За 30 років у Маневицькій районній клінічній лікарні тільки один пацієнт вижив після таких важких травм.
З дитинства запам'яталися жартівливі слова мудрих людей: «Чого журишся? Руки-ноги є, голова працює, а щастя не в грошах». Тепер ніби щастя в золотих унітазах, діамантових годинниках, розкішних Межигір'ях, принаймні, такі цінності у наших скоробагатьків. А ось на Заході люди, які досягли успіху завдяки своєму розуму і знанням, не забувають про тих, хто потрапив у біду, неповносправних, допомагають їм і мають від того душевну втіху.
Андрієві Рибачуку (на фото) 4 серпня цього року виповниться 26 років, це розквіт молодості, пора здійснення мрій, пошуки щасливої любові. Але хлопець позбавлений багатьох радощів життя. У нього був зріст 1.84. Від ніг залишилися кульші...
Я це говорю не для того, щоб викликати жалість, бо Андрій її не потребує. Він радіє навколишньому світові, з яким уже прощався, бачить мету, шлях до вдосконалення, розуміє, що потрібний рідним, друзям, гордиться, що здатний заробляти самостійно своїм розумом. Хлопцеві з хутора Лоше Маневицького району потрібен той інструмент, який мають мільйони людей всього світу, — Інтернет. Йому необхідний доступ до всесвіту. Ці рядки й пишу для того, щоб поставити запитання благородним багатим людям: чи зможете ви допомогти Андрієві Рибачуку? Він переніс стільки фізичних та моральних страждань, що заслуговує на свій маленький шматочок щастя.
Андрійко вчився в Маневицькій середній школі, але зумів закінчити лише дев'ять класів. Хвороба все посилювалася — хоч напади епілепсії траплялися рідше, але проходили важче. Так він став інвалідом другої групи. Жив із мамою Ганною Григорівною в хаті на хуторі, у лісі, за кілька кілометрів від селища Маневичі (теж парадокс — у свій час їх не переселили). Зараз тут 18 господарств, в основному — живуть старші люди, щоправда, ми усе ж нарахували восьмеро дітей. У 2006 році помер батько Андрія — Михайло Рибачук, а 21 жовтня 2009 року трапилася трагедія з хворим Андрієм.
Для того, щоб дістатися з хати Рибачуків, що під лісом, у Маневичі, треба перейти колію залізниці. Він йшов і розмовляв по мобільному телефону з дівчиною, коли стався напад невблаганної хвороби. І трапилося це саме на колії десь на початку одинадцятої вечора. Машиніст дизель-поїзда вгледів на колії начебто чорний пакет (це була чорна куртка Андрія), застосував екстрене гальмування. При цьому чотири вагони пройшли по тілу хлопця і дизель зупинився метрів за сто. Машиніст по рації повідомив про біду. «Швидка допомога» справді виявилася дуже швидкою. Далі надаю слово Андрієві. Він уже спокійно, без емоцій розповідає про той страшний випадок:
— Ніби уві сні: питають мене, хто я, звідки, адресу. Пам'ятаю, як везли у «швидкій», хотів встати — не дали. Операція, як у тумані. Уже згодом я дізнався, що лежав догори обличчям на колії. Доки доставили в лікарню, втратив два з половиною літра крові. В реанімації була зупинка серця. Оскільки моєї групи крові не виявилось у Маневицькій районній лікарні, то помчала машина за нею в Луцьк. Як мені сказали, це був перший випадок у лікарні за 30 років, коли після таких тяжких травм пацієнт залишився живим. Робили мені не одну операцію, а три. Завдяки завідуючому хірургічним відділенням Богдану Івановичу Сидоруку, його колезі Василю Наумовичу Салівончику, анестезіологу Михайлу Григоровичу Голованцю я дивом залишився живим. Та, власне, я вдячний усій реабілітаційній бригаді за порятунок — медсестрам, санітарам. Якось не згадують про санітарів, а ось я до них ставлюся з особливою повагою. Вони мене доглядали, як малу дитину, заспокоювали, розраджували...
Я не став розпитувати, який у нього був психологічно-моральний стан, як переніс душевно такий удар долі. Багато про що говорить така деталь: хлопець був прив'язаний до ліжка... Згадуються розповіді колишніх фронтовиків, таких же хлопців у воєнні часи, які після операції і наркозу відчули з розпачем, що немає ніг, а в них залишилися вдома дружини, улюблена робота. Той же хірург Богдан Сидорук постарався, щоб хлопець мав протези, проте це була скоріше моральна допомога. Їхня вага — за 15 кілограмів. Іноземні ж вартують багато тисяч доларів. Тому Андрій освоїв коляску. Та ще й як! На змаганнях в Алушті з бігу на колясках волинянин Рибачук зайняв 13 місце серед 25 учасників. І Андрієві, і мамі допомагають брат Володя, який живе із сім'єю на цьому зеленому хуторі, сестра Світлана, яка мешкає у Маневичах. Навідуються друзі.
Цьогоріч хутір увійшов у межі населеного пункту Маневичі. Може, щось зміниться? Адже взимку дуже тяжко добиратися в райцентр. Селищний голова Ярослав Левко каже, що наступного року будуть думати про вимощення дороги до цієї «вулиці» Лоше. До речі, як він стверджує, якщо жителі замовлятимуть продукти, то знайдеться й підприємець, котрий їх підвозитиме раз на тиждень. А то ж 90-літня Ольга Уліцька з паличкою долає три з половиною кілометри, щоб купити хліба. Ну, а дизель-поїзд в останні роки тут не зупинявся, окрім отого екстреного, трагічного гальмування.
А тепер про основне. Андрієві Рибачуку надає послуги компанія «Інтертелеком» по зв'язку з Інтернетом. Встановлено радіоантену і він на своєму хуторі зайнявся програмуванням, використовуючи Інтернет, навіть сайти для друзів створює. Тільки ж через радіоінтернет він може працювати лише три години глибокої ночі. В «Укртелекомі» пояснили, що для того, аби провести прямий кабель до хати, необхідно 44 тисячі гривень. Отже, держава не допоможе — так Андрієві відповіли чиновники.
— Ніхто мені кредитів не надасть, пенсія мала, — каже хлопець. — Боюся набридати людям, я цілком самодостатній. Але почув про добрі справи волинського підприємця Ігоря Єремеєва і звернувся до нього через сайт, пояснив ситуацію. Запитував, чи немає якоїсь можливості користуватися цілодобово Інтернетом.
Як вдалося з'ясувати кореспондентові, на фірмі Ігоря Єремеєва вивчаються всі варіанти реальної допомоги. Андрій — людина сильна духом і не втрачає надії жити повноцінно, творчо.
Напевно, у читачів виникає запитання: а як же страшна хвороба хлопця?
Ось що сказав Андрій:
— Коли мене привезли з лікарні після операції і я почув стукіт коліс потяга, стався важкий напад хвороби. Але це було востаннє. Лікарі знаходять своє медичне пояснення змін в організмі. Як бачите, я позбувся одного, а придбав інше.
Навіть слухати таке зізнання страшно. А пережити?.. Тримайся, козаче!
Автор: Олександр НАГОРНИЙ та Андрій
Зв"язатись з Андрієм: materuy.volk@gmail.com
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.