Людина є вінцем еволюції видів. Ми наділені безцінним скарбом, котрий є сенсом нашого буття. Розум – ось той епіцентр людського існування. Це те, що відокремлює нас від інших живих організмів і ставить на щабель вище від них.
Наш розум допоміг нам за неймовірно короткий
термін, відносно віку Землі, стати володарями планети. Саме він дозволяє нам
сьогодні замислюватись, щодо переселення на інші небесні тіла, шукати собі
подібних у всесвіті, при цьому, комфортно умістивши своє тіло в м'які синтетичні
матерії та оточивши себе затишком, насичувати шлунок. І все б нічого, але…
Проблема в тому, що діяльність нашого мозку, як і
кожна інша хімічна чи фізична діяльність, має побічні продукти. Разом з
моральними нормами, ідейними переконаннями, геніальними винаходами та чаруючими
витворами мистецтва наш мозок породжує злість, заздрість, підлість, байдужість,
лицемірство та інший непотріб, котрим закидає все навколо. І ось ми вже самі не
помічаємо, як тонемо у цьому морі розумового сміття. А найгіршим є те, що у
цього моря немає берегів.
То де ж вихід, – певне запитаєш ти, – де ж той
Ноєв Ковчег, котрий підбере тих, хто ще не наковтався досхочу тієї замуленої
морської жижі, і понесе їх над темними пінистими хвилями аж до обрію?
А що тобі до того? – відповім я, – невже ти
вважаєш себе достойним Ковчега, хіба ж ти не п'єш з того моря так спрагло і
жадібно, наче то остання на Землі життєдайна волога, а не гидке болото
наповнене слизькими смердючими відходами? Мовчиш? От і я мовчу…
А варто лише трохи поборсатися в тому морі, не
опускаючи рук до дна, і ось уже твоя голова опиняється над водою. Тепер
залишається тільки терпіти. Звісно ж не легко отак борсатися, коли твої спраглі
вуста обпікає своїм жаром сонце-мрія, що висить над головою, і здається таким
недосяжним.
Раптом ти помічаєш, що сонце віддзеркалюється на
плесі води. Твій мозок затьмарює думка: то може й не відображення зовсім, може
то крізь товщу води ти бачиш інше таке ж світило, котре знаходиться на дні
водойми. І ось тобі, як ніколи в житті хочеться пірнути з головою в те затхле
море і дістати свою мрію, взяти її до рук, пригорнути, плекати наче дитя рідне…
Але знай, що коли пірнеш,
то вже точно наковтаєшся тієї отрути і вмить отверезієш, схаменешся, та вже
буде пізно. Ти лишишся на дні і споглядатимеш крізь товщу мутної води справжнє
своє сонце, котре назавжди стане для тебе лиш примарним силуетом, що вже ніколи
не прийде в реальність. А одного разу ти побачиш тінь, що на мить закриє від
тебе той сонячний відблиск. Тобі стане невимовно боляче, бо ти знатимеш, що то
Ковчег з обраними на борту, – твій Ковчег, котрого ти так і не діждався…
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.