Га? Імя! Сєстра! Імя!
“Я взяв молоду кобилу на ймення Зорька, –
Чорна така, білі копита і зірка на лобі. Не знаю чому, але вона мені
приглянулась. Беру цю, кажу. А пастух головою хитає. Не раджу, каже, Зорьку
брати. Надто вона норовиста. Вибери собі спокійнішу, верхівець з тебе ще далеко
не справжній, а Зорька... Вредна вона, зрештою зізнався. Матимеш з нею мороку.
Нащо це тобі, хлопче.
А мені Зорька сподобалась. Не знаю чому, але тільки глянув на неї, так і
вирішив: цю беру. А там будь-що-будь. Як хочеш, одказує пастух, можеш і Зорьку
взяти, хоч я й не радив би. А там – дивись. Діло хазяйське – Зорька то й
Зорька... І почав я Зорьці грудочки цукру давати – любила вона солодке, -
хлібця шматочки. Раз прикормлю, два, вона й стала до мене підходити. Сама. По
добрій волі. Це вже було півперемоги. Все, кажу, Зорьку беру. Мене знову
застерегли, що вона погано об’їжджена. Але я її взяв. Потихеньку прикормив,
приласкав, мені допомогли на неї вуздечку надіти, сідло. Зорька моя
понервувала, попсихувала і навіть пару разів намагалася мене гризнути – коні на
це мастаки! Та й зуби мають для цього підходящі. Особливо можуть гризнути
неугодного верхівця за коліна. Мене про це застерегли. І навчили на коліна
рукави з куфайки як панчохи надівати. Не гризне тоді, коліна добре захищені.
Зорька пирхає, вертиться, цапки стає, хоче гризнути мене, а я їй по зубах
коліном – бац! Трохи понабивав їй губи. І так день, ще один.. Я по губах її хоч
і ляскав, але ж і улюбленим цукром пригощав. Всю свою чи не місячну норму цукру
на чай віддав їй, доки й не вкоськав. Зрештою, вона й заспокоїлась. І навіть
почала до мене звикати. Але ось що цікаво. Підійде до мене мужик, вона – нуль
уваги. А ось як дочка пастуха... Літ за двадцять їй було, з нами, хлопцями, їй
погомоніти хотілося. Пожартувати. Так ось тільки підійде вона до мене, Зорька
сама не своя – ревність!
Бувало, вранці, ні світ, ні зоря очі розплющу, чую
– хтось біля мене сторожко дихає. Вона. Зорька моя. Оберігає мій сон. А коли
вовк – траплялося й таке – підійде вночі, Зорька навколо мене ходить, пирхає,
копитами тупає. Охороняє мене, одне слово. Відбіжить і зразу ж повернеться. Всю
ніч од мене не відходить (а спали ми під відкритим небом, біля багаття), як
вірний собака мене стереже. Коли не прокинуся вранці – а вставали ми рано-рано,
ще тільки-но на світ білий благословлялося, чую, хтось біля мене дихає.
Розплющу очі, а Зорька нахилилася і так уважно-уважно на мене дивиться. Я
заплющу очі, лежу непорушно, вдаю, що сплю, а сам думаю: ось зараз вона мені
пригадає, як я її коліном по губах хвицав... Набрався терпіння, лежу,
хвилюватися вже почав, а вона нахиляється все нижче-нижче... Хотілося мені
схопитися, але я... Витримав. А вона нахилилася до мене ще нижче і губами мене
поцілувала. Я відкрив очі, а вона як засоромилась. Очі вбік відводить, як
ховається від мене. Це було перший раз так. А потім часто-часто так бувало.
Ранок, світає, вона підходить і доторкається губами до моєї щоки. Я лежу
мовчки. Вона знову торкнеться губами моєї щоки. Я зведусь, вона відскочить. Але
весела-весела така. Ось яка у мене була Зорька
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.