Стаття про міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю
Кузьомко Вадим Олександрович
Останніми
роками активно розширюється й поглиблюється міжнародне співробітництво у
сфері боротьби зі злочинністю. Пояснюється це тим, що у світі
відбувається швидкий розвиток інтеграційних процесів, суттєво спростився
порядок в’їзду й виїзду в країни, і тим, що проблема набуває все більш
глобального характеру.
У цій площині важливе значення має наукове
осмислення поняття міжнародного співробітництва в боротьбі зі
злочинністю, його особливостей і форм. Звернення науковців до цієї
проблеми є логічною відповіддю на вимоги часу, потреби суспільства,
держави та її правоохоронних органів. Водночас досвід міжнародної
співпраці в процесі боротьби зі злочинністю, накопичений упродовж
новітньої історії української державності, потребує наукового
узагальнення й систематизації для підвищення ефективності боротьби з
різними проявами міжнародної організованої злочинності.
Метою
статті є аналіз змісту поняття, основних напрямків, особливостей та
форм міжнародної співпраці правоохоронних органів України в боротьбі з
найбільш небезпечними проявами міжнародної організованої злочинності.
Розглядаючи
названу проблему, насамперед необхідно визначитись із питанням, чи
правомірно говорити про міжнародну боротьбу зі злочинністю в той час,
коли злочини відбуваються на території певної держави й підлягають
юрисдикції цієї держави. Боротьба
зі злочинністю в конкретній державі не є міжнародною в буквальному
розумінні цього слова, адже на її території діє юрисдикція цієї держави,
компетенція її правоохоронних органів. З урахуванням того, що в усіх
випадках відносно злочину діє принцип юрисдикції тієї або іншої держави,
міжнародну боротьбу зі злочинністю слід розуміти як співпрацю держав у
боротьбі з певними видами злочинів, які становлять значну суспільну
небезпеку.
Історія свідчить про те, що розвиток співробітництва
держав у цій сфері є досить тривалим у часі. Спочатку використовувалися
найпростіші форми, наприклад, досягнення домовленості про видачу особи,
що вчинила злочин, або про якісь інші дії, пов’язані з тим або іншим
злочином. Пізніше виникла необхідність обміну інформацією, причому обсяг
цієї інформації повсякчас розширювався. Якщо раніше такі відомості
стосувалися окремих злочинців і злочинів, то поступово вони наповнюються
новим змістом, охоплюючи практично всі сфери боротьби зі злочинністю,
залучаючи статистику й наукові дані про причини, тенденції, прогнози
відносно розвитку злочинності тощо.
Аналіз вітчизняних та зарубіжних нормативно-правових актів із
міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю свідчить про те,
що останнім часом помітне місце у відносинах між державами займає
питання щодо надання професійно-технічної допомоги. Багато
держав відчувають гостру потребу в оснащенні своїх правоохоронних
органів новітніми технічними засобами, необхідними для боротьби зі
злочинністю. Наприклад, для виявлення вибухових речовин у багажі
авіапасажирів потрібна досить складна й високовартісна апаратура,
придбати яку спроможні далеко не всі держави.
За даними МВС та МЗС у
договірній практиці України на сьогодні налічується кілька десятків
таких угод. Здебільшого це договори про правову допомогу за цивільними і
кримінальними справами. У частині, що стосується карної сфери, у цих
угодах регулюється порядок взаємодії судово-слідчих органів двох країн у
процесі здійснення карного переслідування осіб, що перебувають поза
межами тієї держави, де ними скоєно злочини. Міждержавні й міжурядові
двосторонні угоди зазвичай супроводжуються міжвідомчими, у яких
конкретизується співробітництво окремих відомств, наприклад, МВС, Служби
безпеки України, Державної митної служби України, більш детально
визначаються їхні завдання, порядок розв’язання питань, що належать до
їхньої компетенції.
Окрім двостороннього, співробітництво держав
здійснюється також на регіональному рівні, що можна пояснити збігом
інтересів і характером відносин країн певного регіону.
Практика
міжнародного співробітництва правоохоронних структур свідчить про те, що
вагома робота щодо цього проводиться в Раді Європи. Про високий рівень
співробітництва в європейському регіоні свідчать конвенції: про видачу
злочинців; про правову допомогу по кримінальних справах; про визнання
вироків по кримінальних справах; про передачу судочинства по
кримінальних справах; про правопорушення щодо культурних цінностей; про
"відмивання", виявлення, вилучення й конфіскацію доходів від злочинної
діяльності. Швидкими
темпами розвивається співробітництво в цій сфері й у межах СНД. Його
актуальність особливо очевидна як у зв’язку зі зростанням злочинності в
країнах СНД, так і через відкритість кордонів, що позбавляє держави
можливості успішно боротися зі злочинністю поодинці. У серпні 1992 року
всі держави – члени СНД, а також Грузія підписали Угоду про
взаємовідносини міністерств внутрішніх справ у сфері обміну інформацією.
У січні 1993 року в Мінську країни Співдружності (крім Азербайджану)
підписали Конвенцію про правову допомогу й правові відносини по
цивільних, сімейних і кримінальних справах. Багато статей цієї Конвенції
присвячені наданню правової допомоги за кримінальними справами. Вони
регламентують співробітництво з таких питань, як видача злочинців,
здійснення карного переслідування, розгляд справ, підсудних судам двох
або декількох держав, передача предметів, використаних під час учинення
злочину, обмін інформацією про звинувачувальні вироки й засудженість
тощо. У
перебігу розвитку співробітництва між державами досить швидко
виявилося, що не можна обмежитися двосторонніми й регіональними угодами.
Стало зрозуміло, що деякі види злочинів зачіпають інтереси всього
світового співтовариства, це створило передумови для виходу
співробітництва держав у зазначеній сфері на універсальний рівень.
Унаслідок цього розпочався процес укладання багатосторонніх договорів, і
якщо в часи Ліги Націй у них брали участь десятки держав, то в період
діяльності ООН їхня кількість перевищила сотню. У цій площині особливого
значення набуває боротьба зі злочинністю на основі багатосторонніх
угод. Історичний процес свідчить про те, що із розвитком торгівлі,
мореплавання, зв’язків між державами розширилася й сфера співробітництва
в боротьбі з конкретними видами злочинів, що зачіпають спільні
інтереси. Наприклад, здавна набула поширення боротьба з морським
піратством, яке було визнане державами міжнародним злочином, а піратів
оголошено ворогами людства. Незважаючи на те, що піратство за
стереотипним уявленням - явище минувшини, відоме із пригодницьких
романів, воно не зникло. Зважаючи не це, у Конвенції ООН із морського
права 1982 року, а також у низці інших багатосторонніх угод містяться
положення про боротьбу з піратством. Яскравим прикладом необхідності
боротьби із цим видом міжнародного злочину слугує захоплення 25 вересня
2008 року судна "Фаїна", у складі екіпажу якого було 17 громадян
України.
Ще одним міжнародним злочином, який становить велику
суспільну небезпеку, є работоргівля. Необхідно зазначити, що перший акт
про скасування торгівлі неграми-рабами був прийнятий на Віденському
конгресі в 1815 році, а в 1841 році п’ять держав підписали договір, який
забороняв перевезення в Америку негрів-рабів. До того ж договір був
доповнений документами, прийнятими на Берлінській конференції в 1885
році (про ріку Конго) й на Брюссельській конференції в 1890 році – про
боротьбу з работоргівлею. У цих документах работоргівля вже розглядалася
як злочин.
Зазначена проблема є актуальною й сьогодні. В ООН вона
знову стала предметом розгляду в Спеціальному комітеті з питань рабства,
створеному Економічною і Соціальною Радою ООН (ЕКОСОР). Було визнано,
що рабство, хоча й у прихованих формах, усе ще існує. У зв’язку із цим, у
1956 році було скликано Женевську конференцію з питань боротьби з
рабством, де було прийнято Додаткову конвенцію про скасування рабства,
работоргівлі, інститутів і звичаїв, аналогічних рабству. Відповідно до
конвенції, держави взяли на себе зобов’язання карати осіб, винних у
скоєнні таких злочинів, як перевезення рабів, уведення якої-небудь особи
в рабство або підневільний стан, таврування випалюванням або іншим
способом тощо.
Наступним напрямком стало співробітництво держав у
боротьбі з порнографією. У зв’язку із цим становить інтерес Паризька
конвенція про боротьбу з поширенням порнографічних видань 1910 року й
Міжнародна конвенція про припинення обігу порнографічних видань та
торгівлі ними 1923 року. Згідно з названими конвенціями, держави взяли
на себе зобов’язання здійснювати карне переслідування й притягати до
відповідальності осіб, винних у збуті, виготовленні, зберіганні,
увезенні й вивезенні порнографічних видань.
У рамках Ліги Націй і
навіть ще до створення цієї організації держави розпочали боротьбу з
таким явищем, як торгівля жінками й дітьми. У цьому процесі важливого
значення як документ набула Конвенція 1949 року щодо боротьби з
торгівлею людьми і з експлуатацією проституток третіми особами.
Відповідно до цієї Конвенції, що замінила всі раніше укладені угоди з
аналізованого питання, держави взяли на себе зобов’язання кваліфікувати
як злочин звідництво, спонукання або розбещення з метою проституції,
експлуатацію проституції, утримування будинків розпусти, здавання або
зняття в оренду приміщень із цією метою і т. ін.
Також становить
інтерес Міжнародна конвенція щодо боротьби з підробкою грошових знаків
1929 року. Її укладання стало результатом зростання небезпеки для держав
у зв’язку з поширенням цього загрозливого явища. Відповідно до
Конвенції, держави взяли на себе зобов’язання переслідувати в карному
порядку тих, хто підробляє або фальсифікує грошові знаки, поширює
підроблені знаки, бере участь у виготовленні приладів або інших
предметів, призначених для підроблення або фальсифікації. Конвенція
зобов’язує учасників притягати до кримінальної відповідальності
фальшивомонетників незалежно від того, грошові знаки якої країни вони
виготовляють або підробляють.
Більш різноманітним, змістовним і
послідовним співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю стало в
рамках ООН. Статут ООН створив принципово нове правове підґрунтя для
міжнародного співробітництва в означеній сфері, проголосивши прагнення
народів Об’єднаних Націй знову затвердити віру в основні права людини, у
гідність та цінність людської особистості. Показовою щодо цього є
Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду й покарання за нього від
1948 року. Імпульс для розроблення цієї Конвенції був даний Генеральною
Асамблеєю ООН, яка ще в 1946 році у своїй резолюції 96 (I) оголосила, що
геноцид є злочином, який порушує норми міжнародного права й суперечить
духу й цілям ООН.
На підставі досвіду Другої світової війни і як
реакція на злочини гітлеризму, Конвенція кваліфікує як дії, що
становлять геноцид: убивство членів національної, етнічної, расової або
релігійної групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового
розладу членам такої групи; навмисне створення для якої-небудь групи
таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне
знищення; заходи, які розраховані на запобігання народженню дітей у
середовищі такої групи; насильницьку передачу дітей з однієї людської
групи в іншу.
Відповідно до Конвенції, геноцид є міжнародним
злочином. Держави – учасники Конвенції 1948 року зобов’язалися вживати
необхідних заходів для покарання осіб, винних у здійсненні або змові з
метою здійснення геноциду, у підбурюванні до його здійснення, у замаху
або в співучасті в геноциді.
У цьому ж переліку перебуває й
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965
року. Необхідно звернути увагу на те, що підготовці Конвенції
передувало прийняття низки резолюцій Генеральною Асамблеєю ООН,
включаючи Декларацію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1963
року.
Відповідно до Конвенції, злочином, який карається законом,
оголошене всяке поширення ідей, заснованих на расовій зверхності або
ненависті, усяке підбурювання до расової дискримінації, усі акти
насильства або підбурювання до таких актів, спрямовані проти будь-якої
раси або групи осіб іншого кольору шкіри або етнічного походження, а
також надання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності,
включаючи її фінансування.
У рамках ООН розгорнулася непримиренна
боротьба проти політики апартеїду, наслідком чого стало прийняття в 1973
році Конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього.
Конвенція кваліфікує апартеїд як злочин проти людства. Акти, що є
наслідком політики й практики апартеїду, розглядаються в Конвенції як
злочини, що порушують принципи міжнародного права, зокрема цілі й
принципи Статуту ООН. Особи, які вчиняють злочин апартеїду, підлягають
міжнародній кримінальній відповідальності. Держави-учасники Конвенції
зобов’язалися вживати заходів щодо карного переслідування, притягнення
до судової відповідальності осіб, що несуть відповідальність або
обвинувачені в здійсненні актів, які, відповідно до Конвенції,
кваліфікуються як злочин апартеїду.
Необхідно зазначити, що
міжнародна практика останніх десятиліть свідчить про те, що з’явилася
значна кількість нових видів злочинів. Вони зачіпають інтереси держав у
різних сферах. Наскільки різноманітні ці сфери, можна переконатися на
таких прикладах. У 1973 році в Нью-Йорку була відкрита для підписання
Конвенція про запобігання їх злочинам й покарання проти осіб, що
користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів. У
1979 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про боротьбу із
захопленням заручників. У 1980 році у Відні відкрито для підписання
Конвенцію про фізичний захист ядерного матеріалу. У 1988 році на
конференції в Римі були прийняті Конвенція про боротьбу з незаконними
актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, і Протокол
про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки
стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі.
У
1989 році Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про боротьбу з
вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців. Також
укладено низку багатосторонніх конвенцій, що мають на меті забезпечити
безпеку цивільної авіації. У всіх цих документах ідеться про
неприпустимість дій, якими є злочини, що підлягають кримінальному
переслідуванню й покаранню.
Разом із тим жодним чином не зменшилося
значення боротьби з тими видами злочинів, які не відрізняються новизною,
але за своїм характером і переважно за своїми масштабами вийшли на
перший план з огляду на зусилля, яких докладають держави щодо їхнього
припинення. До таких, насамперед, належить боротьба з незаконним обігом
наркотиків і міжнародним тероризмом. Список використаної літератури
1.В. Іващенко. Проблеми відповідальності за міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру. Юридичний журнал
№ 6/2005.
2.Угода між Україною та Європейським поліцейським офісом про стратегічне співробітництво від 4 груд. 2009 р.
[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.portal.rada.gov.ua.
3.Білоус В.Т. Координація боротьби із економічною злочинністю: Монографія – Ірпінь: Академія державної податкової служби
України, 2002.
4.Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.president.gov.ua/content/un_2.html
5.М. В. Буроменський [та ін.] ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х. :
Національна юридична академія України, 2009. - 10 с. - Бібліогр.: с. 9
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.