Недосконале законодавство чи брак духовності?

Правознавство

    Сьогодні, в епоху тріумфу інформаційних технологій, на ринку багатоаспектних світових пропозицій і в цілковитій свободі вибору віроcповідань, у здавалось би, правовій, конституційній державі спостерігаємо, з одного боку, еволюцію людської свідомості, освіти, культури і духовності, а з іншого – занепад духовних і моральних цінностей, матеріалізм і поширення кримінального свавілля. Запитуємо себе, в чому ж проблема: у недосконалості законодавства,  браку духовності, у небажанні виконувати встановлені норми права, чи вона постає в комплексі цих питань?

       Якщо звернутися до джерела духовних витоків – Святого Письма, то стане відомо, як на той час люди вивчали та виконували Слово Боже, яке відображалось у так званих законах Мойсея, і які наслідки випливали у зв'язку з дотриманням (чи недотриманням) тих завітів. В ізраїльському народі  діти, починаючи з 12-ти річного віку, починали вивчати  Тору (закони  Мойсеєві) і мусили не тільки добре її знати, а й строго дотримуватись усіх її пунктів. До зрілого віку більшість із них вже знали напам'ять все П'ятикнижжя Мойсея.

       І вже там, у Старому Завіті, можна побачити, як цікаво була побудована кримінальна система того часу, яка базувалась на законах Мойсея, можна простежити гарантії захисту та безпеки для осіб, які вчиняли ненавмисні злочини та шкодували за скоєне.  Для левітів (священиків) були виділені 48-м окремих міст-поселень з-поміж усього ізраїльського народу, з яких 6-ть міст призначалися для сховища, щоб утікали туди вбивці, котрі вчиняли такий злочин ненавмисне і де їм гарантувалася повна безпека. Якщо особа навмисно вбивала, наприклад, свого ворога, то вона, за законом Мойсея, мусіла конче бути забитою месником крові (родичем померлого). А якщо хтось випадково, без ненависті, не будучи перед тим із жертвою у ворожих стосунках  і не бажаючи їй зла, вбив людину, то стосунки між злочинцем і месником мала розсудити громада і визволити злочинця з рук месника, і повернути втікача до міста сховища, де він переховувався до суду і куди не мав права наближатися месник крові. Переховувач повинен був жити у поселенні левітів до ювілейного року (50-го) або до смерті найвищого священика. А якщо би правопорушник вийшов за межі міста і месник його знайшов та вбив – нема йому (меснику) вини крові. [Числа: 35].

      Сьогодні в нас інша свідомість, інша культура, інші часи, інше законодавство, одначе, якщо порівняти ставлення тих людей до закону і тогочасного суспільства до злочинності, то можна побачити, що в той час одного злочинця поміщали в ціле місто священиків для його виправлення  (ресоціалізації) і робили це відразу після скоєння ним відповідного злочину (вірніше, він сам утікав туди, щоб сховатись від переслідування з боку месника крові). А  якщо порівняти з нашим сьогоденням, то в нас зовсім інша картина: один священик іде в ціле поселення злочинців (в’язницю) і допускають його тільки після суду підчас виконання покарань (відповідно до «Положення про порядок реалізації у виправних та виховних колоніях програм диференційованого впливу на засуджених до позбавлення волі», затвердженого наказом ДДУПВП та ЗУ «Про свободу совісті та  релігійні організації»).

       Можливо, варто приглянутись до позитивного досвіду суспільства того часу і внести важливі зміни у власне законодавство, як наприклад, допуск до злочинців того ж таки священика на більш ранньому етапі судового процесу з моменту його затримання. 

      Досліджуючи тему магістерської роботи «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям», одним з пунктів наукової новизни вбачаю внесення змін у чинне законодавство держави у сфері кримінальної політики  для досягнення високих цілей – підвищення духовності серед суспільства та зниження  рівня злочинності серед населення.

    Вважаю, що потрібно внести доповнення в чинне кримінально-процесуальне законодавство України (ч. 1 ст. 48 КПК України), аби разом із залученням  адвоката до особи, яку затримують  у зв’язку з підозрою,  за його бажанням, надавалась така сама  можливість допуску духівника, який наділений необхідними духовними, моральними, психологічними знаннями і має досвід роботи з такою категорією людей, незалежно від їх приналежності до певних конфесій та віросповідань.  Я пропонувала б викласти дану статтю в такій редакції: «Захисник, а за бажанням – і духівник, може в будь-який момент бути залученим підозрюваним, обвинуваченим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого до участі у кримінальному провадженні. Слідчий, прокурор, суддя, суд зобов’язані надати затриманій особі чи особі, яка тримається під вартою, допомогу у встановленні зв'язку для запрошення захисника, а за бажанням – і духівника. Слідчий, прокурор, суддя, суд зобов'язані утримуватися від надання рекомендацій щодо залучення конкретного захисника чи духівника». При цьому духівником може бути будь-яка особа (священик, пастор, проповідник, місіонер чи інший представник релігійних організацій), котра наділена необхідними духовними, моральними, психологічними знаннями і має досвід роботи з такою категорією людей, незалежно від їх приналежності до певних конфесій та віросповідань, а також незалежно від приналежності до певних конфесій та віросповідань особи, яка виявить таке бажання на зустріч з духівником.

       Внесення цих змін у кримінально-процесуальний закон, на мій погляд, матиме досить ефективний результат, адже особи, які виявлять бажання скористатися допомогою духівника, в більше половини випадків, я впевнена, розкаються у вчинених ними діяннях. Вони забажають піти на контакт з правоохоронними органами з метою активного сприяння у розкритті вчиненого проступку, що, в кінцевому випадку, призведе до підписання угоди між прокурором та підозрюваним (обвинуваченим) про визнання вини.  А це, в свою чергу, полегшить роботу правоохоронних органів шляхом скорочення строків розслідування по кримінальних справах, витрат сил і засобів органів досудового розслідування на виявлення латентних і розкриття зареєстрованих неочевидних злочинів, збирання доказів по справі і забезпечення правильного її вирішення. Адже завдання духівника в першу чергу полягає в тому, щоб допомогти особі, яка вчинила кримінальний проступок, усвідомити, яке суспільно-моральне та духовне зло вона вчинила проти свого ближнього, а, відповідно, – і перед Богом та перед суспільством взагалі, а також його невідповідність духовним принципам. І основне – не страх перед відповідальністю, а можливість, наскільки це реально,  виправлення ситуації, що склалася. Аби  побороти наслідки, необхідно усунути причину настання таких наслідків. В першу чергу в духовному плані – зупинити всі негативні думки, щоб вони не продовжували злочинні задуми та наміри особи, тобто, зупинити злочин «в голові» такої людини. А також варто вселити надію такій людині на Боже милосердя до неї і на відновлення втрачених суспільних відносин. Але, вважаю, що недоречно на цій стадії духівнику отримувати інформацію про вчинений злочин особою та його деталі, оскільки обвинувачений не зможе відкритися і відчути повну довіру до духівника, а відповідно, його допомогу і внутрішній спокій.

     Не менш важливе значення буде мати застосування на практиці такої норми закону і для осіб, які вчинили важкі та особливо тяжкі злочини і які не підпадають під звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям. Бо особи, які виявили бажання на спілкування з духівником і в результаті стали на шлях покаяння, також зізнаються у вчинених діяннях і будуть активно сприяти органам дізнання та  розслідування у  розкритті даного злочину, а це, в свою чергу полегшить їх роботу і буде служити пом'якшуючими обставинами при призначенні покарання. А пізніше і може послужити підставою для умовно-дострокового звільнення засуджених осіб.

   Обвинувачений, який стане на шлях покаяння (незалежно від того, чи підпадає під застосування ст. 45 КК України), самостійно виявить бажання  відшкодувати завдані ним збитки потерпілій стороні та примиритися з нею. Можливо, побільшає закриття кримінальних справ у зв’язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим.

  Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям  дасть можливість не застосовувати кримінальну репресію до осіб, що вчинили кримінальний проступок та унеможливить  перейняття ними кримінального досвіду засуджених, знизить кількість засуджених, а відповідно, і кількість витрат на їх утримання. Таке звільнення запобігатиме вчиненню винними нових навмисних злочинів та переконуватиме  інших учасників злочинних діянь у відмові від злочинних посягань.