Десять миллионов... Это было страшно. Это длилось четыре года.

Лягушек, мышей уже нет, кошки ни одной не осталось, траву, солому секут, кору сосновую обдирают, растирают в пыль и пекут из нее лепешки. Людоедство на каждом шагу. - Дюдоедство! Господи! Как же это?

      Одного разу знайомий з сусіднього села, одноліток, розповів мені, що теж мав братів і сестер, та вони померли від голоду в 1933 році. Моїм двом сестрам і двом братам у 1933 році було від 3-х до 10-и років, тож я поцікавився у матері, що допомогло вижити нашій родині. З її скупої й несміливої розповіді, хоч були часи Хрущовської відлиги: не померли тому, що батько працював у районній артілі чоботарем, ще  у вільний від роботи час ремонтував людям взуття;  майже все вирощене на присадибній ділянці зуміли приховати; поряд річка – їли ракушки, пуголовок, жаб; інколи щось приносив сусід ( працював у риболовецькій артілі) - батько шив і ремонтував взуття для його родини. Що до сім'ї  мого знайомого, то мати сказала: ходили чутки, ніби його батьки своїх дітей....

     Я не  міг повірити почутому, бо краще не вірити! Та спогади очевидців і учасників тих жахливих подій, про що дізнався потім з сотень прочитаних сповідей і досліджень, розвіяли мої сумління. З розповідей  брата і сестри усвідомив, що мати в ті голодні роки, мабуть, ні  разу  не прилягпа, і не присіла.  Вертілася, як білка в колесі, і в страшні та голодні 1941-1947 роки, чому і я свідок... Іноді замислююсь, а як би я повівся в умовах тотального голодомору?  А чи зварили б своїх дітей Сталін, Каганович, Молотов, Косіор, Постишев,…,? За себе не знаю, а що сатрапи були людоїдами – не сумніваюсь. Наведу декілька абзаців із книги  Анатолія Кузнєцова , яких нема  у надрукованому в СРСР романі «Бабій яр» ( видавництво «Юность» - 1966 р. і «Молодая гвардия» - 1967р.):

    – Нам, коммунистам, выдавали по талонам, чтоб не сдохли, немножко деревенским активистам тоже, а вот что ОНИ жрут – это уму непостижимо. Лягушек, мышей уже нет, кошки ни одной не осталось, траву, солому секут, кору сосновую обдирают, растирают в пыль и пекут из нее лепешки. Людоедство на каждом шагу. – Людоедство! Господи! Как же это? – Очень просто. Скажем, сидим мы, в сельсовете, вдруг бежит деревенский активист, доносит: в такой-то хате девку едят. Собираемся, берем оружие, идем в эту хату. Семья вся дома в сборе, только дочки нет. Сонные сидят, сытые. В хате вкусно пахнет вареным. Печка жарко натоплена, горшки в ней стоят. Начинаю допрашивать: – Где ваша дочка? – У  город поихала… – Зачем поехала? – Краму на платье купить. – А в печи в горшках что? – Та кулиш… Выворачиваю этот "кулиш" в миску – мясо, мясо, рука с ногтями   плавает  в  жире...                         – Собирайтесь, пошли. Послушно собираются, как сонные мухи, совсем уже невменяемые. Идут. Что с ними делать дальше? Теоретически – надо судить. Но в советских законах такой статьи – о людоедстве – нет!  Можно – за убийство, так это ж сколько возни судам, и потом голод – это смягчающее обстоятельство, или нет? В общем, нам инструкцию спустили: решать на местах. Выведем их из села, свернем куда-нибудь в поле, в балочку, пошлепали из пистолета в затылок, землей слегка присыпали. – потом волки съедят....

    [ Голод был вызван искусственно, по приказу Сталина. У сопротивлявшихся коллективизации крестьян были реквизированы все запасы. Вымирали многие села до последнего человека. На железнодорожных станциях, по городам лежали тысячи опухших и умиравших крестьян, бежавших из сел в поисках хлеба. Исходя из цифр переписей, показаний свидетелей и других данных, исследователи находят, что число погибших превышало 7 миллионов человек. Сталин в беседе с Черчиллем обронил фразу, что ему тогда понадобилось ликвидировать сопротивление 10 миллионов противников: "Десять миллионов, – сказал он, подняв руки. – Это было страшно. Это длилось четыре года". (Уинстон Черчилль. Вторая мировая война. Лондон, 1951. Том 4, книга 2, стр. 447.)]