=cCVVPYktQyA&list=PL8273A4028E0BC70B&index... (фрагмент 2);

[75] Спогади Лєшека Леона Алерганда на Сайті Асоціації «Діти Голокосту у Польщі»: http://www.dzieciholocaustu.org.pl/szab58.php?s=en_myionas_09.php;

[76] http://territoryterror.org.ua/uk/archive/photo-archive/photo/?pictureid=146 (доступна станом на грудень 2012 р.);

[77] http://collections.yadvashem.org/photosarchive/en-us/47841.html (доступна станом на січень 2013 р.);

[78] Наталя Яхненко. Від Бюра до Бриґідок. Трохи спогадів з 1939—1941 років Львів. Бераля-Мюнхен: 1986, 264 c.;

[79] Gabriele Lesser. «Haniebne czymy beda pomszczone». Pogromy Zydow w Galicji Wschodniej latem 1941 roku. // Obludnik Powszechny (8), 3011.2002;

[80] Олег Романів, Інна Федущак. Західноукраїнська трагедія. 1941. Львів — Нью-Йорк, 2002, 431 c.;

[81] Богдан Казанівський. Шляхом Легенди. Спомини. — Львів: Кальварія, 2007. — 311 с.;

[82] ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 57;

[83] ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 280.

[84] http://www.youtube.com/watch?v=9dDONW2EU3Y (доступно станом на січень 2013 р.);

[85]http://digitalassets.ushmm.org/photoarchives/detail.aspx?id=1153801&search=Lemberg&index=2;

[86] Спогад молодої журналістки М. П. // Незалежний культурологічний часопис «Ї», №66, 2011 р., стор. 325—327;

[87] АГІБ МВС України. Колекція документів на сайті: http://poshuk.lviv.ua/ukr_docs_p_1_p_6.html;

[88] Спогади колишньої політув’язненої Ольги Попадин (дівоче прізвище — Заболотська). Інтерв’юер — Тарас Чолій, відео оператор — Богдан Іванський, дата запису: 25.07.2009 р., установа: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору». http://www.youtube.com/watch?v=s8hEfXaw0NU&feature=relmfu;

[89] Спогади колишньої політув’язненої Марії Чунис (дівоче прізвище — Стара). Інтерв’юер — Тарас Чолій, відео оператор — Володимир Чопик, дата запису: 17.02.2009 р., установа: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору». http://www.youtube.com/watch?v=ckZOifS_j2k&feature=related;

[90] Кривавий танок. // Незалежний культурологічний часопис «Ї», №66, 2011 р., стор. 332—342;

[91] AZIH, 301/2299, Herman Katz;

[92] Стенограма запису спогадів д-ра філософських наук Пилипа Лазаровича Фрідмана вченим секретарем Комісії з історії Вітчизняної війни АН УССР 22.01.1946 р. ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 3. — Спр. 246;

[93] Біографія Філіпа Фрідмана у Електронній єврейській енциклопедії — інтернет-версії Короткої єврейської енциклопедії російською мовою (КЄЕ) в 11 томах, Єрусалим, 1976—2005, т. 9, кол. 444—445, на сайті: http://www.eleven.co.il/article/14367;

[94] Інтерв’ю з Куртом Левіном, 1925 р.н., записане кореспондентом Фундації «Шоа» 30.01.1997 р.; в електронному вигляді наhttp://www.youtube.com/watch?v=RUBKuLL0rGc (доступно станом на січень 2013 р.);

[95] Kurt Lewin. Przezylem. Saga Swietego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa. Warszawa, 2006, 188 s.;

[96] Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане. Упор. Ж. Ковба, наук. ред. М. Феллер. К.: Дух і літера, 2003 на сайті:http://www.judaica.kiev.ua/Kahane/Kahane_04.html;

[97] Ярослав Білінський. Історія і Сучасність. Причинок до студії українсько-єврейських взаємин під час Другої світової війни (Реакція на телевізійну програму «Голокост» // Часопис «Сучасність», вересень 1978 — ч. 9 (213), c. 47—68;

[98] Стенограма запису спогадів д-ра історичних наук зав. відділу інституту історії України АН УРСР у м. Львові, проф. Крип’якевича Івана Петровича. ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 73;

[99] План в’язниці «Бриґідки» на http://www.territoryterror.org.ua/uk/archive/photo-archive/photo/?pictur...

[100] Роман Волчук. Спомини з передвоєнного Львова і воєнного Відня. — К.: Критика, 2011, 184 c.;

[101] Карта Львова станом на 1941 рік на сайті: http://lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=99 (доступно станом на січень 2013 р.);

[102] Климентій Федевич. Українці і політичний терор у Польщі у 1920—1939 роках на http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?ukrayintsi_i_politichniy_teror_u...

[103] Jacob Gerstenfeld-Maltiel. My private war: One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis. London: Vallentine Mitchell& Co. Ltd., 1993;

[104] http://www1.yadvashem.org/yv/ru/righteous/statistics.asp (доступно станом на січень 2013 р.);

[105] Яків Гоніґсман. Катастрофа львівського єврейства 1941—1944 // Незалежний культурологічний часопис «Ї», №58, 2009 р., c. 160—192;

[106] Яков Хонигсман. Катастрофа єврейства Западной Украины. — Львов, 1998. — 352 с.: ил.;

[107] Gabriel N. Finder and Alexander V. Prusin. Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian police and the Holocaust // East European Jewish Affairs, 34:2, 95—118, 2004;

[108] Руслан Забілий. Як КГБ «дописував» спогади повстанців. на сайті: http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/03/15/31535/;

[109] Національний архів Республіки Білорусь. — Ф. 1440. — Оп. 3. — Спр. 943.

[110] Роман Ільницький. Думки про українську визвольну політику. — Гадяч. Видавництво «Гадяч», 2007 р. — 516 с.;

[111] Олександр Зайцев. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український історичний журнал. — К.: Дієз продукт, 2012. — №1 (502). — с. 89—101;

[112] Кость Бондаренко. Фашизм в Україні. До історії проблеми // Українські варіанти. — 1997. — №2. — с. 74—82;

[113] Bogumil Grott. Nacjonalizm Organizacji Ukrainskich Nacjonalistуw jako faszyzm // Rуzne oblicza nacjonalizmуw: polityka — religia — etos. — Krakуw, 2010. — S.257–268;

[114] Георгій Касьянов. Ідеологія ОУН: Історико-ретроспективний аналіз // Український історичний журнал. — 2004. — №1. — с. 29—42;

[115] Alexander Motyl. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism. 1919–1929. — Boulder, 1980. — p.162–173;

[116] Тарас Гунчак. Ключові проблеми історіографії Другої світової війни.— УВС ім. Ю. Липи. — Київ, 2011 — с. 45—76;

[117] Володимир В’ятрович. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. — Львів: Видавництво «Мс», 2006, 144 c.;

[118] Володимир В’ятрович. Проти «оунівсько-сіоністської співпраці». Спроби загострення українсько-єврейських стосунків радянськими спецслужбами // Український визвольний рух. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2011. — Збірник 15. — с. 251—263;

[119] Володимир В’ятрович. Історія з грифом «Секретно». — Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011, 328 c.;

[120] Анатолій Кентій. Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929—1941 рр.). К, 1998. — 201 с.;

[121] Анатолій Кентій. Збройний чин українських націоналістів. 1920—1956. Історико-архівні нариси. — Т. 1. Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920—1942. — К., 2005. — 332 с.;

[122] Orest T. Martynowych. Sympathy for the Devil: The Attitude of Ukrainian War Veterans in Canada to Nazi Germany and the Jews, 1933—1939,” in Rhonda Hinther and Jim Mochoruk, eds., Re-Imagining Ukrainian Canadians: History, Politics and Identity (Toronto: University of Toronto Press, 2011), 173—220;

[123] ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 2. — Спр. 39;

[124] Александр Гогун. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / Автор. перекл. з англ. Т. Цимбал. — К.: Критика, 2011. — 455 с. // Голокост і сучасність: Студії в Україні і світі. 2011. №2 (10).;

[125] Петро Мірчук. Нарис історії Організації Українських націоналістів. Перший том 1920—1939. За редакцією Степана Ленкавського. Українське видавництво Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968, 639 c.;

[126] ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. 446. — Арк. 107—116;

[127] Vladimir Melamed. Organized and Unsolicited Collaboration in the Holocaust // East European Jewish Affairs, 37:2, 2007, 217—248 pp.;

[128] http://www.opednews.com/articles/Katyn-in-Reverse-in-Ukrain-by-Ivan-Katc...

[129] Микола Міхновський. Х заповідей УНП // Політологія. Кінець ХІХ — перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. / За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1996, 800 c.;

[130] ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 233;

[131] http://www.davno.ru/posters/1942/poster-1942e.html;

[132] http://www.davno.ru/posters/1943/poster-1943f.html

[133] http://sovmusic.ru/p_view.php?id=162;

[134] Константин Симонов. Убей его // Красная звезда. — Центральный орган Народного комиссариата обороны Союза ССР, 18.07.1942 г. — №167 (5231). — с. 3;

[135] Илья Эренбург. Убей // Красная звезда. — Центральный орган Народного комиссариата обороны Союза ССР, 24.07.1942 г. — №172 (5236). — с. 4;

[136] Ведомости Верховного Совета СССР, 1942 г. — №40;

[137] Іван Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940—1941 рр. на http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog%5Cdocument?id=42164;

[138] Wincenty Urban. Droga krzyzowa Archidiecezji Lwowskiej w latach II wojny swiatowej, 1939—1945. Wroclaw: Semper Fidelis, 1983, 139 s.;

[139] Malgorzata Gizejewska. Polacy na Kolomie 1940—1943. Warszawa: Instytut Studiow Politycznych Polskiej Akademii Nauk, 1997, 269 s.;

[140] http://www.naszawitryna.pl/jedwabne_149.html (доступно станом на січень 2013 р.);

[141] The Historiography of the Holocaust, ed. by Dan Stone. Royal Holloway, University of London, printed and bound in Great Britain by Antony Rowe Ltd, Chippenham and Eastbourne, 2004;

[142] Оксана Винник. Дитячі голоси: свідчення тих, хто пережив Голокост у Львові на http://www.uamoderna.com/md/179;

[143] Leo Heiman. They saved Jews: Ukrainian Patriots Defied Nazis // Ukrainian Quarterly 17.4 (Winter 1961), pp. 320—332;

[144] Остап Тарнавський. Літературний Львів, 1939—1944: Спомини / Передм. М. Ільницького. — Львів: Просвіта, 1995, 136 c.;

[145] Юрій Шевельов. Я — мене — мені… (і довкруги) / Ю. Шевельов. — Харків; Нью-Йорк, 2001. — Т. 1., 428 c.;

[146] http://www.ji.lviv.ua/n36—1texts/gwara.htm;

[147] Західня Україна під большевиками (ІХ.1939-IV.1941) / За ред. Мілени Рудницької. — Нью-Йорк, 1958, 494 c.;

[148] Мирослав Семчишин. З книги Лева. Український Львів двадцятих — сорокових років: Спомини / ред. вид. Олег Романів. — Львів, 1998, 146 с.;

[149] Павло Солодько. Лекція про "фашиста" Бандеру. Конспект і хронологія скандалу на http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/03/5/75689/;

[150] ДАЛО. — Ф. Р12. — Оп. 1. — Спр. 150;

[151] Roman Wysocki. Organizacja Ukrainskich Nacjonalistow w Polsce w Latach 1929—1939. Geneza, struktura, program, ideologia. — Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curi-Sklodowkiej, 2003, 433 s.;

[152] Мирослав Прокоп. Україна і українська політика Москви. Частина І: Період підготовки до другої світової війни. Мюнхен: Видавництво «Сучасна Україна», 1956. — 176 с.;

[153] Дов Левин. Судьбоносное решение: бегство евреев во внутренние районы СССР летом 1941 года на http://www.historicus.ru/529/;

[154] Роберт Кершоу. 1941 год глазами немцев. Березовые кресты вместо Железных. — М.: Яуза, 2010, 544 c.;

[155] ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 243;

[156] ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 277.

Джерело:  http://cdvr.org.ua/content/слідами-львівського-погрому»-джона-пола-химки