Ексклюзивне інтерв'ю (+відео)

Кадри, на яких бійці спецпідрозділу «Беркут» піддали тортурам та знущанням повстанця з барикад, яким виявився козак Михайло Гаврилюк, перевернули свідомість суспільства. Громадяни України побачили, що люди, які мали б з гордістю носити звання «правоохоронці», насправді задовольняють свої ниці, садистські інстинкти. Поки «беркутівці» знімали облитого водою на морозі Михайла на камери своїх телефонів, «іржучи», наче коні над вівсом, зі своїх «дотепів», в українців розгорялася жага боротьби. На днях Михайло Гаврилюк завітав до Білої Церкви, де виступав на мітингу, а потім погодився на інтерв’ю.

– Ви стали одним із символів української революції. Чи могли б Ви коли-небудь подумати, що так станеться?

– Навіть у страшнім сні мені не могло приснитися, що я стану такою відомою людиною. У Київ я прибув, як і всі люди, як і всі козаки, щоб захистити український народ.

– Вас не гнітить слава? Знаю, що Вам дівчата освідчуються в коханні…

– Я не хизуюся цією славою. Дівчата до мене підходять і говорять, що на моєму прикладі вони будуть виховувати дітей. Дякують, що я там, у полоні, не схилив голову. Проте марнославство мені не загрожує, я яким був простим чоловіком, таким і лишився.

– В той момент, коли Вас роздягли і піддавали тортурам, про що Ви думали?

– Вони, як зграя собак, накинулися на мій одяг і почали його з мене зривати. Що не змогли зірвати, те рубали ножем. Тоді я думав, що на все – воля Божа. Дано мені тут полягти, значить, поляжу… В мене були думки, що я можу тут положити і душу, й тіло…

– «Беркутівців» суто по‑людськи жаліли?…

– У мене тоді в голові був «Отче наш», я думав, що це кінець, і прощався зі своїм життям… Просив Господа, щоб він помилував душу мою. На них я не звертав уваги, але навіть поміж них були нормальні люди, які кричали: «Досить його бити…»

– Як Вам удалося вирватись із застінків міліції?

– «Беркутівці» могли б мене вбити, але хтось почав кричати: «Камери! Нас знімають!» Я не бачив, чи хтось знімав, я прикривався весь час, щоб вони нанесли мені менше травм. Певно, вирішили виставити себе «чесними» і віддали в «автозак». Потім мене доставили до міліцейського відділку. Я весь час «відключався», міліція щось у мене допитувалась, якісь покази… Але я вже те дуже погано пам’ятаю, бо голова боліла, втрачав свідомість… Міліція мене відливала, але побачила, що від мене толку дуже мало… Можу вам сказати, що серед міліціонерів є добрі люди, все ж не закинули мене в камеру і не сказали: «Хай він до ранку там поваляється, а потім ми його далі будемо допитувати…» Вони викликали швидку й відправили мене в лікарню… Охорону мені не поставили, мабуть, думали, що я нікуди не дінусь у такому стані. Але з поміччю Бога вранці я відкрив очі (до того вони були такі опухлі, що я нічого не бачив), побачив дорогу і, зрозумівши, що мені потрібно тікати, потихеньку пішов…

– Не було у Вас почуття помсти? Не хотілося когось виловити і помститися?

– Вони від помсти нікуди не дінуться. Їх судитимуть! На те є Господній суд! Моє діло маленьке… А на них чекає Вищий суд, там вони дадуть відповідь за свої гріхи!

– Який найважчий момент був під час Вашого перебування на Майдані?

– Коли ми зайшли в Маріїнський парк. Там усе почалося, як мирна хода, але нас там зустріли не мирно. Кидали по нас гранатами, камінням, зброєю відганяли і відбивали… Також було дуже гірко, коли нас вигнали з Верховної Ради, Лютеранської, Кабміну, які ми взяли в облогу, виставивши намети. Коли я йшов уранці тими вулицями і згадував, що ще вчора ми там стояли, у мене сльози були на очах… Дуже прикро було, що люди так старалися, але змушені відступити… Але коли я побачив, що ніхто не здався (спочатку розбіглись, а потім знову почали гуртуватися), я зрозумів, що цей народ ніхто не переможе! Ще один із найважчих моментів, коли 3 дні вони нас тримали майже біля самого серця Майдану, але люди не здавались, а навпаки, все більше прибували…

– Через скільки часу Ви відчуєте, що Ваша місія виконана і Вам пора вертатися додому?

– Це відбудеться тоді, коли біля керма такої величезної машини, як Україна, стане один достойний керманич, який буде дбати, в першу чергу, не про себе, а про Україну, її народ. Якщо він власні інтереси десь дуже далеко відкладе, тоді я буду знати, що Україна буде процвітати, і тоді моя місія буде виконана.

Читайте також:

Екскурсія в Межигір’я-2